ПОГЛЯД: Заяви про мир vs оцінки розвідок: хибна логіка поступок

Світ, де мир оцінюють гучними заявами замість конкретних дій, а врегулювання конфліктів відбувається ціною суверенітету, життів і доль людей, перетворюється на небезпечну ілюзію. Політичні заяви про «взаємні поступки» та штучне урівнювання агресора з жертвою створюють хибну логіку сприйняття реальності, яка часто суперечить оцінкам розвідок: агресор трактує такі компроміси як зелений сигнал до ескалації, а кожна поступка жертви лише піднімає глобальну ставку небезпеки.

В контексті порядку денного останніх глобальних самітів, зокрема Всесвітнього економічного форуму у Давосі, провідні лідери, окрім економічних питань, були вимушені звернути увагу на пріоритетне питання безпеки та висловити позиції щодо України і стабільності Європи.

Найбільше враження та подальші роздуми залишила промова прем’єр-міністра Канади Марка Карні, який відкрито заявив: «Старі правила більше не діють. Середні держави мають об’єднуватися навколо спільних цінностей, щоб захистити суверенітет і безпеку». Він також підкреслив: «Світова система переживає кінець приємної казки та початок суворої реальності, де глобальні ризики стали постійною частиною міжнародної політики, а порядок, заснований на правилах, зазнає не поступового переходу, а радикального розриву».

Не менш переконливо звучала промова Президента України Володимира Зеленського, який наголосив на важливості єдності партнерів та постійної підтримки Києва, зазначивши: «Будь-яка втома партнерів буде коштувати дорого». Ці слова не просто риторика — вони відображають реальність, яку підтверджують свіжі оцінки розвідок: війна вже давно вийшла за межі регіонального конфлікту і стала системним викликом для всієї архітектури безпеки.

Детальну перспективу та оцінки дав Голова Офісу Президента України Кирило Буданов (екс-керівник ГУР МО), який пояснив, що війна в Україні — це не тимчасовий конфлікт, а частина глобального протистояння. За його словами, завдання Києва полягає не лише у відбитті агресії, а й у збереженні єдності міжнародної коаліції та послідовній демонстрації сили і витривалості. Саме ці виступи задають тон подальшій дискусії та служать контекстом у моїй статті, на основі оцінок провідних розвідок і аналітичних центрів, оприлюднених протягом 2025–2026 років.

Війна як нова норма безпеки: оцінки розвідки

На початку 2025 року Данська розвідка FE зазначала, що «Росія готується до тривалого протистояння із Заходом, у якому війна проти України є центральним елементом».

Британська Defence Intelligence підкреслювала, що російське керівництво дедалі більше бачить у війні екзистенційне протистояння, а не обмежену операцію. Американські аналітики з ЦРУ (директор Вільям Бернс та директорка національної розвідки Ейвріл Гейнс) застерігали, що «Путін не бачить прийнятного сценарію завершення війни без стратегічних поступок з боку України або Заходу», і що Росія виснажує себе величезними втратами (близько 1,2 млн за оцінками ЦРУ станом на 2025), але продовжує агресію, вважаючи, що час на її боці.

Нова начальниця MI6 Блез Метревелі у своїй першій публічній промові 15 грудня 2025 року прямо назвала Росію «агресивною, експансіоністською та ревізіоністською» державою, яка прагне підкорити Україну та залякувати НАТО, і підкреслила, що Путін «водить нас за ніс» у переговорах, не маючи справжнього бажання до миру без капітуляції Києва.

Згідно з оцінками ISW, «російські війська продовжують зазнавати високих втрат за малі територіальні здобутки, що свідчить про тривалий характер конфлікту». Дані CSIS підтверджують: за найбільш песимістичними оцінками CSIS комбіновані втрати Росії та України на кінець 2025 року сягнули майже 1,8 млн осіб, з яких приблизно 1,2 млн — російські (включно з 275–325 тис. вбитими). Ця цифра може сягнути 2 млн уже навесні 2026 року. Станом на початок лютого 2026, з урахуванням поточних темпів, сумарні втрати вже наближаються до 1,81–1,94 млн, підтверджуючи прогноз CSIS про стабільне зростання загрози.

Ці оцінки втрат і тривалості конфлікту доповнюються ще одним тривожним трендом: Росія активно розширює гібридний тиск на весь Захід, не переходячи поріг повномасштабної війни з НАТО.

Гібридні загрози та інформаційний тиск

Протягом року розвідки провідних країн світу фіксували активізацію гібридних операцій Москви: кібератаки, диверсії, інформаційний тиск на Європу.

У звіті «Assessment of the Hybrid Threat Against Denmark» за жовтень 2025 року данська FE зазначила, що Росія вже веде гібридну війну проти НАТО та Заходу, вважає себе з ними в конфлікті та свідомо не переходить межу відкритого збройного протистояння. Це означає, що найближчими роками Росія майже напевно буде ще активніше застосовувати проти країн НАТО «гібридні» методи: кібератаки, підриви, пошкодження кабелів, підпали, провокації в небі та морі, дезінформацію тощо.

Головне управління розвідки Міністерства Оборони України (ГУР МО) також констатує, що РФ поєднує військові, інформаційні та психологічні операції, підкреслюючи комплексність гібридної війни. Голова Офісу Президента України Кирило Буданов підкреслив: «Росія не відмовилася від своїх максималістських цілей щодо України, змінюються лише інструменти та темп». Він додав, що стратегічне виснаження стає вирішальним фактором: «Важливо не одноразовий успіх, а здатність системно утримувати оборону та завдавати втрат ворогу». Представник ГУР МО Вадим Скібіцький зазначив: «Росія планує війну хвилями, поєднуючи військові дії з інформаційними та психологічними операціями. Будь-яке зниження інтенсивності боїв не варто сприймати як готовність до миру — це елемент підготовки до наступного етапу».

Аналітичні центри, такі як GLOBSEC, попереджали, що з вичерпанням резервів Москва у 2026 році подвоїть гібридні операції в Європі: диверсії, дезінформацію, дії в сірих зонах.

Діяльність проросійських сил в Європі

Особливу увагу привертає діяльність проросійських політичних сил у Європі, які підсилюють страх і невдоволення через емоційні реакції виборців.

Наприклад, Аліса Вайдель (AfD, Німеччина) заявила: «Ми вимагатимемо компенсації. Українці та Зеленський мають заплатити за підрив нашого трубопроводу. Ми вклали в Україну понад 70 млрд євро, ми поставили їм таку кількість зброї. Ми вимагатимемо повернення цих мільярдів, а також коштів на ремонт Nord Stream».

У Чехії після перемоги ANO Андрея Бабіша на парламентських виборах в жовтні 2025 року (34,5% голосів, 80 мандатів) та формування коаліції з євроскептичною SPD (Томіо Окамура) та Motoristé sobě нова влада апелює до «Czechia first» та суспільної втоми, що вже впливає на позицію Чехії щодо нових великих пакетів допомоги ЄС/Україні на 2026–2027 роки. Чеська ініціатива з боєприпасами продовжується, але без державних коштів Чехії — лише за фінансування партнерів.

Подібні настрої у Франції (ультраправі та частина лівих), Словаччині, Італії (Маттео Сальвіні), Угорщині (Віктор Орбан блокує рішення ЄС) та Хорватії (Зоран Міланович ретранслює російські наративи) демонструють, як популізм стає інструментом ослаблення європейської солідарності з Україною та єдності ЄС загалом.

Із підсиленням гібридних загроз на передній план виходить оцінка BND: голова Бруно Каль у 2025 році наголошував, що «Росія може випробовувати єдність НАТО та перевіряти дієвість 5 статті», зокрема через появу так званих «зелених чоловічків» у Балтії. Він попередив: «У Москві є люди, які більше не вірять, що стаття 5 працює. І вони хотіли б це перевірити». За оцінками BND, російські сили можуть бути готові до атаки на НАТО вже до 2030 року.

Оцінка дій

Цю лінію підтверджує оцінка MI6. Нова начальниця Секретної розвідувальної служби Великої Британії Блез Метревелі у своїй першій публічній промові 15 грудня 2025 року підкреслила: «Ми всі продовжуємо стикатися з загрозою агресивної, експансіоністської та ревізіоністської Росії, яка намагається підкорити Україну та тиснути на НАТО».

Метревелі звинуватила Путіна в тому, що він «затягує переговори» та «перекладає військові витрати на власне населення», не маючи справжнього бажання до миру без капітуляції Києва. Вона зазначила, що «сотні тисяч загинули, і кількість жертв щодня зростає через історичні викривлення Путіна та його спотворене бажання поваги».

Метревелі описала сучасну епоху як «простір між миром і війною», де влада стає «більш розпорошеною та непередбачуваною». За її словами, Росія активно випробовує Захід у «сірій зоні» — діями нижче порогу війни: кібератаками проти критичної інфраструктури, дронами над аеропортами та військовими базами, агресивною діяльністю на морі (над і під водою), підпалами й диверсіями за підтримки держави, пропагандою та інформаційними операціями, що розколюють суспільства. Вона наголосила: «Експорт хаосу — це не помилка, а особливість російського підходу до міжнародних відносин». «Лінія фронту тепер скрізь», а спроби Росії «залякувати, нагнітати страх і маніпулювати впливають на всіх нас».

Роль Китаю в підтримці агресії Росії

Війна в Україні давно набула глобального характеру завдяки Китаю. Пекін не постачає летальну зброю напряму, щоб уникнути вторинних санкцій, однак забезпечує технологічну здатність Російської Федерації вести війну високої інтенсивності.

В економічному та фінансовому вимірах Китай робить санкційний тиск керованим. Торгівля між Росією та Китаєм у 2025 році склала 234 млрд доларів США, попри падіння на 6,5% через зниження цін на нафту. Водночас понад 95–99% взаємних розрахунків здійснюються в рублях та юанях. Юань став основною валютою російської зовнішньої торгівлі, що дозволяє Кремлю обходити доларову фінансову систему, зберігати експорт енергоносіїв і фінансувати війну. Китай залишається найбільшим покупцем російської нафти, стабілізуючи бюджет Росії навіть під тиском західних обмежень.

За даними Пентагону (звіт 2025 року) та Atlantic Council, Пекін постачає напівпровідники, радари, сенсори, волоконно-оптичні кабелі, електродвигуни потужністю понад 750 Вт, регулятори швидкості ESC, камери, відеопередавачі та літій-іонні батареї. У серпні 2025 року Китай експортував до Росії рекордні 328 тис. миль волоконно-оптичних кабелів. За оцінками аналітиків, близько 80% електроніки в російських FPV-дронах має китайське походження, що дозволило Росії збільшити виробництво з 15 тис. одиниць у 2024 році до понад 30 тис. у 2025 році.

Ці процеси детально задокументовані у дослідженнях Центру оборонних реформ у Києві, зокрема у звітах «Китайсько-російське співробітництво у виробництві бойових FPV-дронів» та «Китайський внесок у російську програму реактивних БпЛА» за 2025 рік. FPV-дрони сьогодні становлять до 90% усіх безпілотних літальних апаратів, які використовує Росія, з темпами виробництва до 4 тис. одиниць на добу. Водночас зберігається критична залежність від китайських постачальників: з майже 60 ідентифікованих компаній лише чотири перебувають під санкціями.

Особливу загрозу становить реактивний сегмент. Малі турбореактивні двигуни Telefly JT80, Swiwin SW800Pro, JT 1000 та TJ 1050 імпортуються з Китаю, при цьому обсяги зросли з 80 одиниць у 2023 році до 299 у 2024 році, на суму понад 6,3 млн доларів США. Вони застосовуються у безпілотниках типу «Герань-3» та в крилатій ракеті «Бандероль». Китайські постачальники мають сертифікацію за військовим стандартом GJB 9001C 2017 КНР. Фіксується науково-технічна співпраця, зокрема між ЦАГІ та корпорацією NORINCO у сфері аеродинаміки БпЛА у 2022–2024 роках.

Українська воєнна розвідка у жовтні 2025 року надала докази високого рівня співпраці у сфері супутникової розвідки, зокрема передачі Китаєм даних, які використовуються Росією для здійснення точних ракетних ударів по території України. Володимир Зеленський у грудні 2025 року публічно попередив про поглиблення військово-промислової співпраці між Росією та Китаєм, наголосивши, що Москва дедалі більше залежить від китайських інвестицій, технологій та політичних пріоритетів.

На дипломатичному рівні Китай забезпечує Росії міжнародне прикриття. Пекін утримується від голосування за резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що засуджують російську агресію, зокрема у лютому 2025 року, або блокує жорсткі заходи в Раді Безпеки. Така позиція створює ілюзію міжнародної інтегрованості Росії для країн Глобального Півдня та підриває єдність міжнародної коаліції тиску.

Фактично Україна перетворюється на випробувальний полігон для Китаю, де без прямого ризику Пекін тестує власні технології у протистоянні з західними системами. Така асиметрія вигод очевидна: Росія платить кров’ю та залежністю, Китай — отримує технологічні дані та ослаблений Захід. За цих умов стримування Росії без тиску на китайські ланцюги постачання, фінансові механізми та дипломатичне прикриття є стратегічною ілюзією.

Легковажність Заходу і накопичення системних ризиків

Наприкінці 2025 року західні оцінки зійшлися на тому, що війна в Україні стала центральним елементом глобального протистояння. Данська та британська розвідки наголошували, що «ризик опосередкованого або прямого зіткнення з НАТО зростає, якщо підтримка України ослабне», і що Росія тестує межі допустимого, від повітряних провокацій до криз у критичній інфраструктурі.

Авторитетні експертні оцінки, такі як Stimson Center Top Ten Global Risks 2026, звертають увагу на ризики, пов’язані з «нарощуванням російських далекобійних систем та потенційним розширенням конфліктних сценаріїв», якщо Росія зможе зберегти темп виробництва озброєнь і маневрів. На початку 2026 року дані розвідок узгоджуються в тому, що «РФ зберігатиме готовність до ескалації у разі, якщо Захід проявить втому чи скоротить допомогу Україні».

Американські експерти додають, що «стримування Росії без видимого успіху України є нестійким, і будь-які альтернативні сценарії лише відкладають зіткнення з вищою ціною». Директорка національної розвідки США Ейвріл Гейнс зазначила, що «ядерна риторика РФ та гібридні операції значно зростають і тестують сили стримування НАТО».

Річард Дірлав, колишній голова MI6, вказував, що «гібридна ескалація у 2026 році може стати відчайдушним кроком Кремля», а Джон Бреннан, колишній директор ЦРУ, попереджав, що «Путін використовує ядерну погрозу для тиску на Захід».

Саме тому слова Президента Зеленського «Будь-яка втома партнерів буде коштувати дорого» звучать не як риторика, а як стратегічне попередження.

Чому це важливо?

У сукупності всі ці оцінки, від розвідок до провідних аналітичних центрів, вказують на одне: війна Росії проти України давно вийшла за межі регіонального конфлікту і стала довготривалим системним викликом для всієї архітектури європейської безпеки. Це не криза, яка зникне сама собою, а багаторічне протистояння, що потребує послідовної та стратегічної підтримки України.

Особливо небезпечними є розмови про зняття або пом’якшення санкцій проти РФ без досягнення стратегічного результату у війні.

Історична хроніка невивчених уроків

Історія доводить, що спроби «перезавантаження» відносин між Білим домом і Кремлем не стримували агресію, а навпаки давали російському режиму «друге дихання», таким чином рятуючи російський режим від катастрофи. З моменту розпаду Радянського Союзу в 1991 році Росія систематично втручається у справи пострадянських республік. Вона використовує як прямі військові інтервенції, так і елементи гібридної війни.

У Нагірному Карабасі з 1990-х років Росія підтримувала війну та активне збройне протистояння, постачала озброєння і виступала «посередником» у конфлікті між Вірменією та Азербайджаном. Кремль контролював баланс сил і вплив у регіоні, використовуючи конфлікт для зміцнення свого політичного та військового впливу. Після війни 2020 року Москва розмістила близько 2000 своїх «миротворців», що фактично закріпило її роль у контролі за регіоном і визначило динаміку подальших подій. Але коли Кремль у 2023 році кинув усі ресурси на війну проти України, Азербайджан після майже 30 років відновив контроль над своєю територіальною цілісністю, і сьогодні він та Вірменія перебувають на етапі вибудовування цивілізованих і мирних відносин.

У Чечні Кремль застосував пряму військову інтервенцію. Після Першої чеченської війни 1994–1996 років були підписані Хасавюртівські угоди 30–31 серпня 1996 року, що передбачали виведення федеральних військ і припинення бойових дій, а питання статусу республіки відкладалося до 31 грудня 2001 року. Це інтерпретувалося як де-факто визнання незалежності Чеченської Республіки Ічкерія. Московський мирний договір від 12 травня 1997 року між РФ і ЧРІ, підписаний Єльциним і Масхадовим, підтверджував намір будувати відносини на основі міжнародного права. Проте вже в 1999 році Росія розпочала Другу чеченську війну, ігноруючи ці угоди.

У 1990–1992 роках у Молдові російська 14-та гвардійська армія Росії безпосередньо втрутилася в конфлікт: постачала зброю, надавала офіцерів і «добровольців», здійснювала артилерійську підтримку, що дозволило сепаратистам утримати контроль над лівобережжям Дністра. Це призвело до формування сепаратистського утворення — «Придністровської Молдавської Республіки».

Аналогічно, у 1991–1993 роках Кремль активно розпалював та підтримував сепаратистські рухи в Абхазії та Південній Осетії. Участь російських військових і «добровольців» з Північного Кавказу, постачання зброї та провокації спричинили етнічні конфлікти й втрату Тбілісі контролю над частиною територій.

У 2008 році Росія здійснила пряме військове вторгнення регулярними військами, розгорнувши повномасштабну наземну, повітряну та морську операцію проти Грузії, та офіційно визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії.

Після подій у Грузії Москва отримала новий стимул для подальшої агресії. Це призвело до наступної хвилі — вже проти України у 2014 році.

Вона розпочалася із захоплення та анексії Автономної Республіки Крим російськими військами під прикриттям так званих «зелених чоловічків». Паралельно Росія імітувала «громадянську війну» на Донбасі, створивши «ДНР» і «ЛНР» за участі своїх спецслужб (ГРУ та ФСБ), «добровольців» на кшталт Ігоря Гіркіна-Стрєлкова та регулярних підрозділів під прикриттям.

Спроби підіграти Кремлю у форматі Мінської групи та Нормандського формату врешті дозволили розв’язати повномасштабну війну проти України у 2022 році.

Елементи гібридної війни проявилися також у кібератаці на Естонію в 2007 році, одному з перших масштабних випадків російської гібридної агресії у пострадянському просторі.

Гібридна операція 2021 року на кордоні Білорусі з країнами НАТО (Польщею, Литвою та Латвією) за участі режиму Лукашенка та за безпосередньої координації з Кремлем спричинила міграційну кризу: тисячі людей з Близького Сходу та Африки доставляли до Мінська, звідки їх скеровували на спроби масового перетину кордонів Європейського Союзу.

Росія використала цю хвилю для створення хаосу, провокацій і тиску на Альянс, зокрема через фальшиві обіцянки легкого в’їзду до Європи. Унаслідок цього НАТО було змушене мобілізувати сили для захисту кордонів і витрачати ресурси на подолання гуманітарної та безпекової кризи. Ця операція не передбачала прямого військового вторгнення, але ефективно тестувала реакцію Заходу, створювала розкол і демонструвала, як можна дестабілізувати сусідів без відкритої війни. Кожен такий прецедент, на який Захід реагував відносно стримано й «помірковано», лише заохочував Москву до дедалі масштабніших дій, унаслідок чого ціна стримування зростала в рази.

В Кремлі вже не приховують своїх намірів і злочинів, відкрито проводячи стратегію фізичного знищення цивільних українців.

Ця стратегія простежується протягом усієї війни: від масових розстрілів і катувань у Бучі, Ізюмі, Оленівці, до повного знищення Маріуполя, від щоденного терору в Херсоні та Запоріжжі до систематичного знищення енергетики в Києві, Харкові, Одесі, Дніпрі, Львові та десятках інших міст. Тисячі цивільних загиблих, мільйони людей, позбавлених дому, світла, тепла й безпеки — це не випадкові «побічні втрати», а свідома, послідовна політика режиму, спрямована на фізичне винищення українського народу та руйнування основ його державності. І масштаб цих злочинів настільки величезний, що потребує не однієї публікації, а постійного міжнародного документування, суду та покарання.

Екзистенційна війна проти суверенітету держав і вільних людей

Російська пропаганда та офіційні особи вже відкрито погрожують країнам Європи, зокрема прямо заявляючи про необхідність відновлення контролю Москви над усіма державами, що входили до складу Радянського Союзу, а також повернення колишніх країн Варшавського договору у сферу виключного впливу РФ, з фактичним позбавленням їхнього реального суверенітету та незалежності у зовнішній і безпековій політиці.

Кремлівські ідеологи та високопосадовці регулярно просувають наративи про «історичну несправедливість» розпаду СРСР і «зрадницьке» розширення НАТО, виправдовуючи цим реваншистські амбіції та гібридну агресію проти сусідів. Ці тези слугують ідеологічним підґрунтям для поточної політики РФ, де будь-яка незалежність пострадянських чи постсоціалістичних держав сприймається як загроза, що підлягає «виправленню» силовими методами.

Тому стримування Росії неможливе без успіху України. Інвестиції в оборону, кібербезпеку, захист критичної інфраструктури та стійкість демократичних інституцій — це вимога часу, без якої зростає ризик розколу ЄС та ослаблення, або навіть «обнулення» НАТО. Україна залишається ключовим елементом стримування, і саме від послідовності рішень Заходу у 2026 році залежить, чи стане ця війна точкою стабілізації, чи прологом до значно ширшої кризи як в Європі, так і за її межами.