Минуло півстоліття, але на диво добре пам’ятаю той день. 1974 рік, мені одинадцять, я учень четвертого класу київської середньої школи. І, як і більшість моїх однолітків, я дуже люблю кіно.
Неділя, у тата вихідний, і я вмовив його піти у кіно. Чому саме з батьком, а не з друзями з двору чи однокласниками? Бо на екрани тільки-но вийшов новий закордонний та ще й американський фільм, і за квитками певно буде стояти черга. А коли у кіно йдеш із батьком, то за квитки хвилюватися не варто. Тато працював у кіновиробництві та мав «чарівну паличку», яка дозволяла придбати квитки без черги. Насправді цією «чарівною паличкою» було посвідчення члена Спілки кінематографістів.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС!
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Кінотеатр імені Олександра Довженка знаходився за три зупинки тролейбусом або трамваєм від нашого дому, тож ми дісталися туди швидко і побачили незабутню картину.
Охочих потрапити на фільм було стільки, що черга за квитками, немов змія, звивалася навколо будівлі кінотеатру.
На екрани вийшов не просто американський фільм – це був справжнісінький вестерн, з батьківщини цього жанру. Назва стрічки – «Золото МакКенни».
Варто згадати, що американські вестерни, попри їхню популярність не лише в Америці, а й в усьому світі, нечасто потрапляли на екрани радянських кінотеатрів. За три десятиліття можна згадати хіба що кілька назв. Наприкінці 1940-х радянські глядачі побачили легендарний вестерн Джона Форда «Диліжанс» (1939). Згодом у 1960-х – не менш знамениту стрічку «Чудова сімка» (1960) Джона Стерджеса та у 1970-х «Золото МакКенни» (1969) режисера Джей Лі Томпсона. «Золото МакКенни» навіть на диво швидко з’явився в радянському прокаті – всього за п’ять років, тому звісно публіка вважала стрічку новою.
Ми придбали квитки, і вже перші кадри справили враження, адже фільм був кольоровий і широкоформатний, на екрані – справжній Дикий Захід, гори, каньйони, все це зафільмовано з величезної висоти й лунає пісня про старого грифа, який ширяє в небі й згори спостерігає за людьми, охопленими пристрастю та жадобою збагачення. Люди за будь-яку ціну, навіть із ризиком для власного життя, сторч головою кидаються в небезпечні пригоди заради того, аби здобути омріяне золото індіанців із племені Апачі.
Пригадую, як у початкових титрах окрім уже відомих мені імен зіркових акторів, виконавців головних ролей Ґреґорі Пека та Омара Шарифа, мою увагу раптом привернули ім’я та прізвище Дмитра Тьомкіна – одного з продюсерів «Золота МакКенни».
Вже пізніше, здається за кілька років, я знову побачив прізвище Тьомкіна в титрах ще двох американських картин: старої драми 1949 року «Чемпіон» режисера М. Робсона та історичного фільму «Падіння Римської імперії» (1964) режисера Е. Манна, і моє здивування було безмежним, бо виявилося, що Дмитро Тьомкін – композитор.
Звісно, захотілося дізнатися про нього більше, але ані у популярних радянських часописах про кіно, а ні у найповажнішому тогочасному виданні «Кінословник» (перший том 1966 р., другий 1970 р.) ніякої інформації про Тьомкіна я так і не знайшов.
У 1986-му році, коли я вже закінчив навчання в інституті й кіно стало моєю професією, в СРСР почалася перебудова та вийшла нова, але однотомна редакція «Кінословника», а в ньому невелика замітка про Дмитра Тьомкіна з переліком декількох назв стрічок та згадкою, що він народився в Росії, освіту здобув у Петрограді (нині – Санкт-Петербурзі). Потім переїхав до США, там почав писати музику для кіно й став одним із «видних» американських композиторів. Також я звернув увагу на досить неконкретне місце народження – десь у Росії та все.
З цього ж не надто розлогого тексту дізнався, що Дмитро Тьомкін пішов із життя в 1979 році, тобто за п’ять років після того, як я вперше дивився «Золото МакКенни».
Минуло ще чимало років, аж поки стала доступною інформація із закордонних джерел, і лише тоді я почав усвідомлювати масштаб таланту Дмитра Тьомкіна та його значення в історії кіномистецтва, і тут на мене чекало багато відкриттів.
Я дізнався, що на час виходу на екрани улюбленого фільму дитинства «Золото МакКенни» Дмитро Тьомкін вже був відомим композитором, володарем чотирьох «Оскарів», шести «Золотих Глобусів» і низки інших почесних відзнак. За свою кар’єру в кіно він написав музику та пісні до 57 фільмів різних жанрів – вестернів, мелодрам, пригодницьких та історичних картин. Він створив музику до видатних стрічок таких уславлених режисерів, як Ф. Капра, К. Відор, Ф. Ціннеманн, А. Хічкок, Е. Манн та інших. Чимало з цих картин нині вважаються класикою не лише американського, а й світового кінематографу.
А головне відкриття – Дмитро Тьомкін народився 10 травня 1894 року в місті Кременчук на Полтавщині, у єврейській родині. Його мати була музиканткою та його першою вчителькою.
Однак виявляється, що «Золото МакКенни» – єдина продюсерська картина в кінематографічній кар’єрі Тьомкіна. Щоправда, авторитетний сайт IMDb подає інформацію, буцім він ще був співпродюсером радянської стрічки «Чайковський» (1970, «Мосфільм», реж. І. Таланкін), але у титрах він зазначений лише як автор музичного оформлення та диригент.
Як з’ясувалося, в історії «Золота МакКенни» теж вистачає цікавих деталей, ну хоча б той факт, що музику до фільму написав не Тьомкін, хоча в його композиторському доробку чимало вестернів і, зокрема, один із канонічних фільмів цього жанру «Саме опівдні» Ф. Ціннеманна з Ґері Купером у головній ролі. Саундтрек «Золота МакКенни», як і пісню про грифа, яка звучить на початкових титрах, написав не менш знаменитий композитор Квінсі Джонс і з цією роботою номінувався на «Греммі».
Зі зйомками фільму пов’язана ще одна цікава історія.
На знімальний майданчик запросили молодих режисерів, нещодавніх випускників, і запропонували зняти власні короткометражні фільми. Один із них, тривалістю всього п’ять хвилин і назвою «6-18-67»( фільмувався 18 червня 1967 року) зробив молодий режисер на ім’я Джордж Лукас. За десять років він випустить перший епізод «Зоряних війн».
«Золото МакКенни» також став комерційно успішним проєктом, прибуток у чотири рази перевершив витрати, але і тут не обійшлося без цікавих нюансів. Власне у США фільм пройшов доволі скромно, але його вдалося з великим зиском прокатати за кордоном. Він успішно демонструвався у Франції, а особливо в Індії та СРСР. «Золото МакКенни» посіло четверте місце серед закордонних фільмів за всі роки існування радянського кінопрокату. Стрічку переглянули 63 мільйонів глядачів.
Чимало з них ходили на нього не один раз, і ми з друзями теж. Пригадую регулярні емоційні обговорення у дворі після чергового перегляду, як наввипередки хизувалися, хто більше разів подивився «Золото МакКенни» та зможе точніше переповісти той чи інший епізод, а іноді навіть спробувати показати, як вправно стріляє з кольта МакКенна, або влучно кидає свій томагавк індіанець Хачіта.
Часом і самому дивно, адже минуло п’ятдесят років від першого перегляду картини, але й досі добре пам’ятаю багато кадрів, мелодію пісні та навіть імена героїв.
Сьогодні я знаю про Дмитра Тьомкіна значно більше, ніж за радянських часів, і звісно переглянув чимало фільмів, до яких він написав музику і пісні.
Також тішить, що про уславленого земляка стали частіше згадувати й в Україні. Виходили статті та радіопрограми, а з 2016 року на мапі його рідного Кременчука в 2016 році з’явився провулок Дмитра Тьомкіна.
Однак його спадщину варто популяризувати більше. Хочеться почути його твори у виконанні українських оркестрів, побувати на ретроспективах його фільмів, та щоб наступні ювілеї видатного композитора відзначалися на державному рівні.
