Я пишу цей текст спеціально в тому стані, коли немає особливої ейфорії чи якихось надій на краще. Якраз у тому стані, в якому перебуває кожен житель України після обстрілів свого міста. Сьогодні ворог знову завдав  ракетного удару по Києву, і місто, ледь оговтавшись від ранкових подій, спішить жити цей день далі.

О 5 ранку пролунав сигнал тривоги, і мої вікна почали дрижати від роботи ППО. Я прокинулась від цього вже так знайомого звуку і рушила в коридор зі своєю ковдрою. На 5:30 у мене був призначений урок української мови з моїм учнем Миколою (він у Каліфорнії), тож ми списуємося та переносимо урок, бо тривога триває і уламки ракет падають на центр столиці, руйнуючи будинки й травмуючи моїх співгромадян. Микола пише мені: “Обережніше”. Я лайкаю це повідомлення з думкою, чи безпечно мені зараз за третьою стіною, чи шукати укриття. Дуже хочеться спати. Незрозуміло, наскільки ця тривога затягнеться, засинаю на підлозі.

Advertisement

Потім весь світ бачить ці жахливі фото величезної вирви в землі та рожевої будівлі зі зруйнованим фасадом і текст: «13 людей постраждало.

Відбій тривоги». Я йду в ліжко. О 9:20 знов піднімаюсь і починаю наступний урок із учнем Сергієм з Києва. Ми з ним обговорюємо ранковий обстріл. Він намагається впізнати будівлю на фото: «Дуже знайома будівля, я там проїжджав на авто…». Ми проводимо урок, готуємо його новий текст для випуску на його YouTube каналі. Сергій – IT блогер.

Advertisement

Потім я перевіряю свої месенджери, пишу в чат своїм музикантам, питаю, чи все з ними добре. Двоє з них мешкають у районі, де був приліт.

«У нас сусідній будинок горів» – пише Віталік, мій гітарист.

«В мене теж в сусіднє подвір’я прилетіло, проте я проспав майже все», – пише мій басист Міша.

Я відповідаю: «Якщо треба якась допомога, пишіть».

Advertisement

«Вбити кацапів» – відповідає Віталік.

«Вибухи в Бєлгороді для мене – найкраща допомога», – пише Міша.

Далі я снідаю, перевіряю соцмережі. Там повно постів моїх друзів і знайомих з Києва, хто був в епіцентрі прильоту, з повідомленнями, що це було на їхніх вулицях. Що було дуже страшно. Що вони живі. Фото з дітьми в метро, які сплять на підлозі. Діти сплять в коридорах. Мої друзі в укриттях (підвалах) зі сльозами й сумними обличчями. Всі сьогодні знову пережили це жахіття. Всі це вже знають, але щоразу страшно і боляче на це дивитися.

Мені сьогодні дуже сумно і нападає апатія. Я пишу про це деяким своїм друзям. Вони мене підтримують. «Мене ці прильоти навпаки дуже активізують і я починаю працювати ще ефективніше», – говорить один добрий знайомий. Я часто роблю так сама, бо після таких страшних ночей здається, що твій день останній і треба встигнути зробити свої справи. Питання тільки, навіщо їх завершувати, якщо завтра може не настати?

Advertisement

Я в ступорі. Беру свій робочий комп’ютер, виходжу з дому і йду в людне місце, де мені завжди добре працюється. Це книгарня-кав’ярня. Замовила чай з тістечком і сіла біля вікна, щоб сонце світило прямо на мене. За вікном навпроти мене сидять три бабусі й лускають насіння. На одній з них руда шуба, рожева хустка, модні чорні окуляри. А її подруга ніяк не може розкрити складний стілець, який кав’ярня поставила на вулиці для своїх відвідувачів.

Повз неї проходить хлопець років 17-ти, і вона просить його допомогти. Він намагається розкласти стілець – нічого не виходить. Іде далі. Бабуся заходить у приміщення кафе і просить допомогти першого чоловіка, який потрапив їй на очі. Він виходить, і знову переді мною ця сцена розкладання стільця за величезним вікном від стелі аж до підлоги, в найдрібніших деталях.

Advertisement

Я не чую, що говорять там за склом, але з жестів зрозуміло, що всі дуже хочуть допомогти цій бабусі розкласти того нещасного стільця, аби вона нарешті сіла біля своїх подруг і насолодилася своєю прогулянкою. Чоловік все-таки допоміг і вуаля – бабуся сідає прямо перед моїми очима і, щаслива, лускає насіння з подругами.

Я все ще сиджу перед своїм увімкненим комп’ютером і намагаюсь працювати. Нічого не виходить. Пройшла година, а я й досі перед пустим документом Word і не можу написати ні слова. Мені за цей час уже написали бабуся, мама, сестра, питали, чи все в мене добре. «Добре, – кажу я, – Все в мене добре…».

Advertisement

Набираю бабусю, кажу їй, що відправила їй дублікат ключів від нашої квартири в Кривому Розі, де вона живе і де вже не живемо ні я (бо десятий рік як киянка), ні моя мама – вона третій рік як біженка в Німеччині, ні мій тато – він нещодавно подав документи на службу і вже в іншій області України чекає направлення туди, де проходитиме його служба). А бабуся з дідусем лишились у Кривому Розі.

Потім пишу своєму товаришу: «Сумно(((». Ми з ним трохи поспілкувались онлайн, він мене підбадьорив: «То тобі треба зібратися з друзями!». А я кажу: «Та тільки ж учора зустрічалися на коктейль. Це зараз нічого не вирішить. Просто мене прибило цим обстрілом і я нічого не можу і мені дуже сумно». Він послухав і продовжив: «Я зараз маю забігти швидко в банк, поки немає тривоги, наберу тебе ввечері і поговоримо».

Я замовляю обід і каву. Документ все ще пустий. Сиджу тут другу годину. За столиком на вулиці вже інші люди – я й не помітила, коли ті бабусі пішли.

Згадую, що мені на пошту молода дівчина військова скинула свій текст, який вона пише для своєї книжки про службу з перших днів війни, і просить направити її. Руся починає свою розповідь з її перебування вдома в Маріуполі та розмови зі своїм коханим військовослужбовцем:

«24.02 2022 року, шоста година ранку, пролунав дзвінок:

- Кохана, нікуди не їдь, почалася війна!

- Як війна? Це неможливо, ми ж з тобою планували зустрітися...

- Я знаю, але такі обставини, мене після зміни командир підняв, сказав, що я не поїду до тебе...

В слухавці пролунав вибух

- Коханий, в тебе все добре?

- Так, все добре, нас почали обстрілювати. Зв’язку може не бути, ми спускаємося в підвал... Не хвилюйся. Я тебе дуже сильно кохаю!

- І я тебе, моє серденько, бережи себе, будь ласка…»

Ми познайомилися з Русею на фронті під час моїх виступів на Донецькому напрямку. Вона молодша мне десь на 10 років, але вже стільки зробила своєю службою для країни… Я написала їй, що є курс із написання воєнної літератури і порадила його пройти. Бо бачу, що насправді це дійсно крутий матеріал для книги, яка, можливо, увійде в історію української літератури. І це достойна українська дівчина, історію якої важливо почути.

«Добре! – відповіла Руся, і додала – А в моєї собаки народилися цуценята…».

Нарешті зачепилась за якусь думку, з якої можу почати… І просто пишу цей текст. Минуло 12 годин після обстрілів, і три з них я не могла нічого написати про цей день. Відійшла. Життя триває. Всі навколо в цій кав’ярні працюють або мають робочі зустрічі, або з захопленням читають книжки українською. Люди всміхаються. Ніхто не сумує. Можна подумати, що цього обстрілу взагалі не було… Так і живемо.

P.S.

Коли я дописала цей текст, була приблизно шоста вечора. На виході з кав’ярні мене випадково зустріла моя знайома піарниця і попросила сфотографуватися, бо якраз зараз у неї тут проходить презентація дитячої книги «Кий». За нею зайшов мій друг Шура Гера – клавішник відомого українського гурту Друга Ріка. Ми всі були надзвичайно раді бачити одне одного. Сьогодні ввечері в столиці вийде ще одна українська дитяча книжка, і я святкую цю подію зі своїми колегами.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!