Читайте частину 1 цієї статті тут.
Невігластво, короткозорість, прагматичний егоїзм чи звичайне боягузтво?
Навіть після того, як російський ведмідь показав свої жахливі пазурі в українському Криму та на Донбасі і продемонстрував свою повну зневагу до Статуту ООН та міжнародного права, лідери Німеччини та Франції, серед інших лідерів країн, намагалися заспокоїти та врозумити його в рамках переговорної платформи, відомої як Нормандський формат.
Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон кілька днів тому заявив в інтерв’ю CNN, що Франція до останньої хвилини «заперечувала» можливість повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а Німеччина вважала, що «було б краще», якби усе швидко закінчилось, і Україна здалась би».
Через дев’ять місяців після початку вторгнення Росія значною мірою ізольована в міжнародному співтоваристві, понад 140 держав у Генеральній Асамблеї ООН уже засудили її дії, а цього тижня Європейський парламент визнав її державою-спонсором тероризму.
Чому ж так багато хто на Заході й досі захоплюється Росією, співчуває їй або заспокоює її, а не протистоїть цьому монстру, яким вона є зараз і яким була завжди?
Тому що вони були заворожені, з одного боку, тим, як Росія представляла себе світові військовим гігантом та ядерною державою, жертвою та героєм, а з іншого боку, Росією як музеєм здобутків культури. Але головним чином через невігластво, довірливість і самовдоволеність, адже ці русофіли насправді не знали справжньої історії та природи Росії і надто довго не відрізняли росіян від неросійських народів імперії та згодом її сусідів.
Для них це все була Росія, якою її хотіли показати царські та комуністичні правителі в Санкт-Петербурзі та Москві. Більше того, нібито глибока російська «душа» і російський «культурний геній» у перекладній літературі, в концертних залах і західних навчальних закладах були представлені в романтизованій, поверховій манері.
На жаль, ця зашореність та поверховість погляду завадили формуванню більш чесного та відповідного реальності уявлення про Росію як про державу та імперію, яка ніколи не відкидала своїх східних деспотичних традицій і не переставала ставитися до свого народу як до кріпаків, а коли потрібно, як до гарматного м’яса. Як про державу, яка змушена була змиритись жити поруч, якщо не разом із західним демократичним європейським світом, не кажучи вже про ширшу євроатлантично-тихоокеанську демократичну систему.
Культура як знаряддя російського імперіалізму
Навіть ті культурні гіганти, яких так успішно пропагувала Росія, такі як Олександр Пушкін, Федір Достоєвський та інші, насправді були не тими, ким вони здавалися. Як і балет «Большого театра», російські правителі та герої використовували їх як димову завісу та засіб спокушання та обеззброєння.
Пушкін, наприклад, хоч би якими були його безсумнівні заслуги як поета, у свої останні роки був відвертим царським підлабузником, який писав вірші, спрямовані проти західних країн через підтримку ними боротьби Польщі за звільнення від російського імперського ярма. Можна лише уявити, що б він написав про боротьбу України за волю сьогодні при дворі царя Володимира Путіна.
Консервативна та імперіалістична концепція російського націоналізму Достоєвського, підтримка ним царського самодержавства та Російської православної церкви у поєднанні з його опозицією до Заходу та його цінностей на цьому самому Заході здебільшого не помічаються, втім використовуються для виправдання імперіалістичної агресії Путіна.
Більшовицький лідер Володимир Ленін, який розгромив російський імперіалістичний «білий» рух, змушений був визнати гетерогенну природу Російської імперії і, відповідно, був змушений утримувати неросіян під своєю владою комбінацією сили та поступок. Звідси його компроміс на початку 1920-х років у формі передбачуваної федерації рівноправних радянських республік – Радянського Союзу – який Йосип Сталін вже волів прямо назвати «червоною» унітарною державою, обходячись без удаваної федеративності.
І тому нещодавно Путін вчергове зганьбив себе, назвавши Леніна справжнім творцем Української держави. Розрахована на невігласів маячня!
Росія Über Alles
Тим не менш, Путін навряд чи міг не помітити, що Ленін на смертному одрі в грудні 1922 року попереджав про необхідність «захищати неросіян від наступу того справді російського мужика, великоросійського шовініста, по суті, пройдисвіта і тирана, яким є типовий російський бюрократ». Але справжнім героєм Путіна, як виявилося, є ватажок розбитої Білої армії Антон Денікін, який виступав з лозунгом «Росія єдина і неділима».
Сталін, етнічний грузин, який став більш росіянином, ніж самі росіяни, згодом відмовився від «такту» Леніна та вбив мільйони українців у 1932-33 роках за допомогою геноцидного голодомору – навмисно організованого голоду, супроводжуваного держаним терором. Вважаючи, що таким чином позбувся клопітної «української проблеми», Сталін надалі без будь-якого сорому звеличував вищість росіян та їхньої мови.
Десятиліттями сталінський режим та режим його спадкоємців Микити Хрущова та Леоніда Брежнєва пропагували образ росіян як героїчних жертв, що стали переможцями у боротьбі з нацизмом.
Жахливі втрати, яких зазнали українці, білоруси та інші «радянські» нації, свідомо замовчувались. Ця політика навіть призвела до мінімізації уваги до євреїв як головної цілі Голокосту.
Після радянського вторгнення в Чехословаччину в 1968 році чеський письменник Мілан Кундера зворушливо зазначив у своїй «Книзі сміху і забуття»: «За останні п’ять десятиліть 40 мільйонів українців тихо зникли з цього світу, а світ навіть не звернув на це уваги».
Насправді українці та інші неросіяни чинили опір русифікації та радянізації, нав’язаній їм Москвою. Радянський ГУЛАГ, згодом «модернізований» через використання психіатричних лікарень для «лікування» політичних інакомислячих, був переповнений політичними в’язнями, більшість з яких були українцями.
На щастя, ще у дев’ятнадцятому столітті були окремі принципові та сміливі російські ліберали, які виступали проти російського імперіалізму, як-от Олександр Герцен. А в другій половині двадцятого століття їх справу перейняли такі сміливці, як Андрій Сахаров і його демократичне оточення, дисиденти та борці за права людини. Зрештою, коли в радянській системі з’явилися тріщини, деякі російські колишні комуністичні чиновники, як-от Борис Єльцин, зламали ряди і виступили проти системи.
Нечуйність і умиротворення
Проте, навіть коли радянська імперія розпадалася наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років, лідери Великої Британії та США Маргарет Тетчер і Джордж Буш під час своїх візитів до Москви та Києва чітко дали зрозуміти, що вони вважають за краще бачити Радянський Союз збереженим під владою радянського лідера Михайла Горбачова, аніж ризикувати поставити на неросійських «націоналістів» та російських демократів, таких як Сахаров і Єльцин, які заявляють про свої претензії на справжню демократію та національне самовизначення.
Незважаючи на те, що думали тоді західні лідери, радянська імперія розвалилася, і Україна та багато інших «радянських» неросійських держав остаточно вийшли з-під російського імперського правління.
Але імідж Росії як могутньої військової та культурної сили, з якою треба рахуватися, зберігався, посилений її раптовим величезним багатством і впливом у результаті її енергетичних ресурсів. Тим часом уявлення про Росію як про жертву тиску Заходу та «зазіхань», яке так старанно пропагувалося протягом десятиліть і навіть століть, поступово відроджувалося та знову почало наголошуватись.
Бажання України стати частиною демократичного світу та приєднатися до ЄС і НАТО вважалося занадто сміливим і було незручним для такими країн, як Німеччина та Франція, через «чутливість» і опозицію Росії. Тим часом багато інших країн сприйняли бажання Росії відновити панування над своїми колишніми колоніями та «не допустити сюди Вашингтон та НАТО» з симпатією. Голос України не мав для них значення.
Якщо західні держави давно змирилися з розпадом своїх імперій – Британської, Французької, Іспанської, Португальської, Бельгійської, Нідерландської та інших – як вони могли терпіти російський імперіалізм у двадцять першому столітті, не кажучи вже про африканські, азіатські та латиноамериканські країни, які самі були колишніми колоніями? Цинічний егоїзм взяв гору над принципами?
І тоді було ще багато співчуття, яке старанно підтримувалося Москвою, через нібито великі втрати росіян (на відміну від усіх інших народів СРСР, які разом стали жертвами нацистської агресії і які складали кістяк Червоної війни) у Другій світовій війні. Але злочини та звірства, вчинені Росією сьогодні в Україні, паралельно з нацистськими методами та звірствами раніше в інших країнах (наприклад, у Сирії, Грузії тощо), не засуджувалися рішуче до останнього часу.
Ці самі росіяни сьогодні стерли на порох українські міста, такі як Маріуполь, і продовжують бомбардувати інфраструктуру України, щоб змусити країну підкоритися або піти на принизливий компроміс. Наскільки ж цинічними є російське керівництво та маса росіян, які підтримують його у злочинній нарузі над людяністю і демократичною цивілізацією?
Вони не усвідомлюють, що ці безжальні напади лише загартовують рішучість українського народу захищати свою землю та свободу будь-якою ціною. Ракетними ударами можна вимкнути світло, але не знищити націю.
Росія не сфінкс і не загадка. Це незмінно оманлива, токсична матрьошка з гнилою серцевиною, з якою потрібно поводитися суворо і аж ніяк не в білих рукавичках.
Богдан Нагайло, головний редактор Kyiv Post, автор книжок Soviet Disunion: A History of the Nationalities Problem in the USSR and The Ukrainian Resurgence.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)