Репортаж: тростянецька катівня

На території України зафіксовані численні докази воєнних злочинів Росії. Братські могили в Бучі, свідчення очевидців та жертв із Ірпеню та Бородянки, які крають серце, кров на стінах підвалу колись велелюдного вокзалу – все це нагадує про страшні звірства Кремля.

Прямуючи вздовж ріки Боромля, яка протікає через Сумську область, спекотним літнім ранком я врешті дістаюсь розбомбленого міста Тростянець.

На початку березня жителі Тростянця, населення якого складало 20 000 осіб, пережили неймовірні жахи. Росіяни вважали цей район стратегічною точкою між Сумами та Харковом. Вони марширували вулицями міста, їхні танки їхали мирними кварталами, вони бомбили й обстрілювали магазини та школи, ґвалтували та вбивали мирних жителів, силоміць витягали невинних чоловіків із їхніх домівок.

Тих, кого не вбили зразу, привели до міського вокзалу.

Похмурий працівник станції проводить мене до зали очікування на першому поверсі. Зараз тут порожньо і чисто. Але під час окупації це велике приміщення з мармуровою підлогою загарбники використовували як житлове.

«Коли українська армія відвоювала Тростянець і ми змогли повернутися, ми в цій залі побачили брудні спальники, сміття і навіть людські екскременти», – розповідає мені працівник станції. «Російські офіцери спали нагорі, де було зручніше, а тут, внизу, солдати жили, як худоба».

Ми спускаємося вниз до душових блоків, і я на власні очі спостерігаю масштаби варварства російських загарбників. Саме тут, у невеличкому вогкому приміщенні квиткової каси численні місцеві чоловіки зазнали жахливих катувань.

Спускаючись сходами у темряву, я відчуваю як волосся стає дибки, коли я уявляю, який страх і жах пережили чоловіки, яких сюди привели.

Із зав’язаними очима, зі зв’язаними руками й ногами, їх кидали до стіни, яка досі перемазана їхньою кров’ю.

Механік Діма, один із небагатьох, хто зміг вийти із камери тортур живим, описує, як мучився від болю та слухав, як поруч із ним кричить інший ув’язнений. Йому було зламано ребра, коли російські звірі зв’язали його в «ласточку» або «позицію ластівки» – метод тортур, розроблений для того, щоб заподіяти максимальний біль і дискомфорт.

Деякі українські мирні жителі були забиті насмерть. Інших катували – кололи ножем, мучили електричним струмом і погрожували зґвалтуванням та каліцтвом, якщо вони не відречуться від України або не видадуть інформацію про місцеперебування українських підрозділів. Ніхто з них не зміг надати такої інформації.

Діма згадує чоловіка на ім’я Коля, який відмовився відрікатись від свого публічного засудження незаконного вторгнення Москви. Його жорстоко побили. Спочатку Діма почув кроки мучителя, який вийшов з імпровізованої камери, і потім булькання крові, яка наповнювала горло і легені Колі. Він уже не дихав.

«Я кричав охоронцям: «Він вмирає, він вмирає!» Але солдати-садисти проігнорували його відчайдушні благання. Вони просто засміялися і сказали: «Якщо він помре, він помре». Усі українці мають загинути». Я намагався догукатися до Колі, але він не відповідав».

«Я намагався зв’язаними ногами підштовхнути до нього пляшку з водою, але, на жаль, було пізно – Коля вже загинув», – розповідає Діма. «Вони тримали його тіло поруч зі мною до ранку, тоді прибрали його і привели ще двох людей».

Повітря в кімнаті досі затхле і задушливе. Щонайменше три жертви вважаються зниклими безвісти або вбитими. Місцезнаходження інших осіб, у тому числі літнього ветерана, поки невідоме.

Це лише одна історія з багатьох, яка документує жахливі злочини проти людства, виявлені в Україні після відступу російських солдатів-варварів на північ.

Цих свідчень достатньо, щоб написати цілі  томи страшних історій про вкрадені землі та вкрадені життя.

Я йду звідти мовчки, підіймаюсь нагору до сонячного світла і обіймаю співробітника вокзала – він досі помітно засмучений. Я усвідомлюю, що щоб я не писав, саме цю історію варто починати з того, щоб просто подивитись на стіну в темряві тієї катівні. Кров, яка залишилась на холодній поверхні є вельми красномовна.

Оригінал английскою тут.