Зранена, змучена Україна переживає важкі часи. Досі неясно, чи надійде така вкрай потрібна допомога від Заходу, і чи вище керівництво й законодавці нарешті зберуться з духом і силами і зроблять так, щоб був прийнятий і почав діяти закон про мобілізацію, коли питання “бути чи не бути” стоїть руба.
На додачу до цього, низка раптових і незрозумілих змін у внутрішньому колі Президента Володимира Зеленського напустила ще більше туману – і це саме тоді, коли Росія посилила щоденні удари по інфраструктурі України і спроби прорвати лінію фронту.
Тож що ми маємо наразі? Про що говорять нам ці останні сигнали?
Певно, що довге зволікання з наданням конче потрібної американської допомоги тривожить найбільше, хоча, на щастя, європейські держави заворушилися, усвідомивши можливі наслідки цієї затримки.
Добре, що в результаті внутрішньої політичної боротьби у Вашингтоні, через яку перервалося стабільне постачання військової допомоги Україні в необхідному обсязі, більшість європейських країн стрепенулися. Все більше й більше європейських лідерів починають розуміти, що ЄС має діяти і, щоб протистояти загрозі з боку Росії, стати на власні ноги й бути готовим захищатися самому – з американською підтримкою чи без неї.
Зараз, на третьому році повномасштабної війни Росії, доля України залежить від двох головних факторів: внутрішнього – тобто якості українського керівництва в цей вирішальний момент і рішучості народу дати відсіч ворогу; і зовнішнього – достатньої та вчасної підтримки з боку демократичного світу.
Розгляньмо внутрішнє питання, увага до якого не завжди така, на яку воно заслуговує.
Зеленський довів, що є показовим лідером воєнного часу, здатним доносити до зовнішнього світу біди й потреби України.
Але зараз, на третьому році цієї жахливої війни, з'являються ознаки непрозорості в спілкуванні президента зі своїм народом, який не знає, що на думці в нього і в тих, кого він зарахував до своєї команди.
Ця непрозорість проявилася, наприклад, коли в липні 2023-го він раптово звільнив вельми поважаного посла України у Великій Британії Вадима Пристайка, коли замінив міністра оборони Олексія Резнікова і – найпримітніше – коли посунув з посади надзвичайно популярного Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
Ба більше, дійшло до того, що радники голови Офісу президента, ніхто з яких не був обраний на цю посаду, фактично стали тіньовим урядом, який діє замість міністрів і міністерств, і це викликало здивування і багато запитань.
І от знову – минулого тижня зненацька й без будь-яких пояснень Зеленський змінив керівництво апарату безпеки, а у власному внутрішньому колі звільнив багатьох помічників і радників.
А саме, секретаря РНБО Олексія Данілова, свого першого помічника й давнього бізнес-партнера Сергія Шефіра та ще кількох своїх радників і заступників керівника Офісу президента.
Це що – Зеленський обрав такий сумнівний спосіб правління в державі, яка за Конституцією все ж залишається президентсько-парламентською республікою, чи це так на нього впливають деякі найближчі радники (читай ключники)?
Чому в нього така явна надчутливість до політичних рейтингів, коли в країні війна, коли треба робити багато важкої роботи і приймати складні, жорсткі рішення?
Можливо, це через урок, засвоєний від великого британського лідера воєнного часу Уїнстона Черчилля, з яким часто порівнюють Зеленського. Якщо цей президент України зійде з вершини політичного життя (згадаймо, що трапилося з Черчиллем у 1945 році, коли невдовзі після закінчення Другої світової війни за нього не проголосували попри всі його досягнення), то де опиняться всі його самоповажні помічники й речники?
Отже, логічно, що рейтингом Зеленського переймаються люди з його внутрішнього кола – зокрема, його сірий кардинал Андрій Єрмак, бо їхня влада власне залежить від того, чи залишиться при владі він. А тому таких політичних суперників, як Залужний, треба “нейтралізувати”, а контроль всередині внутрішнього кола посилити.
Оглядачі зауважують, що найсуперечливіші фігури в ОП, а саме його керівник Єрмак і його заступник Олег Татаров, а також прессекретар Сергій Никифоров залишилися на своїх посадах і почуваються як ніколи впевнено.
А може бути й так, що Зеленський сам не дуже впевнений у природі й ефективності політичної й економічної системи, яку він успадкував, ставши президентом ще в 2019 році.
Його власна поспіхом зліплена партія Слуга народу, яка виказує ознаки внутрішнього розпаду, вже змушена покладатися на непевні тимчасові альянси з політичними опонентами в парламенті. Всім видно, що деякі з його міністрів не на своєму місці, і що вони лише виконавці волі його офісу, а не творчі, ініціативні керівники, що формують політику.
“Ми продовжуємо перезавантаження наших державних інституцій, – заявив Зеленський у своєму вечірньому зверненні 30 березня. – Цього тижня відбулося кілька замін. І це ще не всі рішення, які підготовлені... Ми робимо Офіс більш функціональним”.
Але тут потрібна прозорість – прозорість стосовно того, що відбувається, щоб ні населення, ні держави-союзниці не хвилювалися. Тут надважливу роль відіграють вільні ЗМІ. І хоча пов'язані з воєнним станом обмеження цілком зрозумілі, ніщо не може виправдати того, хто ставить цю роль під сумнів.
А належна відкритість має бути не лише в тому, що відбувається на вершині політичної системи нашої держави, а й у реальній картині втрат і руйнувань, яких їй завдав ворог.
Звідси й інші питання, які викликають все більше занепокоєння як всередині України, так і в тих, хто її підтримує. Розгляньмо найболючіші на цей момент:
Корупція. Так, у цьому затхлому болоті спостерігається прогрес, але тут борються з її старими формами, а чи достатньо роблять для боротьби з її новими формами й проявами – як на найвищому, так і на найнижчому рівні?
Вплив найбільших олігархів помітно зменшився, але чи не відрощує собі гідра корупції нові, невидимі голови на нових викликах і спокусах воєнного часу?
До прикладу, останніми місяцями представники великого бізнесу й фінансових організацій все частіше скаржаться на невиправданий тиск із боку тих сил, які мають діяти в інтересах держави. І чому покарання за корупцію під час воєнного стану не стало суворішим?
А ще є та сама нагальна проблема мобілізації.
Чому на третьому році війни Зеленський безупинно благає Захід прискорити постачання зброї та техніки, а питання мобілізації всього необхідного військового потенціалу України досі не вирішене?
Зараз, коли Україна бореться за саме право на існування, важко пояснити і важко не засуджувати такий підхід, за якого на фронт відправляють чоловіків віком від 27 до 60 років.
І останнє, але не менш проблемне питання: післявоєнне політичне майбутнє України. Де нові обличчя в політиці, де завтрашні лідери? Чи наблизилась Україна хоч на крок до появи сучасних політичних партій, створених навколо чітких програм, а не багатих і впливових індивідуумів і популістів?
Так, ця війна прискорила кристалізацію політичної нації, але наскільки готовою буде Україна до демократичного й прозорого правління, коли перед нею постануть величезні виклики післявоєнної відбудови, управління іноземними інвестиціями та виплат боргів?
Перемога залишається найвищим пріоритетом, але треба й глибше задуматись над тим, що саме зараз відбувається в політикумі й суспільстві загалом, і в якому напрямку рухається країна.
Коментарі (0)