Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
Олена Римська, Одеса
Війна позбавила мене відчуття духовної близькості з мамою та деякими друзями. Війна сповнила мою душу безмежною злістю, що з'їдає мене зсередини. Рік сліз, доказів, криків і нескінченних сварок із мамою.
Я не вірила у те, що почнеться війна, але вона почалася… Перший місяць був сповнений відчуттями страху. Постійно здавалося, що весь цей жах має зовсім скоро припинитися, але цього не відбувалося. Але поступово почало приходити усвідомлення ситуації та її прийняття. Певною мірою це можна назвати спокоєм.
Але після того, як пройшла перша хвиля масової паніки та страху, я почала помічати, що не всі мої рідні люди поділяють ті самі переконання, що і я. Тоді мені здалося, що у мене достатньо сил, часу і бажання пояснити та довести їм, у чому та де вони помиляються.
Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно
Озираючись назад, мені аж трохи смішно згадувати, як тоді мені здавалося, що я зруйнувала вибудовані роками проросійські установи в свідомості моєї мами. Напевно то були найщасливіші моменти у спілкуванні з мамою за час повномасштабного вторгнення. Але я помилялася..
Коли я це усвідомила, то мене сповнила ненависть, образа та розчарування від того, що я ніяк не можу вплинути на ситуацію. І мене охопила ще більша ненависть до Росії. Адже те, що мій зв’язок з мамою розірваний — це результат діяльності російської пропагандистської машини. Адже протягом багатьох років Росія підкуповувала українських політиків та медіа, аби з їх допомогою просувати свої наративи. Росія використовувала навіть церкву (московський патріархат), аби глибоко проникнути в голови українців.
Насправді жахливо жити з цими відчуттями. Вони роз'їдають зсередини так, що ти відчуваєш, як сочиться кров’ю рана всередині тебе. Руйнівний коктейль із суперечливих емоцій вирує в тобі. Одночасно відчуваєш відразу та переживаєш за близьку людину, бо, звичайно, я люблю свою маму. Відчуваєшся звіром у клітці, що бігає замкненим колом у повній безвиході.
Мені знадобився не один місяць, аби прийняти це, змиритися та почати жити далі. Зараз я прийняла те, що свідомість людини не можна силою змінити, не можна змінити її переконання. Ми всі вчимося на своїх помилках.
Тож для мене цей рік став роком самотності, коли ти не можеш розділити свої почуття з близькою людиною. Цей рік для всіх українців став роком зими — довгої та лютої. Цей рік став приніс усвідомлення того, що вже ніколи не буде як раніше, і я ніколи не буду такою, як раніше. Але одне я точно усвідомила — я не хочу, аби ці темні почуття випалювали мене зсередини. Не дивлячись ні на що, світ такий же прекрасний, як раніше. І багато ще навколо людей добрих та чуйних.
І думка про те, що завжди після найтемнішої ночі настає світанок, дає сил чекати та вірити. Вірити, що незабаром прийде той самий довгоочікуваний день — день нашої Перемоги!
Коментарі (0)