Дві українки сидять, сміючись, на осяяній сонцем лавці, поки триває затишшя між російськими обстрілами та сперечаються про те, як це воно – жити під час війни.
Руїни їхнього села Білозірка видніються вздовж розбитої дороги, за якою тягнуться окопи та артилерійські установки, розміщені українцями для битви за Херсон.
Росіяни обстрілювали цю місцевість з півдня від дороги з тих пір, як їх розгромили та змусили відступити від села в перший місяць війни, у березні.
Українці нещодавно намагалися здійснити новий контрнаступ на російські позиції в районі, прилеглому до Кримського півострова, захопленого РФ у 2014 році.
Анжеліка Борисенко розповідає своїй старшій подрузі, що людина може звикнути до будь-чого – навіть до повномасштабної війни, в можливість якої мало хто вірив, доки вона не почалась.
20-річна мати двох дітей провела березень, намагаючись не помічати російських військових, які розбили табір у школі на протилежному боці дороги.
Наступні місяці безперервних російських обстрілів вона провела, або ховаючись у підвалі, або вираховуючи безпечний час, щоб вийти з підвалу в пошуках води та їжі.
«Спочатку ти думаєш лише про те, коли це нарешті скінчиться. Але зараз це вже здається нормальним. Ми звикли», – розповідає Борисенко.
Наталія Попеско спохмурніла і натякнула, що її молодша подруга просто не розуміє суті того, що відбувається.
«Особисто я відчуваю себе мертвою всередині», – сказала 38-річна жінка.
«Ми не звикли. Ми просто усвідомили, що все це реально».
Злети і падіння
Блискавичний контрнаступ України на півночі та дедалі глибші наступи на півдні утворили нові ділянки фронту, які жодна зі сторін повністю не контролює.
В одній із таких знедолених сірих зон і сховалося село Білозірка.
Найбільш витривалі мешканці села повертаються, і українські війська почуваються тут достатньо безпечно, щоб використовувати село як тилову базу.
Але тут немає жодної функціонуючої установи місцевого врядування, як немає і будь-якої системи забезпечення потреб кількох сотень жителів, які заселились у вцілілі будинки села.
Від школи, де росіяни колись розмістили свій штаб, залишились лише розбиті зовнішні стіни після того, як будівля потрапила під удар ЗСУ.
Це становище, коли начебто і війни вже немає, але й мир насправді не встановлено, змушує Анастасію Куплевську коливатися від відчаю до надії.
«Коли немає обстрілів, то прокидаєшся і одразу хочеться щось робити», – розповідає 40-річна мати-одиначка.
«Але якщо вони починають стріляти, одразу знову відчуваєш безпорадність».
«Завалені їжею»
Найсерйозніша проблема Куплевської полягає в тому, що їй майже нічого робити навіть в хороші дні, коли її настрій піднесений.
Єдина робота в селі – це продаж речей, які привозять із сусіднього Миколаєва.
Більшість місцевих мешканців до війни працювала на заводі з виробництва соків, до якого можна було дістатися дорогою з села.
Але мости по дорозі до заводу підірвали під час боїв, а об’їзні шляхи зараз сильно обстрілюють.
«Я навіть не знаю, чи він ще стоїть», – сказала Куплевська про свій завод.
Вона також дратується через пропозиції доброзичливців того, що вона вважає надмірною допомогою.
«Вони вже завалили нас продуктами», – сказала Куплевська про численні програми гуманітарної допомоги.
«Але ви не можете побудувати будинок з їжі».
Воля до боротьби
Ці дискусії та скарги в Білозірці відбуваються у вирішальний момент війни.
Контрнаступ України спричинив масовані російські авіаудари у відповідь, які мали на меті залишити більшу частину країни без опалення та електрики в зимові місяці.
Президент Росії Володимир Путін, схоже, робить ставку на те, що труднощі зламають волю українців до боротьби.
Але місяці страждань спричинили прямо протилежний ефект у свідомості цих двох жінок, що розмовляють на лавці у Білозірці.
«У багатьох із нас були родичі в Росії. Ми б з ними поговорили. Ми сприймали їх як нормальних людей», – говорить Попеско.
«Зараз ми сприймаємо їх як звірів».
Молода мама сказала просто, що відмовляється спілкуватися з російськими друзями.
Борисенко більше говорила про те, як складно змиритися з самою думкою, що йде війна.
«Ви це бачите, відчуваєте і розумієте, що це правда, але все це чомусь не усвідомлюється як реальність», – говорить вона.
«Ви це розумієте, але не можете в це повірити».
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)