Іван Миколайчук належить до тих постатей, про яких складно говорити мовою професійних визначень. Для одних він назавжди залишився Іваном Палійчуком із «Тіней забутих предків», для інших — режисером «Вавилону ХХ» і «Такої пізньої, такої теплої осені», для когось — символом українського кіно другої половини ХХ століття.
Його життя тривало лише 46 років, але вплив на українську культуру виявився значно довшим за будь-які календарні рамки. Миколайчук був одним із тих митців, хто повертав українській культурі право бути собою навіть тоді, коли за це доводилося платити кар’єрою, свободою творчості та здоров’ям.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
До 85-річчя від дня народження Kyiv Post зібрав найважливіші висловлювання про Миколайчука
Сергій Параджанов: «Я не знаю більш національного народного генія. До нього це був Довженко».
Саме Параджанов відкрив Миколайчука світові, запросивши його на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків», який став одним із найвідоміших українських фільмів в історії.
Юрій Іллєнко: «Іван був красивим, як Бог, як саме життя».
Режисер та оператор Юрій Іллєнко залишив одні з найцінніших спогадів про народження феномену Миколайчука на зйомках «Тіней забутих предків». Він згадував, що перші проби молодого актора взагалі не планували записувати на плівку, оскільки на роль уже був затверджений інший артист. Однак побачене змінило все: «В той день я побачив вперше, що таке геніальний актор».
А після того, як сцену довелося повторити вже перед камерою з плівкою, Іллєнко був вражений ще більше:
«Другий (дубль), на плівку, був не гіршим за перший.
Це мене перелякало ще більше. Бо перед камерою стояв початківець, хлоп з бугра, як потім він, кокетуючи, любив ідентифікувати сам себе, стояв на колінах перед кінокамерою вперше у житті, а зробив те, що вміють робити лише рафіновані профі - повторити той, знайдений натхненням, імпульсивний, некерований у вияві почуттів, дубль кап-у-кап, тютелька в тютельку, як висококласну копію. Вищий рівень ремесла.
Перед камерою стояв не лише геніальний початківець, а довершений професіонал».
Ще один спогад Іллєнка стосується зйомок сцени в Криворівні, коли під час роботи над фільмом Миколайчук отримав звістку про смерть батька, але приховав телеграму від знімальної групи, щоб не зірвати знімальний день: «Іван приховав від знімальної групи ту телеграму, щоби не зірвати зйомку, і знімався в сцені свого смертного танку в ту мить, коли ховали його батька за сто кілометрів від Криворівні. Під час зйомки Іван, а не Марічка, дійсно знепритомнів. Параджанов зупинив зйомку на другому дублі, прочитав телеграму, що випала з рук актора, про сто в ігровому костюмі силоміць всадовив Івана в свою машину і наказав водію не зупинятися аж до цвинтаря, де вже було поховано Іванового батька».
«В ХХ-му столітті найбільша втрата України — це передчасна смерть Івана Миколайчука»
Лариса Кадочникова: «Всі були в нього закохані»
Партнерка Миколайчука у легендарних «Тінях забутих предків» Лариса Кадочнікова згадувала не лише його талант, а й виняткову людську харизму;«Іван дивовижним чином поєднував у собі народність і царську кров, наймудрішого філософа, земну і водночас не земну людину. От створив Бог такого унікального чоловіка».
Водночас вона вважала, що останні роки його
життя, після заборони українського поетичного кіно у 1074 році, минули під тиском постійних заборон і цензури. «Чи був вільним Іван Миколайчук? Внутрішньо -так. Але останні 15 років життя йому не давали себе творчо реалізувати. Це було кріпацтво новітнє, тоді хотіли загнати митців у тісні ідеологічні схеми. 11 через ці постійні заборони, цькування він так рано і пішов від нас».
Сергій Тримбач: «Іван Миколайчук почувався громадянином культурного всесвіту».
Кінознавець Сергій Тримбач згадує про Миколайчука: «Творив своє, одначе добре чув музику інших світових ансамблів. І тому знав, що коли хочеш бути почутим, слід творити своє, непозичене. Тільки творити з матеріалу справжнього, не опереткового. А Україна на початку 1960-х звичніше уявлялася саме такою: панував суржик, імітація українськості, здебільшого анекдотичного хохлацького плану (маю на увазі популярну культуру). То ж і не дивно, що шістдесятники пішли до джерел, до дитинства свого, у пошуках своєї України».
Сергій Тримбач у своїй книжці «Іван Миколайчук. Містерії долі», за яку отримав Шевченківську премію у 2026 році, розглядає митця як одну з ключових постатей української культури другої половини ХХ століття: «Іван Миколайчук був не просто актором чи режисером. Він став одним із найвиразніших символів українства».
Цитати обрано з відкритих джерел.
