Миколі Хвильовому 130 років. Не віриться! Настільки непереборно молодим, імпульсивним, динамічним було його життя.
«Попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елеґією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до Гофманівської фантастики…»
Його життєвий шлях розпочався 13 грудня 1893 року у місті Тростянець Охтирського повіту Харківської губернії в родині вчителя. З нещасної родини він втік. Став в опозицію до всього.
«І от я бачу себе то робітником у Донбасі, то бродягою, босяком, що мандрує з горьківськими типами в південних степах… Фронт зробив з мене більшовика… Коли починається 1917 рік, я їду, яко член армійської ради в Ромян (Румунія) і там пришпилюю до грудей два банти: червоний і жовто-блакитний…Я хотів бути, так би мовити, українським більшовиком. З мене, звичайно, глузували…»
Дослідники стверджують, що участі у збройній боротьбі Хвильовий не брав. Сам він стверджував, що організував антигетьманський і антипетлюрівський повстанський загін на Полтавщині. І що петлюрівці нібито винесли йому смертний вирок. Та не петлюрівцям судилося визначати час його смерті. І про це ще йтиметься.
«Я вірив у свою фортуну і, звичайно, втік… Тікав я в той момент, коли мене вже вивезли в поле…».
Справді, він нікому не дозволить визначати межу власного життя та смерті, нікому не дозволить контролювати власне життя, і власну творчість.
У 1919 році він став членом більшовицької партії. Подейкували, що встиг навіть послужити у ЧК. Цей міф дехто повторює і нині, хоча він не має нічого спільного з реальним життям Хвильового, не має жодного документального підтвердження.
У власноруч написаній у листопаді 1924 року «Короткій біографії» Хвильовий не приховував свої вади, підкреслював, що ідеологічно він вважає себе марксистом-комуністом. Проте далі зізнається: «В психіці я себе таким не можу вважати».
Понад те, Хвильовий далі пише, що симпатизував опозиції, не поводився рішуче, коли це треба було робити, висловлював сумнів, чи взагалі має право носити партійний квиток, чи не є баластом для партії.
І тут нове, абсолютно нехарактерне для радянських літераторів одкровення: «Не завжди я однаково відповідаю на ці запитання. І це зрозуміло: в мені, романтикові, мрійникові – завжди вирує внутрішня боротьба».
Завершувалася ця його коротка біографія такими словами: «В усякому разі я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги й зробити відповідні висновки».
Висновки було зроблено: з кінця 1920-х років за Хвильовим було встановлено постійний чекістський нагляд і на нього відкрили справу-формуляр. Якщо висловлюватись лапідарно, то це попросту концентровані інформації різного характеру, акумульований «компромат» на ту або іншу особу, за якою співробітники комуністичної спецслужби пильнували певний (короткий або довгий) час, «намічаючи» цю особу для якихось наступних дій (арешту, знищення, використання проти інших тощо).
Повідомлення інформаторів, аґентурні донесення, робочі зведення, спецповідомлення, перлюстроване листування та багато інших матеріалів – неодмінне «меню» будь-якої справи-формуляру.
Цей чекістський інформаційний конструкт стосовно Хвильового я представляв у своїй книзі «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий», а тепер готую доповнене видання цієї книги. Засекречені раніше джерела засвідчують, якою непростою особистістю був Хвильовий. Він прагнув, сказати б, переграти режим.
Тут місце згадати про його творче життя. Воно не було аж таким довгим. Трохи більше десяти років. Розпочавши як поет у 1921 році, Хвильовий у 1923 році видав першу збірку оповідань. Він є автором двох незакінчених (через політичні обставини) романів – «Іраїда» і «Вальдшнепи». Йому належать чимало поезій, ліричних етюдів, сатиричних оповідань, трагедійно-романтичних повістей і новел, нарисів, політичних памфлетів і публіцистичних статей. Проте ця невелика, у порівнянні із доробком інших тодішніх українських радянських «класиків», творча спадщина Хвильового мала надзвичайний резонанс.
Він ніколи не займав якихось високих офіційних посад. Проте саме йому, як згадував Юрій Смолич, дарували свої книжки з авторськими підписами і його друзі, і недруги. Не він формально очолював створену у листопаді 1925 року фактично ним на противагу офіціозним літературним структурам Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Однак саме Микола Хвильовий був її душею і символом.
Не він розпочав знамениту літературну дискусію 1925-1928 років в Україні, але саме він через свої публікації опинився в центрі уваги і найгострішої, сказати б, мейнстрімної публічної полеміки.
З його публіцистичними творами пов’язана така особливість: він оформлює їх як листи до літературної молоді, яку навчає. Навчає ненавидіти «червону халтуру», графоманство, провінціалізм, «масовізм». Під час вже згаданої літературної дискусії Хвильовий нещадний і безкомпромісний. Цього йому не могла вибачити влада.
Літературознавець Григорій Костюк про першу зустріч із Хвильовим напише: «...Непоказна, середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям, людина. Я глянув і остовпів.... Оце Хвильовий? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?».
Так, особисто Сталін третину свого листа до членів політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 року присвятив саме Хвильовому та його міркуванням, що прямо суперечили партійним настановам. Що ж це була за «крамола»?
Це – вимога негайної дерусифікації пролетаріату, дистанціювання української культури й суспільства від російської культури і Москви взагалі, орієнтації на «психологічну Європу». Хвильовий однозначно прагнув вписати українську культуру у європейський контекст.
Хвильовий під час дискусії 1925-1928 років написав памфлети «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?». Ці тексти миттєво стали популярними і бурхливо обговорювались. Почуття свободи у Хвильового сягнуло апогею напровесні 1926-го, у третьому циклі його памфлетів – «Апологети писаризму». Це була справжня бомба. Заключна, тринадцята частина мала скандально-немислиму назву: «Московські задрипанки».
«Українська економіка — не російська економіка і не може бути такою… Словом, Союз все-таки залишиться Союзом, і Україна є самостійна одиниця... Малоросія вже одійшла в «область преданія»... Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми - самостійна».
У памфлеті «Україна чи Малоросія?» Хвильовий наполягає: «…Україна буде доти пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав».
Розумієте? Державна незалежність України неминуча, адже це пройшли всі народи Європи. Відтак протидіяти цьому – значить бути гальмом проґресу. Одним розчерком пера Хвильовий перетворив на таке гальмо компартію і всіх її вождів – столичних і реґіональних. Хто ж це йому міг вибачити?
З 1926 року Хвильового примушують публічно каятись. Він щось пише, а насправді каже колеґам, що це все несерйозно, сказане для влади. Проте публічне шельмування Хвильового було майстерно зрежисоване. Його представляли «націоналістом», «фашистом», «підголоском буржуазії та куркулів». Він змушений приносити клятву вірності більшовицькому ідеологічному Молоху, прагнучи залишатись у статусі особи, лояльної до правлячого режиму. Проте він розуміє: гратися у каяття довго не дадуть. Потрібна повна капітуляція. Перетворення на раба.
Цього він не міг дозволити. Відчуваючи, що насувається арешт і він неодмінно опиниться в неволі, там, де опинились його близькі друзі, Хвильовий вдався до трагічного спектаклю: самогубства при запрошених додому двох друзях. Це сталося також 13 числа – це було його улюблене число. 13 травня 1933 року.
І хоча поховали 39-річного Миколу Хвильового в статусі радянського письменника і навіть визнавали його талант, невдовзі запрацювала перевірена метода: могилу зрівняли з землею, творчий доробок замовчувався або згадувався винятково з неґативними конотаціями, ритуальне політико-ідеологічне таврування неодмінно супроводжувалося згадками про його провини, ідейні збочення і націоналістичні ухили.
Я вже згадував про парадоксальність особи Хвильового. У свій спосіб це підтвердив 24 лютого 2022 року черговий кремлівський диктатор Володимир Путін, масштабувавши російське вторгнення в Україну, розпочате у 2014 році. Крім іншого це війна Москви за повернення українцям психіки рабського наслідування Росії, повернення позадництва, мавпування, всього того московського «задрипанства», проти якого виступав Хвильовий.
Не випадковою і не марною виявилася одна з ключових ідей Хвильового - ідея європейської орієнтації України. Виявляється, дискусія, яку стимулював Хвильовий своїми памфлетами в середині 1920-х років, не втратила своєї актуальності. Вона ще й як актуалізована війною путінської Росії проти України.
Коментарі (0)