6 листопада 1943 року, коли Київ звільнили від нацистів, нарешті завершився період окупації міста, який тривав 778 днів.
За рік до рідного міста повернулася Київська кіностудія художніх фільмів (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка), яка працювала в евакуації в Ашхабаді (нині – столиці Туркменістану), куди вивезли найцінніше обладнання та перевели основну частину працівників.
Наступного, 1945 року кіностудія поновила виробництво фільмів і випустила чотири картини.
Здається, доробок вельми скромний, але порівняймо: того ж року найбільша й найпотужніша радянська кіностудія «Мосфільм» теж випустила лише чотири фільми. До того ж, киянам водночас довелося ще й відновлювати зруйноване війною та розграбоване нацистами підприємство, і ці роботи тривали аж до 1948 року.
Менше із тим, випущені 80 років тому стрічки Київської кіностудії, попри невелику кількість, все ж репрезентували різні жанри.
Пригодницька стрічка режисера Володимира Брауна «В далекому плаванні» за «Морськими оповіданнями» Костянтина Станюковича розповідала про подорож вітрильного корвета царського флоту «Витязь» і його команди. Це перша київська картина уродженця Єлисаветграда (нині – Кропивницький) Володимира Брауна, який до того працював режисером у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), в Одесі та в евакуації під час війни у Ташкенті. Протягом наступних шести років роботи на Київській кіностудії Володимир Браун зробить ще сім картин, теж переважно на «морську» тематику. П’ять із них матимуть успіх у прокаті, їх переглянуть десятки мільйонів глядачів.
«Українські мелодії» Ігоря Земгано та Гната Ігнатовича – фільм-концерт за участі зірок української сцени та відомих акторів, серед них – Іван Паторжинський, Зоя Гайдай, Віктор Добровольський тощо. На позір – легкий жанр, пісні й танці, але автори мусили додати дещицю пропаганди. Тож у фінальному кадрі «з’являється монументальна скульптура вождя й організатора перемоги Великого Сталіна. У підніжжі скульптури чоловік і жінка у яскравому святковому вбранні, над ними розвивається Прапор Перемоги».
(Із лібрето «Українських мелодій», правопис збережений.)
Решта два фільми – про війну: «Нескорені» та «Зиґмунд Колосовський».
Режисер Марк Донськой зняв драму «Нескорені» за однойменною повістю письменника Бориса Горбатова. Він написав сценарій на основі особисто зібраних свідчень про трагічні події у Ворошиловградській (нині Луганській) області. Там протягом листопада-грудня 1941 року нацисти розстріляли вісім тисяч євреїв. Фільм «Нескорені» брав участь у конкурсній програмі міжнародного кінофестивалю у Венеції у 1946 році й був відзначений спеціальною згадкою журі.
«Зиґмунд Колосовський» вийшов у прокат у лютому 1946-го, і вже перші титри картини задавали інтригу:
«Зиґмунд Колосовський. Він же – журналіст Големба, інвалід Гросс, барон Федручі, двійник майора Ультера та Валішевского». Отже, на глядача чекають перевдягання, маскування, двійники, тобто – гостросюжетний пригодницький фільм.
Дія стрічки починається у 1939 році, у щойно окупованій нацистами Польщі. Головний герой, журналіст Големба, а зараз офіцер польської армії, втікає з німецького полону, бере за псевдонім прізвище загиблого друга – Колосовський – та починає боротьбу у підпіллі. Невловимий месник Зиґмунд Колосовський знищує нацистських офіцерів, влаштовує диверсії, звільняє бранців.
Зиґмунда Колосовського зіграв актор Борис Дмоховський, він же режисер фільму, у співавторстві з Сигізмундом Навроцьким.
Протягом першого року демонстрації картина посідала шосте місце у прокаті, її переглянули 18,21 мільйона глядачів.
Слід зазначити, що успіх фільму, ймовірно, був зумовлений не лише улюбленим публікою пригодницьким жанром. Річ у тім, що всі події відбуваються за кордоном, у Польщі, та ще й усі дійові особи – лише поляки та нацисти-окупанти.
Цікавий нюанс: усі поляки – позитивні персонажі, крім одного зрадника-колаборанта, якого грає Дмитро Мілютенко. Зрештою, один зрадник серед своїх – це необхідний компонент пригодницького жанру, до того ж у картині це ще й роль другого плану. Більше того, позитивним персонажем є навіть ксьондз Йорис (актор Дмитро Голубинський), і це дуже незвично для часів тотальної антирелігійної пропаганди.
Минуло лише шість років, відколи війська нацистської Німеччини анексували західну частину Польщі. Майже водночас східну частину Польщі окупували війська СРСР, і так почалася Друга світова війна. У цей час радянські засоби масової інформації називали агресію СРСР проти Польщі «визвольним походом проти польських панів», а Польщу – ворожою країною, «державою, яка не відбулася».
Чому ж змінилося ставлення до поляків?
Ще до завершення війни Сталін домовився з союзниками по антигітлерівській коаліції про поділ Європи на зони впливу, і Польща увійшла до зони впливу СРСР. Ще кілька років по війні у Польщі зберігалася видимість демократії та багатопартійність, але комуністи дуже швидко перебрали владу, і Польща стала сателітом Радянського Союзу.
У 1946-му цей процес ще тільки починався, але «Зиґмунд Колосовський» вже фіксує кардинальні зміни ідеологічних установок. У сцені зборів польських партизанів Зиґмунд Колосовський виголошує:
«Російський військовий геній наближає годину визволення нашої багатостраждальної батьківщини. Два народи – польський та російський – після п’ятисотрічної штучної ворожнечі готові стати рядами в єдиному строю слов’янських народів».
Тож відтепер поляки – «братній народ», але про трагічні події 1939-го, звісно, ані слова. До того ще нюанс – у складі радянської армії воювали представники різних народів і національностей, але у фільмі всіх називають «росіянами».
Зйомки «Зиґмунда Колосовського» відбувалися здебільшого в Україні, зокрема, у Києві, хіба що крім фінальних кадрів кінохроніки наступу радянських військ, знятих, можливо, у Польщі.
Всі ролі у картині зіграли українські та російські актори. Поляків, схоже, у знімальній групі взагалі не було. Хіба що ім’я та прізвище співрежисера, уродженця Варшави Сигізмунда Навроцького вказують на його польське походження.
«Зиґмунд Колосовський» озвучували російською мовою, потім – українською. Виготовили ще дві версії – польську, залучивши консультанта і акторів зі Львова, та молдавську, яку озвучили актори театру з Кишинева. Також зробили німий варіант і для цього стрічку перемонтували, скоротили діалоги, а ті, що залишилися, замінили написами. Когось це здивує, але ще й після війни чимало радянських кінотеатрів і популярних тоді пересувних кіноустановок не мали звукового обладнання. Для порівняння: до війни у Львові, який тоді перебував у складі «держави, яка не відбулася», всі кінотеатри були звуковими.
До речі, у Польщі «Зиґмунд Колосовський» не демонструвався, то навіщо витратили зайві кошти та робочий час? Ймовірну відповідь підказує наявність молдавського варіанту картини.
У вересні 1939 року відбулося «історичне возз’єднання» Західної України та Західної Білорусії з СРСР. Наступного, 1940-го, до Радянського Союзу приєднали Молдову (тоді її називали Бессарабія, а потім перейменували на Молдавію). Після розгрому нацистської Німеччини на цих землях, які знову опинилися під радянським контролем, значна частина населення погано розуміла російську, або взагалі її не знала. Тому саме для них «Зиґмунда Колосовського» озвучили польською та молдавською, але це лише гіпотеза.
У мережі трапляються згадки про буцімто успішний прокат «Зиґмунда Колосовського» у Швеції, Фінляндії та США, але докладна інформація про це відсутня (окрім короткої довідки про озвучення німецькою на DEFA, провідній кіностудії НДР).
У 1970-х «Зиґмунда Колосовського» ще іноді показували по телебаченню, але потім про стрічку забули.
Втім, він таки вартий уваги, бо цей наївний та пересічний радянський пропагандистський фільм насправді є унікальним артефактом.
Точніше, кілька перших хвилин експозиції стрічки, зафільмованих у костелі Св. Миколая у Києві, збудованого знаменитим киянином, архітектором Владиславом Городецьким.
Наразі відома лише одна світлина костелу періоду до Другої світової війни, надрукована у книзі київського інженера та архітектора польського походження Кароля Іваницького «Костели та каплиці в Києві». Вона була видана у Варшаві у 1931 році, звісно, польською мовою.
Ці хвилини дійсно неоціненні, бо у них – інтер’єр Миколаївського костелу, який не зберігся до наших днів!
Минулого року книжку Кароля Іваницького нарешті видали українською та ще й з післямовою, історичним нарисом Михайла Кальницького про життя католицького Києва від 1918 року дотепер.
Цей текст відомого києвознавця органічно доповнює Кароля Іваницького розповідями про історію католицьких храмів міста за радянських часів і після здобуття Україною Незалежності. У ньому, зокрема, згадується й про знімання «Зиґмунда Колосовського».
Звісно, згадується драматична доля костелу Св. Миколая та його настоятеля Сигізмунда Кваснєвського, який попри все продовжував служити меси аж до другої половини 1930-х.
У серпні 1937 року Отця Сигізмунда вдруге заарештували й у вересні того ж року розстріляли. Тіло поховали у Биківнянському лісі під Києвом, разом із багатьма іншими жертвами сталінського терору.
У березні 1938-го Київська міськрада ухвалила закрити обидва київські костели – Миколаївський та Олександрівський. Після цього Миколаївський костел використовували як склад.
Під час боїв за Київ у листопаді 1943-го будівля вистояла, однак була дуже пошкоджена, зокрема, були втрачені вітражі. Після війни служби не проводилися, тож кадри літургії у «Зиґмунді Колосовському» – постановка.
Надалі костел використовували як архівне сховище, а потім підпорядковували КДБ і розмістили у ньому радіостанцію-«глушилку» для боротьби з «ворожими голосами», як тоді називали західні радіостанції.
Кадри «Зиґмунда Колосовського» свідчать, що почасти аутентичний інтер’єр існував до середини 1940-х, але потім храм був сплюндрований. Коли й куди вивезли статуї, ікони та інше оздоблення костелу, яке бачимо у фільмі, достеменно невідомо.
У 1979-1981 роках будівлю відремонтували та переобладнали під Будинок органної та камерної музики. Добре, що зберегли особливості акустики, але орган встановили у вівтарній частині.
З проголошенням Незалежності храми почали повертати релігійним громадам, і у січні 1991 року відновилися богослужіння у костелі Св. Олександра.
Наприкінці вересня 1991-го щонеділі перед Миколаївським костелом почали збиратися католики, і 2 січня 1992 року, після петицій та численних звернень, була підписана угода, згідно з якою «приміщення» Миколаївського костелу дозволялося використовувати не лише як концертний зал, а й для звершення Євхаристії. У костелі почалися регулярні богослужіння.
Михайло Кальницький впевнений – костел Св. Миколая врешті-решт мають повернути парафії, й отці з ордену Місіонерів Облатів Непорочної Діви Марії, які ним опікуються, зможуть залучити фінансування та розпочати повноцінну реставрацію.
Звісно, хочеться щоб так і сталося, однак нині ситуація з Миколаївським костелом вкрай невтішна.
Ще з початку 1990-х парафія костелу Святого Миколая за підтримки всіх католиків України не раз зверталася до різних інстанцій зі справедливим проханням повернути храм, збудований за пожертви католиків – як меценатів, так і простих вірян. Обіцяють ще з 2005 року, відколи Президент України Віктор Ющенко дав відповідне доручення.
Відтоді парафія мусила співіснувати з Національним Будинком органної та камерної музики, що спричиняло незручності як вірянам, так і державній культурній інституції.
4 вересня 2021 року в костелі сталася пожежа, яку спричинило коротке замикання всередині дерев’яного органу. Вогонь пошкодив вівтарну частину будівлі та внутрішнє оздоблення, орган згорів вщент.
З початком повномасштабного вторгнення храмом опікуються лише парафіяни на чолі з настоятелем Отцем Павлом Вишковським. У перші місяці великої війни богослужіння задля безпеки проводили у нижньому храмі, а головне приміщення костелу стало великим волонтерським центром. Сюди регулярно прибували великі фури з гуманітарною допомогою, яку розвантажували, а далі бусиками розвозили по інших містах України.
Одразу після пожежі релігійна громада парафії Святого Миколая Київсько-житомирської дієцезії римо-католицької церкви у м. Києві та Міністерство культури та інформаційної політики України підписали Меморандум про співпрацю, згідно з яким костел обіцяли повернути громаді не пізніше 1 червня 2022 року. Потім термін дії Меморандуму продовжили до 1 травня 2024 року.
Ще наприкінці 2023 року на сайті Кабінету міністрів України була оприлюднена петиція з вимогою повернути костел вірянам. Вона набрала понад 25 тисяч голосів, її підтримали відомі діячі науки, культури, не лише кияни, а й небайдужі громадяни з усієї України.
А 20 грудня 2024 року внаслідок російської ракетної атаки костел зазнав пошкоджень. Вибухова хвиля фактично знищила вікна-вітражі на фасаді, а уламки посікли стіни. Приміщення й так вже давно потребувало ґрунтовного ремонту, зумовленого неліквідованими наслідками пожежі та відсутністю повноцінного опалення взимку. Звісно, згори знову обіцяли кошти, тепер вже на усунення наслідків ракетної атаки, збиралися звернутися до міжнародних донорів, але справа так і не зрушила з місця.
Віряни вдалися до відчайдушного кроку й звернулися до суду. У березні 2025 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень з’явилася ухвала суду, який зобов’язав Міністерство культури та стратегічних комунікацій України виконати доручення Президента від 2005 року та передати Костел Святого Миколая в користування парафіяльній громаді. Також була визнана протиправною бездіяльність міністерства щодо невиконання доручення Президента України.
Однак, схоже, рішення суду ніхто й не збирався виконувати. Натомість, після недовгої мовчанки, Міністерство культури та стратегічних комунікацій разом із Національним будинком органної музики вирішили оскаржити рішення й подали апеляцію.
Тож у ситуації правової невизначеності парафія не може ані шукати, ані залучати кошти на ремонт, навіть підготувати проєкт робіт. Як видається, Міністерство культури та стратегічних комунікацій грошей на ремонт костелу не має та й взагалі не надто переймається його долею.
Тим часом шедевр Владислава Городецького, який ще у 2000 році був визнаний пам’яткою архітектури національного значення та занесений до Переліку пам’яток культурної спадщини, продовжує руйнуватися.
