Роздуми після лекції Старра, або старі проблеми сучасного ісламу

Для українського читача, який живе в умовах війни, лекція в Єлі про Золоту добу ісламу на перший погляд може здатись чимось дуже далеким від реальності фронту. Але людина, яка читає цю лекцію, — не просто фахівець з історії. Фредерік Старр є одним із ключових архітекторів того, як у Вашингтоні мислять про Росію, Кавказ і Центральну Азію — весь південний пояс навколо Російської Федерації. Він є засновником і багаторічним очільником Інституту Центральної Азії та Кавказу (CACI), аналітичного центру у Вашингтоні, а також давнім експертом з питань Росії, Євразії та пострадянського простору.

У 2023 році Старр опублікував аналітичну доповідь «Політика США в Центральній Азії очима країн Центральної Азії» (U.S. Policy in Central Asia through Central Asian Eyes) (серія Silk Road Paper), у якій прямо запропонував трансформувати формат C5+1 у C6+1, додавши Азербайджан до п’яти країн Центральної Азії як західний «якір» коридору Схід–Захід та сполучну ланку між Центральною Азією і Південним Кавказом. Він наголошував, що після вторгнення Росії в Україну саме каспійська вісь «Центральна Азія – Азербайджан» набуває критичного значення для обходу Росії та формування нової конфігурації енергетичних і транспортних маршрутів Євразії.

Сьогодні ми бачимо, як ця логіка переходить з аналітики у практичну політику: історичний саміт C5+1 у Білому домі 6 листопада 2025 року та подальші заяви про трансформацію формату в C6+1 за участі Азербайджану, а також рішення саміту глав держав Центральної Азії запросити Баку як повноправного учасника збігаються з тією архітектурою, яку Старр описав ще у своїй роботі 2023 року.

Старр консультував кількох президентів США з питань Росії та Євразії й був одним з авторів першої комплексної стратегічної оцінки Центральної Азії, Кавказу та Афганістану для Об’єднаного комітету начальників штабів. Його праці безпосередньо впливають на те, як американська політична й інтелектуальна еліта бачить пострадянський простір — зокрема мусульманські регіони, які сьогодні мають критичне значення і для воєнних зусиль Росії, і для майбутньої архітектури безпеки довкола України. Коли така людина пояснює, що саме було «не перекладено» в історії ісламу, вона водночас окреслює й те, чого Вашингтон очікує — або не очікує — від мусульманських суспільств на периферії Росії сьогодні. Саме тому нині, коли війна вписується в ширший геополітичний процес формування нової політичної архітектури всієї Євразії, мені видається важливим уважно прислухатися до Старра. Його лекція — не лише про віддалене аббасидське минуле; вона також про ментальні карти, якими користуються політичні еліти у Вашингтоні, працюючи з сучасною Євразією.

Важливо одразу сказати: я ставлюся до Фредеріка Старра з щирою повагою, як до старшого наставника. Для мене його лекція є зразком академічної дискусії. Він підходить до теми як історик, ретельно показуючи, де ісламський світ здійснив великі прориви, а де цілі пласти питань залишилися неосмисленими. Я радий, що ця розмова взагалі відбувається. І водночас мене засмучує, що всередині самого ісламського світу її чують так рідко.

1. Радість від розмови й тихий сум через брак відгуку

Більшість фактів, які наводить Старр, можна обговорювати й уточнювати, але їх важко заперечити в цілому:

• Мусульманський світ у добу свого розквіту активно перекладав і розвивав науки — медицину, математику, астрономію, логіку;
• Натомість він майже не переймав грецькі уявлення про політику, державу та суспільну дискусію, так само як і грецький театр;
• Питання влади, закону й устрою суспільства здебільшого вважалися вже визначеними релігійним одкровенням — Кораном і Сунною — і такими, що не потребують окремого політичного осмислення.

Про окремі деталі можна дискутувати, але сама тема поставлена коректно й у справжньому академічному форматі. У цій лекції я бачу спробу зрозуміти, як формувався інтелектуальний шлях ісламського світу. Мені важливо, що в Єлі про іслам говорять не лише через призму тероризму й воєн, а й у контексті перекладів, текстів та ідей. Засмучує інше: подібні розмови рідко лунають у самому мусульманському світі — із вуст мусульманських учених і мислителів. Хотілося б чути такий самий аналіз «неперекладених книжок» і непроговорених питань у Каїрі, Ер-Ріяді, Карачі чи Джакарті — так само природно, як його сприймають у Єлі.

2. Іслам як частина державного апарату

На мою думку, одна з причин, чому подібні дискусії майже не чути в ісламському світі, полягає в тому, що в багатьох країнах іслам інституціоналізований як частина держави. Ми добре знаємо цю архітектуру: міністерства релігійних справ, державні муфтіяти, ради улемів, релігійні структури, які де-факто вбудовані у вертикаль влади.

За такої системи ісламська наука часто опиняється обмеженою не лише богословською традицією, а й логікою державного апарату. Теолог водночас стає і вченим, і чиновником, а його свобода обговорювати чутливі політичні та правові питання неминуче звужується. Це не означає, що в ісламському світі немає мислителів, які ставлять складні питання — вони є. Проте простір для відкритої публічної академічної дискусії про співвідношення Одкровення, держави й громадянського суспільства досі помітно вужчий, ніж хотілося б.

В цьому контексті лекція Старра постає не як критика, а радше як зовнішнє дзеркало, у якому ісламський світ може краще розглянути власні слабкі місця. І саме тому, що вона побудована спокійно й з повагою, від цього дзеркала не хочеться відвертатися.

3.Неперекладені книги й ненаписані тексти

Старр говорить про книги, які не були перекладені у IX–XI століттях: «Політика» Арістотеля, Фукідід, Полібій, грецькі трагедії та комедії. Це справді багато що пояснює.

Але сьогодні, у XXI столітті, для нас з’являється ще одна категорія — ненаписані тексти.Йдеться про книги й статті, які могли б з’явитися в мусульманському світі, але часто не з’являються:

• тому що автор заздалегідь розуміє, що є теми, «про які краще не писати»;
• тому що університети й богословські центри рідко мають надійні гарантії автономії;
• тому що відверта розмова про політичну роль ісламу й релігійну критику влади часто сприймається як небезпечна.

Тут доречно згадати аль-Газалі. У своїй праці «Позбавлення від омани» він відверто пояснює, чому перед тим, як критикувати філософію, сам узявся її вивчати. Спершу — розуміння, потім — полеміка. Аль-Газалі наголошує:

«Я чудово зрозумів: неможливо викривати викривлення в будь-якій науці, не оволодівши нею ґрунтовно — на рівні її найбільших знавців або навіть перевершивши їх. Лише так можна сподіватися побачити її слабкі місця. Але я не знаю жодного мусульманського вченого, який обрав би цей шлях. Я усвідомив, що намагатися спростовувати будь-яке вчення, не розуміючи його і не знаючи його досконало, — це все одно, що сперечатися із зав’язаними очима». (Аль-Газалі, «Позбавлення від омани» (al-Munqidh min al-Dalal), переклад Р. Дж. Маккарті, Луїсвілл, Кентуккі: Fons Vitae, 2001.)

Це дуже точна формула інтелектуальної чесності. Аль-Газалі говорить про грецьку філософію; Старр — про політичний вимір ісламської історії. Але принцип той самий: не можна серйозно говорити про щось, не занурившись у це повністю.

Сьогодні нам бракує саме такої готовності — не лише до полеміки, а й до глибокого, чесного осмислення власних болючих тем. У цьому сенсі питання нині звучить уже не тільки так: які грецькі тексти мусульманські вчені не переклали в минулому? Воно звучить ширше: які власні питання мусульманські інтелектуали й досі не наважилися винести в простір відкритої академічної дискусії?

4. Свобода слова як умова богословської дискусії

На мою думку, свобода слова в ісламському світі є не лише політико-правовим, а й богословським питанням. Усередині ісламської традиції завжди існувала напруга між кількома цінностями: єдністю умми та страхом розколу (фітни), послухом владі в дозволених межах, обов’язком говорити правду й засвідчувати несправедливість тощо.

Те, як на практиці вибудовується баланс між цими цінностями, значною мірою визначає, чи можливі в мусульманському світі дискусії на кшталт лекції Старра, чи вони залишаються справою еміграції та зовнішніх центрів. Якщо науковець, журналіст або богослов розуміє, що за чесний аналіз сучасної політичної реальності він може втратити кафедру, доступ до аудиторії чи навіть свободу, він, природно, буде обережнішим, ніж професор у Єлі. І це питання не «характеру» чи «рівня віри», а інституційного середовища.

Щоб в ісламському світі з’явилися свої «старри» — мусульманські вчені, здатні спокійно, фахово й публічно говорити про політичний вимір ісламу, — потрібна певна культура свободи слова. І не як «західна мода», а як частина усвідомлення відповідальності перед Богом і перед людьми.

5. Джамаль Хашоггі й питання свободи

У цьому контексті важко не згадати Джамаля Хашоггі.Він належав до самої системи. Він і далі вважав себе частиною арабського та ісламського світу, не відмовлявся від своєї ідентичності й не закликав до руйнування традиції. Його турбувало не «скасування ісламу», а надання суспільствам можливості розвиватися, критикувати владу й говорити про болючі теми.

Його остання стаття мала назву:«Найбільше, чого потребує арабський світ, — це свобода слова».

Для мене ця фраза не суперечить тому, про що говорить Старр, а доповнює його думку. Старр показує, які тексти ісламський світ не переклав і які питання обійшов у минулому. Хашоггі ж нагадує, що без свободи слова ісламський світ і сьогодні не зможе виконати ту роботу, про яку говорить Старр. А для цього, за словами самого Хашоггі, потрібен мінімальний, але необхідний простір для чесної розмови.

Замість висновку

Лекція Фредеріка Старра для мене — не докір, а запрошення до серйозної розмови. Я вдячний йому як старшому наставникові за те, що він підняв тему, яка давно потребує спокійного й фахового обговорення. Мені приємно, що цю розмову чують у Єлі й англійською мовою, але водночас мене засмучує, що в самому мусульманському світі — арабською, перською, урду, малайською — її чують так рідко. Хотілося б побачити той день, коли подібні лекції читатимуть мусульманські вчені — у звичному академічному форматі, без страху й без відчуття, що саме формулювання питання вже є ризиком.

Джамаль Хашоггі писав:«Найбільше, чого потребує арабський світ, — це свобода слова».

Я обережно розширив би цю думку так:Сьогодні ісламському світу особливо потрібна можливість вести ті самі спокійні, чесні й структуровані розмови про самого себе, які Старр веде в Єлі.

Тоді його лекція перестане бути монологом зовнішнього спостерігача й зможе стати початком справжнього діалогу — насамперед між нашими власними страхами й нашою вірою, а вже через цей внутрішній діалог — між історією та сучасністю, між західною академічною традицією й мусульманською думкою. Лише коли ми наважимося на таку розмову з самими собою, стане можливим усе інше: і ціла полиця ще ненаписаних книжок, і чесні дискусії про політику, право та свободу в ісламському світі.