Від війни до шістдесятників: над чим працює режисер і оператор Максим Тужилін

Цьогоріч Emmy Award отримав український документальний фільм режисера Мстислава Чернова, вкотре привернувши увагу світу до українських авторів. Серед проєктів, що також були відзначені Американською телевізійною академією, — документальний серіал Netflix «Turning Point: The Cold War and the Bomb», який увійшов до шортлиста премії. Частина стрічки присвячена сучасній російсько-українській війні та знімалася в Україні.

Одним із членів міжнародної команди проєкту був український режисер та оператор Максим Тужилін. Сьогодні він продовжує працювати над документальними фільмами, зокрема циклом «Шістдесятники», а восени долучиться до роботи журі міжнародного кінофестивалю Max Sir International Film Festival в Ужгороді.

У розмові з Kyiv Post він розповів про українську документалістику на світовій сцені, міжнародне сприйняття війни та історії, які Україна ще має розповісти світові.

Kyiv Post (KP): Цьогоріч український фільм Мстислава Чернова отримав Emmy Award. Ви ж працювали над документальним серіалом Netflix «Turning Point: The Cold War and the Bomb», який також увійшов до шортлиста цієї премії. Наскільки для вас ця номінація стала визнанням українських документалістів на міжнародному рівні?

Максим Тужилін (МТ): Безумовно, це важливий сигнал для всієї української документалістики. Ми живемо в час, коли увага світу до України надзвичайно висока, але ця увага не виникає сама по собі — її формують конкретні люди, автори, журналісти, режисери. Успіх Мстислава Чернова став історичною подією, яка відкрила ще ширші двері для українських історій.

Для мене потрапляння «Turning Point: The Cold War and the Bomb» до шортлиста Emmy — це не стільки особисте досягнення, скільки підтвердження того, що український досвід став невід’ємною частиною глобальної розмови про сучасний світ. Українські документалісти сьогодні працюють на рівні найкращих світових стандартів і можуть бути повноцінними партнерами міжнародних продакшенів.

KP: Частина серіалу присвячена сучасній російсько-українській війні. Яким було ваше головне завдання під час роботи над українськими епізодами і що найбільше вразило міжнародну команду Netflix в Україні?

МТ: Моє завдання полягало в тому, щоб допомогти міжнародній команді побачити Україну не лише через призму новинних заголовків чи фронтових зведень. Важливо було знайти героїв, локації, контексти, які пояснюють, чому ця війна має значення не лише для України, а й для всього світу.

Найбільше наших колег вражала стійкість людей. Не пафосна, а повсякденна. Коли люди живуть під обстрілами, працюють, виховують дітей, запускають бізнеси, створюють мистецтво. Для багатьох іноземців це стало справжнім відкриттям — наскільки сильною є українська здатність зберігати людяність навіть у найважчих умовах.

KP: Попри високі рейтинги та міжнародний резонанс, «Turning Point» майже не обговорювали в українському інформаційному просторі. Як ви самі пояснюєте цей парадокс?

МТ: Мені здається, тут кілька причин. По-перше, українське суспільство зараз перебуває всередині подій, які для західної аудиторії ще потребують пояснення. Те, що для американського чи європейського глядача є відкриттям, для українця часто є частиною щоденного життя.

По-друге, інформаційний простір України сьогодні надзвичайно насичений власними подіями. Ми постійно живемо в режимі новинної надзвичайності. Через це навіть великі міжнародні релізи можуть пройти менш помітно, ніж очікувалося.

І, мабуть, ще одна причина — ми досі не завжди вміємо помічати власні успіхи. Часто світ дізнається про українські досягнення раніше, ніж самі українці.

М: Для мене це один із найважливіших проєктів останніх років. Ми поступово розширюємо цикл, працюємо з архівами, родинами, дослідниками. Чим більше занурюєшся в історії шістдесятників, тим сильніше розумієш, наскільки вони актуальні сьогодні.

Насправді багато процесів, які ми спостерігаємо зараз, мають коріння саме в тому поколінні. Їхня боротьба за свободу слова, культуру, національну ідентичність багато в чому визначила сучасну Україну.

Минулого тижня головний редактор Kyiv Post Богдан Нагайло був у нас в кадрі. Записували інтерв’ю для документального фільму «Іван Світличний та його Надія».

Ми намагаємося створювати не лише історичні портрети, а й розмову між поколіннями. Щоб сучасний глядач побачив у цих людях не музейних персонажів, а своїх співрозмовників.

KP: Західна аудиторія часто відкриває для себе Україну саме через документалістику. Яких історій про нашу країну, на вашу думку, сьогодні бракує світовому глядачеві?

МТ: Світ уже достатньо знає про війну як про фронт. Але значно менше знає про Україну як про суспільство. Мені здається, бракує історій про науку, освіту, технології, сучасну культуру, урбаністику, підприємництво. Бракує історій про те, якою Україна буде після перемоги. Адже наша країна — це не лише територія боротьби, а й територія майбутнього.

Також світ ще недостатньо розуміє складність української історії та її зв’язок із європейською історією загалом. Тут документалістика має величезне поле для роботи.

KP: Ви багато років працюєте і як режисер документального кіно, і як режисер музичних відео для відомих українських виконавців. Чи існує для вас спільна мова між документалістикою та музичним відеомистецтвом?

МТ: Так, і ця мова називається емоція.

Звісно, документальне кіно та музичне відео мають різні інструменти. У документалістиці ти працюєш із реальністю, у кліпі — часто створюєш нову художню реальність. Але в обох випадках головне — викликати у глядача відчуття, яке залишиться з ним після перегляду.

Музичні відео навчили мене працювати з ритмом, візуальною метафорою, атмосферою. Документалістика ж постійно нагадує про цінність правди та живої людської історії. Тому ці два напрямки для мене не суперечать одне одному, а взаємно збагачують.

KP: Восени ви працюватимете у складі журі міжнародного кінофестивалю в Ужгороді Max Sir International Film Festival. Які тенденції в сучасному документальному кіно сьогодні?

МТ: Сьогодні документальне кіно переживає дуже цікавий період. Межі між жанрами стають дедалі умовнішими. Ми бачимо поєднання документалістики з анімацією, ігровими реконструкціями, новими цифровими форматами.

Водночас зростає попит на особисті історії. Глядач дедалі менше довіряє великим абстрактним наративам і дедалі більше хоче бачити конкретну людину та її досвід.

Ще одна важлива тенденція — глобалізація локальних історій. Сьогодні історія невеликої громади чи однієї родини може резонувати на різних континентах, якщо вона чесно розповідає про універсальні людські цінності.

І саме тому я переконаний, що в української документалістики попереду дуже сильні роки. Наш досвід сьогодні є важливим не лише для нас самих, а й для всього світу.