Проблема лудоманії в Україні, зараз, як то кажуть, «на слуху». Багато говориться про необхідність боротися з нелегальним сегментом ринку азартних ігор. Зараз «на часі» обговорення заборони на гру для військових etc. Тож проблема є, і є про що говорити/писати.
Свого часу мені вдалося познайомитися з тим, хто як він каже, свого часу зміг побороти свою залежність від гри вольовим рішенням. Історія пана К. (справжнє ім’я наш співрозмовник робити публічним не хоче) насправді не стандартна, бо вже майже 10 років він не ходить до казино, не береться за карти та уявлення не має, що таке сучасні інтернет-казино, які пропонують слоти та інші азартні ігри.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Kyiv Post (KP): Пане К., як довго Ви грали? Яка з азартних ігор була головною?
К.: Головною грою для мене став тоді, багато років тому, інтернет-покер. Але грав у покер я і «наживо». Час від часу, ну, регулярно насправді, грав у рулетку, грав у букмекерських конторах (робив ставки на спорт). Втім, з букмекерами я дуже швидко попрощався, а от казино та покер залишалися зі мною надовго.
Як PlayCity перезапустило ринок азартних ігор: результати року роботи
KP: Що відчуває гравець під час гри? Що змушує продовжувати грати довго?
К.: Під час гри, коли ти робиш ставку, неважливо, чи це черговий раунд торгів у покері, чи ставка на рулетці, ти відчуваєш збудження, яке ні з чим не порівняти насправді. Але! Навіть розчарування, яке приходить у випадку програшу – це теж дуже сильно. Ти переживаєш біль, який потім часто стає фізичним, він тебе заповнює. І поступово без цих емоційних гойдалок ти вже не можеш жити. Без цього стає нудно.
KP: Як Вам вдалося зупинитися?
К.: Зупинитися мені вдалося лише після того, як я переїхав в інше місто. До рішення припинити я дійшов після того, як на тлі постійного стресу я різко втратив вагу, люди перестали мене впізнавати – це теж правда. У мене почалася депресія, сенсу життя в мене не було, вірніше, я його не бачив. Плюс-мінус так, та ще й з допомогою друзів, я до цього прийшов.
KP: Гру кинули відразу?
К.: Ні! Зміна місця проживання – це ще не все. Остаточно закинув я «це все» тоді, коли, як би банально це не прозвучало, закохався. От після цього я знайшов роботу, повністю змінивши сферу діяльності, зробив яку-не-яку кар’єру і т.п. Зараз маю родину, і вона забирає весь мій вільний від роботи час. І так – дружина і діти стали для мене сенсом, який я свого часу загубив.
Водночас, в Україні питання ігрової залежності часто сприймається як «сферичний кінь у вакуумі» — щось абстрактне, поки воно не руйнує реальне життя. Про історію пана К. і про проблему лудоманії в Україні загалом, як її лікувати, Kyiv Post поспілкувався з психологинею Тетяною Синіцькою з центру Простір життя, який спеціалізується на реабілітації людей з ігровою залежністю.
Kyiv Post (KP): Пані Тетяно, почнемо з базового: лудоманія — це хвороба чи просто розлад поведінки, який можна подолати, зібравши волю в кулак, як зробив наш герой?
Тетяна Синіцька (ТС): Якщо ми говоримо саме про лудоманію — це захворювання. Вона офіційно внесена до міжнародних класифікаторів МКХ-10 та МКХ-11 як повноцінний психічний розлад. Історія вашого героя — це, скоріше, не про хворобу, тут ми маємо справу з проблемною ігровою поведінкою, яку чоловікові вдалося виправити вольовим рішенням. Справжня ж залежність формує фізіологічні механізми в головному мозку, і тоді, коли критичні здібності людини знижені, просто «захотіти і подолати» вже не вийде.
КР: Де проходить межа, за якою звичайна розвага стає патологією? Які перші тривожні дзвіночки?
ТС: Не у кожної людини, яка грає в азартні ігри, формується залежність. Для цього потрібне певне підґрунтя: екзистенційні, психологічні, соціальні чи навіть біологічні проблеми у певного індивідуума. Перша ознака — втрата контролю над часом і грошима. Ще один сигнал — зростання толерантності: щоб отримати ті самі інтенсивні емоції, людина починає збільшувати ставку у багато разів. Але повторюся, не кожна людина, яка грає в азартні ігри, доходить до залежності.
КР: Хто в групі ризику? Чи існують певні психотипи, схильні до лудоманії?
ТС: Важко виділити конкретні риси, це завжди комбінація факторів. Зазвичай, це люди з депресивними чи тривожними порушеннями, високою імпульсивністю. Ми провели дослідження і розробили визначення для патологічного і проблемного гемблера (тобто, того, хто грає в азартні ігри – ред.). Так от, проблемний — це той, що вже має ознаки, але ще не сформував залежність, а патологічний — це дійсно та людина, у якої вже сформувалася залежність. Що ще може сприяти розвитку залежності? Наприклад, велика кількість вільного часу, несформовані установки на життя, труднощі в комунікації з навколишніми людьми, що підштовхує гравця до відходу в те середовище, де він нібито успішний, у нього є «однодумці», які його «розуміють».
КР: Наскільки успішним може бути лікування від лудоманії? Чи є статистика щодо повернення залежних до нормального життя без гри?
ТС: Щодо статистики успішності лікування від лудоманії по Україні, у нас немає показників щодо того, скільки людей лікується успішно, бо такі дані просто не збирають. Можу сказати лише про наш центр, в якому протягом року стійку ремісію мали 23% клієнтів. Це чудовий показник, враховуючи, що міжнародна статистика дає близько 10%.
Маю наголосити на тому, лудоманія – це хронічна хвороба, повного одужання не відбувається, можлива лише ремісія. Взагалі, сьогодні у світі успіх реабілітації оцінюється не лише фактом утримання особи від гри, а через покращення якості життя: чи знайшла людина роботу, чи налагодила стосунки в сім’ї. Важливо також наголосити на тому, що часто ігрова залежність трансформується в інші види залежності, релігійну, наприклад. Тому в світі під час лікування не ставлять навіть за мету таке поняття, як повна ремісія. Головне – це покращення якості життя того, хто страждає від цієї хвороби.
КР: Що у процесі реабілітації найскладніше для хворого: визнати проблему чи адаптуватися в соціумі після лікування?
ТС: На практиці найважче — сформувати установку на лікування та мотивацію до змін. Під час роботи з клієнтами перші 2-3 місяці ми приділяємо увагу саме цьому. У пацієнтів постійно відбуваються «гойдалки» — амбівалентність: сьогодні він хоче лікуватися, а завтра каже, що у нього все добре, а проблеми у нас.
Загалом, для початку лікування спочатку складається індивідуальний план роботи, психолог моніторить всі сфери життя людини для того, щоб з’ясувати, де є проблеми, і це потім в психотерапевтичній роботі, психокорекційній роботі є мішенями для впливу. Тобто, якщо ми сформували достатню установку лікування — людина зацікавлена в тому, щоб далі змінюватися на краще — і потім з цим всім доробком, який він отримав, з цими позитивними змінами, йому відносно простіше інтегруватися в суспільство.
Також важливо, щоб рідні перестали «рятувати» гравця: не виплачували його кредити та не брехали босам. Людина має відчути «дно», щоб мати змогу від нього відштовхнутися.
KP: Чи можна порівняти лудоманію з так званою адреналіновою залежністю, наприклад, від екстремального спорту? Це співставні речі?
ТС: Будь-яка залежність має спільну природу, але важливо розрізняти хобі та хворобу. Головна ознака ігрової залежності: це стан, коли інші сфери життя (робота, сім’я, друзі) перестають бути важливими. Залишається лише об’єкт залежності.
Лудоман не просто витрачає гроші — він відокремлюється від родини, втрачає інтерес до почуттів близьких і постійно бреше. Залежна людина ігнорує базові потреби — може годинами не їсти, не ходити в туалет, терпіти біль в очах чи руках заради гри. З часом залежному стає нецікавий навіть виграш. Йому потрібні самі «гойдалки» — він відчуває себе живим навіть під час програшу, бо реальне життя здається сірим. Якщо для здорової людини гра — це рідкісний стрес, що стимулює активність, то для залежного — це спосіб змінити свій стан і піти від реальності.
KP: Як родина та оточення можуть допомогти, не стаючи співзалежними та не погіршуючи ситуацію фінансовою допомогою?
ТС: Найважливіше — змінити підхід до «порятунку». Не треба намагатися закрити борги гравця. Загалом, шантаж, вмовляння або плач насправді не допомагають, а шкодять. Я рекомендую родичам спочатку звернутися до психолога, психотерапевта або соцпрацівника. Фахівець допоможе родині правильно побудувати власну поведінку, щоб не заглиблювати проблему, а м’яко спрямувати хворого до початку лікування.
Взагалі, для нашого суспільства стало типовим стигматизувати лудоманію. І от тут нашій державі варто було б працювати з людьми, пояснювати, якщо ваш родич/друг впав у таку залежність, треба не засуджувати, а звернутися до фахівців, які допоможуть організувати правильне лікування лудомана.
КР: Скажіть, будь ласка, робота над собою для того, хто зміг позбутися залежності, триває й після виходу з клініки?
ТС: Так, робота з подолання своєї проблеми триває все життя. Людина має постійно стежити за емоційним станом, уникати навантажень та займатися профілактикою проблеми, щоб знову не потрапити в полон залежності.
КР: Наскільки великою є проблема лудоманії серед військових? Вона масштабніша, ніж загалом по Україні?
ТС: Офіційної статистики в Україні немає ні по цивільних, ні по військових. Проте у військових значно більше емоційне навантаження. У них менше інструментів для подолання стресу: вони не можуть просто сходити в кіно чи випити вина, як цивільні. Тому, можливо, вони частіше долучаються до ігрової поведінки, але це не означає, що всі вони сформують залежність.
КР: Чи для психологів і психотерапевтів є різниця в роботі з військовими?
ТС: Головна різниця — наявність супутніх психічних порушень. Цивільний гемблер зазвичай не має ПТСР, тоді як наші військові скоріш за все будуть мати саме цей розлад. Тому ПТСР стає обов’язковим напрямком роботи під час психокорекції.
КР: І наостанок. Як Ви вважаєте, інструменти самообмеження, як-от реєстр лудоманів, ефективні?
ТС: Інструменти ефективні, але їхню результативність зменшує велика кількість нелегальних операторів. Навіть якщо людина блокує себе у легальних закладах, вона має доступ до нелегальних сайтів. Тому державі потрібно більше зусиль зосереджувати саме на подоланні нелегального ігрового бізнесу в Україні.
***
Замість висновків. Розмова з експертом ще раз показала, лудоманія давно вже стала проблемою в Україні. Втім, масштаб її досі залишається невідомим.
Але! Вже зараз можна точно говорити про те, що державі варто працювати над зміною суспільного сприйняття ігрової залежності. Щоб боротися з лудоманією, треба нарешті донести всім просту думку — це хвороба, а не гріх. І її можна лікувати.
