Вже не лишилося сумнівів у тому, що Путін видав своєрідну "ліцензію" на ненависть, деструкцію і вбивство. Ця "ліцензія" запрацювала всередині самої Росії. Там з 2014 року сталося понад 40 смертей топ-чиновників, генералів, політичних опонентів путінського режиму (найяскравіший приклад – Олексій Навальний).
Ще активніше ця "ліцензія" використовується з масштабуванням російської аґресії проти України, тобто з 24 лютого 2022 року. Тут достатньо згадати безжальне знищення мирних міст і містечок і цивільного населення (Буча, Маріуполь та інші), вбивства українських полонених, викрадення дітей, репресії на окупованих територіях, і цей трагічний мартиролог можна множити далі.
Проте нинішній кремлівський диктатор, здається, не розуміє, що в історії своя ліцензія. Вона видається тим, чий мозок не засмічений московським пропагандистським мотлохом. Тим, хто здатен побачити, як мілітаристські софіти за ці роки висвітили не тільки реальну Росію, а й її минуле.
З лютого 2022 року до всього світу поступово почала доходити суть "загадкової душі" російського солдата – ґвалтівника, ката, визискувача, крадія, брехуна і підступного лиходія. Хтось був шокований, хтось залишився байдужим. А хтось раціоналізував злочин. Ні, не виправдовував його, проте намагався знайти йому бодай хоч якесь логічне пояснення.
То в чому єство, в чому полягає сутність московського/російського варварства? Що рухає злочинцем? Які причини спонукають його до аморальної поведінки? Я намагався це зрозуміти, слухаючи, зокрема, перехоплені Службою безпеки України телефонні розмови окупантів зі своїми родичами. І відповідь моя така: безкарність і заздрість.
Це не про історію чи реальну політику. Це – про глибинні психологічні речі. Про душевний розлад. Про моральне рабство в масштабах найбільшої в світі країни. Безкарність як результат почуття сили. Як дозвіл "згори". Як віддзеркалення правового нігілізму та відсутності базових громадянських свобод і чеснот у Росії. Безкарність як примус до дії. Це й зрозуміло, адже правова культура і російське суспільство – речі несумісні. Вже хоча б тому, що так звані "прості росіяни" радо сприймають ксенофобські заклики, аплодують мілітаризації та вбивствам. Все це, зокрема, достатньо яскраво відбивають соціальні мережі.
У радянські часи популярний тоді поет Євген Євтушенко запитував у своєму вірші (покладеному, до речі, на музику): «Хотят ли русские войны?». Останні десять років дають переконливу відповідь: хочуть. Схвалюють війну проти України. Сприяють цій війні.
Російська держава – її чинна політична еліта – добре знає вади свого електорату. Силові структури – прямі спадкоємці ВЧК-НКВД-МГБ-КГБ – володіють детальною інформацією про психологічний портрет середньостатистичного росіянина. І добре усвідомлюють, до чого можуть призвести неконтрольовані масові акції непокори. Агресію "глибинного народу" можна й потрібно каналізувати, тобто спрямувати. На ворога. Уявного чи реального. Межа між моральним і злочинним – розмивається.
Кожен російський мобілізований може раціоналізувати вбивства, грабунки, ґвалтування, плюндрування, тортури. Так, ця раціоналізація виплекана інстинктивними потребами, але вона запускає проєктивний важіль, який спонукає людину озброюватися й вбивати, красти. Ось чому російський солдат тепер мусить бути увічнений не з малою дівчинкою на одній руці й мечем в іншій. Тепер це має бути "визволитель" у обнімку з вкраденими унітазом і пральною машиною.
А тепер дещо про історію. Путін схвалив впровадження партикулярного російського проєкту щодо Другої світової війни. Тепер, за задумом путінських ідеологів, перемога в ній повинна виглядати як перемога винятково Росії та росіян. Саме на цю ідею працюють ресовєтизовані підручники та інші публікації, сучасні російські комеморативні практики, символічний простір. Це намагались і намагається обґрунтувати конформістсько-наукова, політологічна та (особливо) журналістська шантрапа.
Україні та українцям у цій пропагандистській кампанії відведена переважно роль зрадників і колаборантів. Ось чому, а не через нашу меґаломанію (що нею дехто таки грішить) слід завжди пам'ятати й часто нагадувати про участь українців у складі різних армій світу в Другій світовій війні. Це важливо для розуміння того, що без українців не було би перемоги над нацизмом.
Нинішня російсько-українська війна переконливо підтверджує репутаційні вади сталінської Червоної армії, про які не було дозволено згадувати в СРСР. Образ "солдата-визволителя" був суттєво "заплямований" грабунками, немотивованим насильством щодо мирного населення, масовим ґвалтуванням німецьких дівчат і жінок у 1945 році, а також (увага!) ґвалтуванням жінок різних національностей, яких червоноармійці знайшли в німецьких концтаборах, вигнавши звідти нацистську охорону й адміністрацію.
Цей образ послідовно руйнувався в 1950-ті роки, коли "брати" з Радянського Союзу душили виступи робітників у Східному Берліні й Польщі, потім угорську революцію 1956 року, а згодом, у 1968 році, спроби побудувати "соціалізм із людським обличчям" у Чехословаччині.
Теперішня російська армія воює за лекалами сталінської армії, а своїми серійними злочинами в Україні та в інших країнах, своїм внутрішнім розвитком доводить, що є тоталітарним поліцейським утворенням.
Такою була й сталінська Росія. Вона так само, як і сьогодні, не шкодувала людських життів, виборюючи перемогу монбланами трупів. Тож не дивно, що росіяни сьогодні не подають інформації або брешуть про власні жертви. Так само було й на тій війні, а відтак ми все ще не знаємо достеменно точну цифру загиблих.
Як і свого часу сталінська Червона армія, путінська "друга армія світу" ще більшою мірою (внаслідок втрат) перетворилася на своєрідний "коктейль": там є і професійні військові, і найманці, і мобілізовані, і Росгвардія, і "зеки" (яких відверто, на відеокамеру вербував у пенітенціарних закладах колишній і вже покійний путінський кухар Пригожин) тощо.
Російська армія – спадкоємиця Радянської армії – пишалася своєю дисципліною, своїм героїзмом, своєю згуртованістю. Російський історичний наратив ряснів прикладами з російсько-турецьких війн, Першої світової війни, Другої світової війни (для росіян «Великої Вітчизняної війни»), але дійсність показала зовсім протилежне.
«Сон розуму породжує чудовиськ», - каже іспанське прислів’я («El sueño de la razón produce monstruos»). Недооцінка екзистенційної загрози, що її несе Росія, коштувало сотень мільярдів доларів матеріальних збитків, десятків тисяч життів убитих українців, сотень тисяч депортованих до Росії.
Сутність російського імперіалізму, трансформованого під "захист прав російськомовного населення України" залишилася тією самою, що й 200-300 років тому. А спадкоємці комунізму, його апологети послідовно доводять, що їхні нацистські партнери були "учнями" в порівнянні з тим, на що здатні представники російського "глибинного народу".
Як наслідок, осмислення підсумків Другої світової війни тепер відбувається з геть іншого ракурсу. Війна Росії проти України, розпочата в 2014 році й посилена в 2022-му, безсумнівно зумовить крах міфу "Великої Вітчизняної війни".
Дискурс "Великої Перемоги" вже девальвували новітні злочини росіян і ті, що їх вони ще встигнуть накоїти. Це добре працює на дерусифікацію історії Другої світової війни, на відновлення реалістичних уявлень про цю зовсім неоптимістичну трагедію.
Деспотизм, перманентна брехня, відсутність лицарства і честі, стигматизація Заходу і прагнення бути загрозою для нього – ось специфічні параметри Росії. І саме цим пишається російський народ. Бажання видаватися не тим, чим вона є – структурна, універсальна та конститутивна для Росії характеристика.
Проте ця війна нагадала й про те, що в історії Росія завжди програвала коаліціям держав Заходу і/або Османській імперії/Туреччині, завжди поступалася арміям країн, які переважали її власну – морально (волею, гартом, мотивацією), якістю озброєння, бойовою злагодженістю, гнучкістю й тактичним зором. Тут можна пригадати Кримську війну (1853-1856), російсько-японську війну (1904-1905), війну СРСР із маленькою Фінляндією (1939-1940).
Стосовно останньої – як її називали, "зимової війни" – спостерігаючи за тим, що виробляла сталінська армія у Фінляндії, Уїнстон Черчіль сказав: "Будь-хто може побачити, як комунізм нищить душу нації; як це робить її огидною і голодною в мирі і доводить її зло і гидоту на війні. Ми не можемо сказати, якою буде доля Фінляндії, але не може бути більш сумного видовища.., ніж те, що цю славну північну расу можна було перемогти і завести в рабство, гірше смерті, дурною, потворною, переважаючою силою". З 2014 року вже посткомуністична, російська імперська, "дурна, потворна, переважаюча сила" намагається просто нищити Україну.
Звісно, історичні аналогії – річ небезпечна. Проте минуле у свій спосіб допомагає зрозуміти сьогоднішню війну. І навпаки. Ця війна дає "ліцензію" на те, щоб уважніше придивитись до минулого.
Ще в ХІХ столітті історик і публіцист Жуль Мішле писав: "У Росії всі, від малого до великого, обманюють і брешуть: ця країна – фантасмагорія, міраж, імперія ілюзій... Щодо росіян точно можна сказати: для них немає ні минулого, ні майбутнього; вони знають лише дійсність. Дивлячись на росіян, ясно розумієш, що це плем'я поки що не розвинулося до кінця. Росіяни ще не цілком люди. Їм бракує головної якості людини – морального чуття, уміння відрізняти добро від зла. На цьому чутті і цьому вмінні стоїть світ. Людина, яка їх позбавлена, пливе по волі хвиль і перебуває під владою морального хаосу... Уряд цей складається з найбрехливіших людей, які тільки зустрічаються в імперії брехні".
Минуло чимало часу, а слова Мішле актуальні. На мою думку, це тому, що Росія з тих країн, де все тече, але нічого не змінюється.
Коментарі (0)