Навіть попри війну в Україні є підприємці, які не бояться розвивати бізнес під час війни. Вони відкривають нові ресторани, кав’ярні в містах, що постійно перебувають під загрозою обстрілів. Kyiv Post зібрав історії відчайдушних українських бізнесменів з різних регіонів країни.
Кав'ярня Himars, м. Запоріжжя
Розповідає Ганна Городенко, засновниця.
Про ідею відкрити кав’ярню: Це була моя мрія з 2020 року, до війни я працювала керуючим директором в detailing студії, але весь час хотіла відкрити щось своє в Запоріжжі. Війна довела, що треба не тільки мріяти, але ще й жити, прямо зараз, наскільки це можливо!
Моя родина мене підтримала, і від мрії ми перейшли до її реалізації. Мета нашого закладу полягає в тому, щоб в такий складний час ми могли подарувати відвідувачам емоції - радості та щастя! Кава - це настрій життя, це не просто напис на нашому стаканчику, це наша місія!
Про труднощі: Всі складнощі відкриття кав’ярні порівняно з ситуацією в нашій країні - ніщо.
Команда кав'ярні
Про економічні проблеми: На даному етапі не ставиться ціль отримання прибутку. Найголовніша наша мета - створення нових робочих місць, створення затишку та гарного настрою для людей в прифронтовому місті. Якість продуктів та обслуговування в нашому закладі - найкращі. Ми співпрацюємо та обираємо тільки краще!
Про фішки кав’ярні: Основна наша фішка - це фігурка Kaws, великі вітражна вікна, меморіал Українця та техно музика. В нашому закладі підібрано особливий плей-лист, який я збирала протягом двох років, він нікого не залишить байдужим.
Про мотивацію: Не зупинятись нам допомагає сила духу нашого народу, посмішки на обличчях відвідувачів, незламність та бажання жити та кайфувати, не дивлячись ні на що.
Ресторан української кухні Трипіччя, м. Харків
Розповідає Микита Вірченко, засновник.
Про ідею відкрити ресторан: Я великий пошановувач гастрономії. Від початку повномасштабного вторгнення я опинився на волонтерській кухні у місті Харкові на умовній посаді процесуального кухаря. Потім координатори один за одним (з вагомих причин) їхали від нас. І на якомусь етапі координатором став я і два ІТ-шники.
З того моменту ми разом перетворили кухню, що годувала 300 людей в лікарні, на виробництво напівфабрикатів для батальйону ЗСУ. Потім з певних причин наше виробництво «зачинили». Ми з моїм побратимом місяць після закриття виробництва намагалися знайти своє місце. Це був кінець третього місяця повномасштабного вторгнення. Місто було порожнім, і життя в ньому мало відчувалось.
Нашим рішенням було відкрити low price їдальню десь в гаражі у центрі міста. Поставити мангал та готувати шашлики і борщі в казанах. Важливою умовою було саме приготування страв на дровах, бо електроенергія для комерсантів зараз коштує космічних грошей. Вже на той момент ми розуміли, що світло дуже нестабільна річ зараз, хоча тоді ще не було відключень через влучання по енергетичній інфраструктурі.
Ми почали шукати місце і паралельно розробляти меню. Почали з найважливішого – пошуку мангала. Вирішили збудувати його із цегли, щоб заощадити гроші. Потім зробили декілька печей. Вони вийшли чималими, тому ми почали шукати більше приміщення. Зупинились на приміщенні, де ми з сім’єю до початку повномасштабного вторгнення планували відкрити ресторан азійської кухні. Домовились з власником про знижку і почали будівництво.
Тепер уже усвідомлюєш, що то було доволі ексцентричне і не надто зважене рішення.
Про труднощі: Труднощів було дуже багато, і, думаю, це були типові труднощі, що виникають при відкритті ресторану:
- не вписувались в строки безкоштовної оренди;
- не вписувались в бюджети;
- борги;
- низька кваліфікація персоналу;
- емоційні гойдалки, що іноді переходили в глибоку депресію.
Команда Трипіччя
Про економічні проблеми: Ми не піднімали ціни в меню від літа. Помилка? Так. Мій маніакальний ідеалізм не дозволив мені підвищити ціни, тому що я задумав собі зробити нове меню. І його розробка досі триває. Ми економимо, але розумно. Ми використовуємо усі субпродукти та навіть лушпиння, наскільки це можливо. Самостійно робимо спеції, які використовуємо як ароматизатори для копчення, робимо власні оцти, квасимо, робимо супи, соуси із сироватки, що залишається після виробництва власного сиру. При цьому намагаємось із дешевих інгредієнтів робити дуже якісні гастрономічні витвори.
Про фішку ресторану: Трипіччя – це дуже живий проєкт, він відповідає на актуальні на сьогодні наші запити та запити наших клієнтів.
Про мотивацію: Мотивує індекс вдячності. Приємно годувати вдячних людей. Одна особа за відвідування Трипіччя каже «дякую» в середньому 6 разів.
Кав'ярня з пончиками Ponchyk Boy, м. Дніпр
Розповідає Олександр Жиляєв, співвласник
Про ідею відкрити кав’ярню: Вона виникла після слів нашого президента, що економіка повинна працювати. І якщо ти не на фронті, працюй, заробляй, створюй робочі місця та донать на армію. Такими правилами живемо дотепер.
Про труднощі: Найважчими були перші місяці, коли тобі треба перебудовувати процеси під сьогоднішні умови. Було складно організувати логістику, не було і досі немає деяких продуктів, проблеми з електрикою. Всі проблеми, з якими стикається більшість громадян України, постають і перед бізнесом. Але це ніщо у порівнянні з тим складнощами, з якими стикаються наші воїни на передовій.
Про економічні проблеми: Звичайно, ціни на продукти дуже впливають на ціноутворення, і їх зростання не може не засмучувати. Ми економимо зараз на світлі, на рекламі та згодні на менші прибутки. Але ми робимо все, щоб наші гості були задоволені, та завжди даємо їм трошки більше, ніж просто їжу.
Про фішки кав’ярні: Наш заклад - вже сам по собі фішка! Пончики, яких ще не було в Україні, які називаються чоловічими іменами. Кожні два тижні з’являється новий вид пончиків, який ми присвячуємо певній особі. Частину коштів від продажів пончиків ми відправляємо на потреби армії чи біженців. Наприклад, у нас є пончик “Володимир” на честь президента та “Валерій” на честь Залужного.
Про мотивацію: Нас всіх зараз мотивує тільки одне - наша майбутня перемога!
Коментарі (0)