Репортаж: Таємна операція постачання зброї в Харкові

Поряд з жіночою сумочкою буденно висять автомати Калашникова та гранатомет. Біля кожної стіни – ящики з бронепластинами та прицілами для снайперських гвинтівок рівними колонами. Така картина зустрічає мене, поки я розшнуровую черевики в коридорі харківської квартири Андрія.

Мене тепло вітає його вродлива та стійка дружина-українка Оксана, і я сідаю за обідній стіл. «Тут був повний безлад, поки я не повернулася», — розповідає вона. Оксана на  деякий час евакуювалася до Дніпра, аж доки бажання возз’єднатися з рідним домом і з чоловіком не стало занадто сильним.

«Таке тут було скрізь», — Оксана показує на уже складені акуратними стопками бойові обладунки. «Тут не вистачало жіночої руки», — додає вона з усмішкою.

Андрій та його близький друг Іван – лише двоє з численних цивільних, що допомагають постачати зброю українським військовим.

Він передає мені плетений кошик, але замість хліба до соковитого м’яса (козу, печеня з якої наразі  займає почесне місце в центрі столу, застрелив Андрій і приготувала Оксана), я бачу у кошику справжню колекцію гранат.

«Понюхай», — каже він, простягаючи мені щось схоже на великий шматок мила з запахом нафти. «C4 – достатньо, щоб підірвати цілу будівлю, таку, як ось ця. Подобається?”

Віддаючи належне тому, як елегантно Оксана прикрасила обідній стіл, я все ж щиро радію, що вона не запалила жодної свічки.

Насолоджуючись смачною їжею, ми кілька разів підіймаємо келихи з домашньою наливкою  в перервах між тривожними історіями господарів про минуле, переживання і сподівання.

«Я люблю своє місто», – каже Оксана. «Але коли обстріли стали дуже сильними, Андрій сказав, що мені час виїжджати у безпечне місце».

Ще в березні через вікно кухоні подружжя з жахом спостерігало, як  вузькою зарослою стежкою за їхнім будинком проходила російська військова техніка. Андрій готувався до можливого нападу на їхній будинок і тримав під рукою пістолет.

На щастя, він йому не знадобився. Росіян зрештою витіснили з Харкова, і Оксана повернулася додому.

Проте вона повернулася до міста, яке все ще значною мірою перебуває під ударом російських загарбників. Дачний будинок, куди вони з чоловіком планували переїхати після виходу на пенсію, зараз частково зруйнований.

«Нам пізно починати все спочатку, — каже вона, — тому ми робимо все, що можемо, і допомагаємо, чим можемо».

Ця допомога, організована  переважно Андрієм та Іваном, відбувається у форматі забезпечення місцевої громади продуктами харчування, а також у озброєнні українських солдатів та волонтерів.

Через цю квартиру та різні інші складські приміщення проходить спеціальне обладнання, броня, зброя та боєприпаси вартістю в десятки тисяч доларів.

Вони не єдині, хто таким займається: в усій Україні чоловіки та жінки роблять свій внесок у загальну справу. Їхня нерозривна єдність – лише один із багатьох побічних продуктів війни, які Володимир Путін не міг передбачити.

Наступного дня Андрій та Оксана запрошують мене до секретного місця, де вони випробовують зброю, яку забирають у загиблих або полонених російських вояків. Її очищають, перевіряють, з неї стріляють і, якщо необхідно, її лагодять або перекалібрують перед тим, як передавати захисникам.

Щоб я зрозумів весь процес, мені показують, як треба заряджати перед пострілом М16, автомат Калашникова та невеликий пістолет.

Значна частина зброї, яку використовують росіяни, є морально застарілими виробами радянської епохи. Про це я вперше дізнався після того, як знайшов задимлений інвентар поруч зі знищеним російським танком. На залишеному папірці від руки була написана дата останнього ремонту обладнання — серпень 1989 року.

Я збираюся зробити ще кілька пострілів, коли Андрій мовчки зупиняється і показує пальцем на небо. Поруч йде обстріл. Насправді обстріли не припинялися протягом усього мого перебування на околицях Харкова – єдиного місця з тих, де я останнім часом побував, де більше не вмикали сирени – інакше вони б волали 24/7.

Взагалі, моя перша ніч тут пройшла в Північній Салтівці. Я дивився, як Росія скидала на Україну запалювальні бомби, після чого українська артилерія активно стріляла у відповідь. Наступного ранку, після потужного нічного обстрілу, я оглянув зруйновану середню школу. Вона була далеко від будь-яких військових цілей, тому неможливо припустити, що головорізи Путіна зробили «помилку», завдавши удару по території, де живуть лише цивільні.

Повернувшись на полігон та ігноруючи обстріли, Андрій та Іван підіймають зброю й продовжують стріляти по мішенях – зосереджено, цілеспрямовано та рішуче.

Ця цілеспрямованість впадає в око не лише серед солдатів, а й серед мільйонів пересічних українців. Їхнє запекле бажання захистити свої сім’ї, культуру та країну, які вони так щиро люблять, змушує мене усвідомити не тільки те, чому вони це роблять, але й те, чому у Путіна мало шансів коли-небудь перемогти у цій війні

Імена героїв цієї історії були змінені з міркувань безпеки та для захисту їхньої приватності.

Оригінал англійською тут.