Руйнівні наслідки імперіалізму сприяли зародженню в нас відчуття провини через захист західної цивілізації та її ідеалів свободи. Цього відчуття необхідно позбавитись.
Усім країнам необхідно подивитися в очі своєму минулому, прийняти його темні сторінки та щиро попросити вибачення, коли в цьому постає потреба. І водночас необхідно змінюватись на краще. Не є тут винятком і Велика Британія – деякі з її імперських “витівок” мали просто катастрофічні наслідки для місцевого населення. Проте з половою дуже легко відвіяти й зерно: так, невдачі та помилки західних країн, вчинені ними протягом останніх кількох століть, не повинні стояти нам на заваді, коли ми оцінюємо прогрес, якого вони досягли в галузі прав і свобод людини. Його ми маємо відстоювати та поширювати без остраху і сумнівів.
Твориться новий “дух часу” (цайтгайст), і його проникливий погляд зупиняється на помилках націй. Зокрема, останнім часом у центр уваги потрапляють работоргівля та пов’язані з нею економічні викривлення. Все це ретельно досліджується. Зносять пам’ятники, перейменовують місця, а в коледжах та університетах викладачі займаються «деколонізацією» навчальної програми.
Рушійна сила цих процесів – це справжній гуманізм. Жодна розсудлива людина не може не відчувати огиди до найяскравіших проявів імперіалізму. І хоча зробленого не повернеш, можна скоригувати нашу історію. Те, що ми вшановуємо, і те, як ми говоримо про наше минуле — все це можна адаптувати таким чином, щоб віддавати належне цьому минулому та частково компенсувати завдану ним шкоду.
Однак, — і про це “однак” не слід забувати — хоча західні країни були далеко не утопіями (а для постраждалих від колоніалізму і взагалі були антиутопіями), я б назвав моральною помилкою намагання бачити все чорно-білим і відмовлятися від багатьох традицій західного суспільства, які об’єктивно покращили становище людини. На мою думку, це також демонструє певний брак інтелектуальної сміливості — на тлі колоніалізму гостро реагувати на заяви про те, що західна цивілізація породила одні з найвизначніших ідей у сфері прав та свобод індивіда.
Тут ми могли б згадати традиції демократії, що зародились у Древній Греції понад 2000 років тому, або відточену ранніми римлянами республіканську форму правління — дві цивілізації, що були зав’язані на рабстві. Але навіть і в наші часи, коли колоніалізм спочатку зароджувався, а потім перебував у розпалі, внесок західної традиції в формування думки про права і свободи людини був приголомшливим.
Філософи 17-го століття, такі, як Томас Гоббс і Джон Локк, започаткували новий і енергійний діалог про свободу. Пізніше цей список поповнили багато імен — Сміт, Фергюсон, Вольтер, Руссо, Медісон, Мілль, де Токвіль, Фрідман, Поппер, Берлін, Гаєк, Арендт, Ролз, фон Мізес та інші. Не обов’язково погоджуватися з кимось із них, щоб визнати два важливі моменти: по-перше, західний світ створив атмосферу інтелектуальної свободи, що призвела до розквіту ідей про людські права і свободи, якому нема рівних в історії; і по-друге, ці ідеї мали значущий позитивний вплив на управлінські процеси та індивідуальні свободи.
У роботах цих авторів можна знайти яскраві приклади ідей, що надихають. Як тут не згадати трактат Мері Волстонкрафт 1792 року «На захист прав жінок», в якому вона говорила про права жінок і, зокрема, розширення їхніх політичних прав? Або один із моїх улюблених творів — есе Джона Стюарта Мілля 1859 року «Про свободу», що містить надзвичайно чіткий та логічний виклад аргументів на підтримку індивідуальних прав і свобод.
Стверджувати, що розвиток і становлення цих свобод є винятково західним досягненням, було б нечуваною вузьколобістю, але не думаю, що буде помилкою сказати, що західна цивілізація взялася за цей проєкт із небаченим раніше завзяттям, із систематичністю, яка породила цілий вир ідей і контр-ідей, які й досі звучать у коледжах, вітальнях і ресторанах.
Ця спадщина закладена в західному світогляді, який значною мірою відкидає тотальні ідеології та натомість шукає ширше поле людського самовираження. Важко зрозуміти, звідки в цього ростуть ноги. Певні досягнення — наприклад, Велику хартію вольностей — можна віднести на рахунок конкретних соціальних конфліктів — таких, як повстання розлючених баронів, що прагнули обмежити владу короля.
І все ж десь на цьому шляху в свідомості людей вкоренилися ідеї принципової рівності в повазі до інших, уявлення про те, що всі люди народжуються рівними — рівними принаймні у праві на гідне до себе ставлення, якщо не в природних здібностях і схильностях. Не варто розпочинати довгих дискусій про те, звідки саме взялося це культурне ядро (хоч ця тема і є дуже важливою і цікавою) тільки через те, про що я хочу тут поговорити.
Глибока підозрілість до панівної сили, яка у ХХ столітті підняла голову у вигляді нацизму, марксизму-ленінізму, маоїзму та інших спалахів тоталітаризму, але яка історично виражалася в багатьох формах, є, можливо, однією з характерних ознак західного суспільства, і сформулювала наші політичні, економічні та військові цілі.
Коли мова заходить про цю спадщину, дуже легко зайняти позицію скептика і циніка. Так, мене непокоїть те, що сучасні спроби переглянути історію колоніального періоду мають помітний наліт антизахідності та намагаються прирівняти прийняття цих темних закутків нашої історії до необхідності демонструвати стриманість щодо будь-якого захоплення нашим минулим.
Я вважаю, що можна бути глибоко стурбованим наслідками імперських амбіцій, але водночас беззаперечно захоплюватись інтелектуальною спадщиною епохи Просвітництва — в цьому немає жодних суперечностей. Я думаю, ви можете підносити здобутки Мері Волстонкрафт або захоплюватись творами Вольтера, Медісона, Джона Стюарта Мілля чи будь-кого, чиї політичні переконання вам імпонують, і не соромитись цього. Важливо бути здатним бачити напівтони людської природи.
Також надзвичайно важливо усвідомлювати, що у ретроспективному розгляді кожна епоха має власні моральні конфлікти. Так, дуже ймовірно, що звичаї нашого з вами суспільства здаватимуться огидними для тих, хто житиме у ХХІV столітті. Можливо, вигул собаки на повідці в парку в майбутньому здаватиметься чимось варварським і образливим. Але чи хотіли б ви, щоб через це люди викинули на смітник написані вами книги з політичної філософії? Ця зацикленість на сучасності, ця тенденція робити категоричні висновки про минулі покоління, керуючись чутливою мораллю сучасної епохи, не є чимось прийнятним для розумних людей.
Як і у ХХ столітті, знову неспокійно мерехтять вогні свободи. Ми бачимо, що автократії в усьому світі знову кидають виклик правам і свободам людини, і саме тому зараз для нас як ніколи важливо бути впевненими в речах, в які ми віримо. Між зарозумілістю і вдумливою впевненістю в собі — прірва. І саме останнє з цих двох понять ми повинні віднайти та рішуче демонструвати.
Ті, хто закладав підвалини для свободи поглядів, рівності перед законом, свободи релігії, свободи від державного свавілля, хто просував ідеї створення підзвітного уряду, заслуговують на наше захоплення і вдячність. Відчувати сором за ці приголомшливі досягнення — ознака негнучкого та заскорузлого мислення.
В першу чергу варто усвідомити, що саме ті свободи, які ми так плекаємо, і заклали фундамент для того, щоб ми змогли віч-на-віч зустрітися з власним колоніальним минулим і чесно та смиренно на нього поглянути. Цей дискурс взагалі є можливим виключно завдяки цінностям відкритого суспільства.
І це підводить мене до теми війни в Україні. Війна проти України є війною колоніальною. Ті, хто вважає минуле Заходу суперечливим — або навіть лицемірним — критикуючи війну, не помічають найголовнішого. Навряд чи вас здивує те, що деякі з найзатятіших критиків Заходу мовчать, коли мова заходить про цю сучасну імперіалістичну війну. Це відбувається тому, що, засуджуючи минуле Заходу, вони також відкидають і набуту ним спадщину свободи. З точки зору логіки це є серйозною помилкою.
Культура, що прагне прогресу людства, що хоче сягнути висот людської гідності та свободи, є прекрасною. Поки не пізно, західному світові час позбутися сорому та провини за своє минуле, а всім нам із впевненістю заявити про свою місію захисту та подальшого розпалювання вогню свободи – найціннішого і найдивовижнішого продукту нашої цивілізації.
Чарльз Кокелл, професор астробіології Единбурзького університету.
Редакція Kyiv Post може не поділяти погляди автора цієї статті.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)