ПОГЛЯД: Віра, символи та пам'ять у країні війни

Журналісти з усього світу, які зараз з’їхалися в Україну, щоб висвітлити «дворічну річницю війни», скоро повернуться до своїх країн із почуттям виконаного обов’язку. Але війна триватиме далі, і лише просування лінії фронту покаже, чи приходить військова допомога й чи достатня вона.

Без цього лінія фронту поступово відсуватиметься далі в тил, що запустить механізм обов’язкової евакуації мирного населення з міст і сіл, до яких може дістатися російська артилерія.

Що робитимуть українські військові, якщо Захід продовжить зволікати з постачанням військової допомоги? На що вони наразі покладають віру? І чи покладають вони надію на Бога?

Служба капеланів

Аби підтримати дух наших воїнів на фронті, їхню віру в перемогу, в ЗСУ створили інститут військових капеланів. У кожному підрозділі є офіцер, навчений працювати з легкими психічними розладами – стресом, депресією чи агресією. Ці офіцери виконують цю роботу так добре, як тільки можуть, але солдати все ж таки більше довіряють капеланам, які не є офіцерами і які у разі потреби будуть воюють пліч-о-пліч з ними.

Капелани з’явилися в українській армії лише у жовтні 2022 року, вони зараз внесені у штатний розпис військових частин. Вони отримують від держави зарплатню й беруть участь і в бойових діях, і в навчаннях в тилу.

За останні півтора року чимало капеланів були поранені, кілька навіть загинуло. Зараз на передовій і в тилових частинах служать близько 750 капеланів. Це переважно молоді, фізично добре підготовлені люди. На передовій їм часто доводиться відкладати Біблію й братися за зброю. У цей момент вони стають просто солдатами.

Якби не війна, ці капелани проповідували б мир і любов громадам, але військова служба впливає на їхні думки, почуття та стан душі. Іноді це змушує їх приймати нестандартні рішення, які можуть критикувати інші священики.

Сила татуювань

Минулого року капелан Сергій Будовий витатуював собі на руці образ Ісуса Христа, «щоб і тіло моє прославляло Господа», – пояснив він.

Ця новина поклала початок дискусії про те, чи доречно представникам духовенства мати татуювання. Стародавні християни-копти, які робили таємні татуювання на зап’ястках, щоб впізнавати один одного, постають в пам’яті, як і різні священні тексти, які торкаються цієї теми.

Але богословська дискусія стихла, коли капелан Будовий розповів, що татуювання він почав робити в землянці, на фронті, в Донецькій області. Татуювання певний час залишалось незакінченим, бо татуювальник, теж військовий, який жив у одному бліндажі з капеланом, отримав сильну контузію. Інший татуювальник на передовій завершив його роботу, дозволивши Будовому похизуватися фото тату в соцмережах.

На фронті татуювання, які утверджують патріотизм або політичні переконання їхніх власників, здавна вважалися ознакою мужності. Десятки українських військових і волонтерів були вбиті в російському полоні саме через проукраїнські татуювання. Українські військовослужбовці, повертаючись додому у відпустку, нерідко звертаються до тату-салонів, щоб зробити татуювання, яке відображає їхню віру та переконання, часто загартовані війною.

Пам'ять

Тим часом у Петербурзі після смерті Олексія Навального в одній із найсуворіших заполярних в’язниць Росії лише один священик – отець Григорій Міхнов-Вайтенко – виявив бажання відслужити за ним панахиду. Він повідомив про це у соцмережах і незабаром був затриманий поліцією, коли виходив із дому. З відділку поліції його доправили до лікарні, бо під час допиту з ним стався інсульт.

В Україні смерть Навального не викликала особливого резонансу. Українці не вірять в існування «хорошої Росії». Навального вважали налаштованим проти українців через його твердження, що анексований РФ Крим начебто не може бути повернутий Україні. Українці досі не можуть пробачити йому порівняння Криму з бутербродом. «Крим це вам що – бутерброд з ковбасою, щоб його передавати туди-сюди?»,  – саркастично запитав він у жовтні 2014 року, через вісім місяців після анексії.

Він також не поспішав визнавати факт скоєння Росією численних воєнних злочинів проти України, але в пізніших своїх заявах він визнав необхідність поразки Росії у цій війні та повернення України до кордонів 1991 року.

Він розумів, що якщо Росія не програє цю війну, в його країни не буде майбутнього. Залишиться лише Росія минулого, та сама Росія, яка зараз жахає увесь світ, Росія, яка вбила Навального, Анну Політковську, Бориса Нємцова та багатьох-багатьох інших.

Незабаром тема другої річниці з початку повномасштабної війни зникне зі сторінок ЗМІ, але смерть Навального залишатиметься на шпальтах новин, поки його тіло не повернуть родині для поховання. І поки люди пам’ятають його, вони пам’ятатимуть і про Україну, бо обидва – жертви одного терористичного режиму.