Мелітополь залишається українським містом – інтерв’ю з Іваном Федоровим, мером міста Мелітополь
В інтерв’ю Kyiv Post мер Мелітополя Іван Федоров розповів про російський полон та життя в окупованому місті.
– Коли росіяни захопили місто, ви потрапили в полон. Розкажіть про цей досвід?
– Так, війна прийшла 24 лютого, коли ми не чекали і не думали, що може відбуватися повномасштабне російське вторгнення до наших міст. У Мелітополь війна прийшла о 5 ранку, коли росіяни почали обстрілювати військову базу, яка знаходиться на околиці міста. З 24 лютого ми усі були занурені у цю військову ситуацію, і тоді у нашої команди було два варіанти: або виїжджати з міста, або залишатися. Ми прийняли рішення залишатися.
Люди мали відчувати підтримку, не мали відчути себе покинутими, тому ми прийняли рішення залишатися, не зважаючи на те, що вже через 10 годин російські військові були на околицях міста Мелітополь. Наступного дня місто було взято повністю в оточення, а з 25 лютого – в повній окупації. Не дивлячись на це, ми намагалися бути з нашими людьми, утворювати гуманітарні штаби і допомагати. Тому що життя в окупації – це зовсім інша робота, і кожного дня з’являлося багато проблем.
– Чи було вам страшно? Ви прокинулись від вибухів? Як ви зустріли війну?
– Мені зателефонувала людина, що жила поруч з цією військовою базою, сказала, що почалась війна. Я в це не повірив. Потім за декілька секунд мені зателефонував військовий виконавчого комітету Мелітополя і сказав, що дійсно відбувається обстріл нашої військової бази.
– А скільки людей на той час перебували в місті?
– Зазвичай у місті мешкає 150 тис., але Мелітополь наразі є обласним центром, тому навколо міста сконцентровано понад 300 тис. населення.
– Як реагували мешканці? Чи була паніка і масовий виїзд?
– Звичайно, велика кількість людей намагалася виїхати, виїжджали жінки з дітьми. Чоловіки залишалися в місті, а жінки і діти евакуювалися. Я не можу сказати, що була величезна черга на виїзд, такого не було, але так, ті хто мав таку можливість, намагалися виїхати, бо розуміли, що Мелітополь – це ворота Криму, місто має велике логістичне і стратегічне значення.
– Як вас захопили в полон? Як саме це сталося?
Впродовж двох тижнів ми повноцінно працювали, команда перебувала на робочих місцях, ми працювали не на території міської адміністрації, тому що будівля була розгромлена російськими військами ще в перші дні війни, і ми створили гуманітарний штаб, на базі якого працювала вся команда.
– Ці два тижні росіяни вас не чіпали?
– Не можна сказати, що не чіпали – вони приходили, проводили бесіди, намагалися запровадити свої правила, але ми не погоджувались працювати за їх правилами, тому що були обрані за українським законодавством, українським суспільством, і це було принципово.
– А ви не боялися? Бо приходили озброєні люди і вказували, що робити.
– Ми не робили того, і до останнього дня перед тим, як мене забрали в полон, на центральній площі міста був український прапор. Вони весь час намагалися його зняти, але ми з ними дискутували на цю тему, казали, що відключимо опалення, воду і світло. І український прапор висів.
Чи було страшно? Ті почуття, що ми відчували, були не страх. Це здебільшого нерозуміння і невизначеність, що буде далі, скільки триватиме війна, коли вони підуть з міста, як буде з нашою державою. Була величезна кількість питань, але не було відповідей. Тоді росіяни прийшли до нашого гуманітарного штабу, сказали, що в мене є з 2014 року фінансова угода з правим сектором, я фінансую радикалів, і тому вони мене забирають в полон.
– А хто це? Армія чи ФСБ?
– Це були співробітники спецслужб, здебільшого ФСБ. Якогось їх підрозділу розвідки.
– Як ви це зрозуміли?
– Це ж дуже легко відрізняти, вони замаскувалися, наділи шеврони ДНР, але всі, хто колись бачив війська ДНР і бачив спецслужбовців РФ, чітко можуть їх розрізнити. Бійці ДНР – це люди без форми, занедбаного зовнішнього вигляду, обірвані, , часто напідпитку – це отакий образ. А російські спецслужбовці досить гарно екіпіровані – на відбір, так би мовити.
– Можливо, і російська у них з таким специфічним акцентом?
– Складно сказати. За мною прийшло 15 осіб, але з тих п‘ятнадцяти розмовляв один. Це були спецпризначенці, які прийшли чітко виконати завдання – забрати мене в полон, щоб продемонструвати усім іншим керівникам міста, що буде, якщо вони не захочуть виконувати команди окупантів.
– А що з Вами відбувалося в полоні? Як вони поводились?
– В полоні вони мене привезли до слідчого ізолятора відділка поліції. Коли мене посадили в машину, я зрозумів, куди мене везуть, тому що я добре знаю своє місто і навіть з заплющеними очима і з мішком на голові я можу зрозуміти, де я знаходжуся. Цікаво, що коли вони мене заводили в камеру (це був лютий), а перед початком зими керівник поліції області звернувся до нас як до місцевої влади з проханням відремонтувати опалення в слідчому ізоляторі, тому що, мовляв, взимку він не зможе утримувати там затриманих і потрібно буде їх вести до Запоріжжя. Тому, коли я зайшов у камеру і побачив нові батареї і труби, я зрозумів, де я знаходжуся. Хоч і був там вперше.
Як поводились – це окрема історія. Спочатку вони поставили мені умови, які я мав виконати: піти з посади, звільнити своїх заступників, призначити когось іншого на посаду. Натомість, вони обіцяли мене одразу відпустити. Звісно, я не міг нічого їм протиставити і погодився, але вони обдурили. І найскладнішим було те, що я не розумів, коли я вийду, яка умова мого виходу і що треба зробити, щоб я вийшов. Коли навколо тебе знаходяться 5-10 військових, озброєних до зубів, і коли вони ставлять питання і кажуть, що якщо ти не відповіси, то щось може статися, ти не розумієш, чим це може закінчитися.
Коли вони навмисно приходять до сусідньої камери і ламають руки і ноги ув’язненим так, що крик стоїть на весь слідчий ізолятор, то ти розумієш, що будь-якої миті вони можуть зайти до твоєї камери і зробити те ж саме з тобою.
– На вас вдягали наручники?
Я першу добу був зі зв’язаними руками, це були пластмасові стріпси, як у фільмах. Перший день я навіть спав зі зв’язаними руками. На моє прохання розв’язати руки, мені відповідали, що керівництво сказало: не можна. Тож першу добу я сидів, спав, наскільки це взагалі було можливо, зі зв’язаними руками, та нічого не міг з цим зробити. Я відчував, що можу звільнити руку, але розумів, що це може бути небезпечно.
– Чи зазнавали ви психологічного тиску?
– Психологічний тиск був постійно, біля моєї камери було цілодобове чергування охорони. Охоронцям було заборонено зі мною розмовляти, тому що росіяни боялись, що я с кимось домовлюсь і вийду. Це іспит, який я пройшов, я вдячний усім, хто допоміг мене визволити з полону.
– А скільки днів ви провели в полоні?
– Шість днів. І якщо мене запитати, чи змінив би я щось, дивлячись на цю ситуацію, я б точно вчинив так само.
– Як відбувався процес обміну?
– Процес обміну відбувся не з першого разу. Вранці до моєї камери зайшли і сказали, що везуть на обмін, я спитав, куди. Мені сказали, що в Василівку (місто в Запорізькій області), і я зрозумів, скільки туди їхати, цю дорогу я добре знаю. Але через годину, коли я їхав зі зв’язаними руками і з мішком на голові в броньованій автівці, зрозумів, що мене везуть не туди. Мене возили годину, дві, три, чотири, ми десь зупинялися, а потім їхали знову. Потім почало вечоріти на вулиці, я зовсім нічого не міг зрозуміти і почав думати, що мене везуть кудись вбивати. Але охоронець, який сидів поруч зі мною, сказав: «Якби ми хотіли тебе убити, то цілий день не возили б».
Коли вже стало на вулиці темніти, головний групи сів до мене і каже: «Сьогодні обміну не буде. Твоя держава не хоче тебе забирати». Ти чекаєш, що ось-ось може все скінчитись, а тобі кажуть: все, повертаємося. Я кажу: «Я не хочу до слідчого ізолятора». Він відповів: «Ми ж не питаємо, що ти хочеш».
А потім через два дні увечері вони забрали мене, і я також не вірив, що обмін відбудеться. Вони привезли мене у Василівку, ми доїхали цього разу швидше, але останні п’ять кілометрів ми їхали дві години. Це був перший обмін, і сторони не довіряли одна одній, тому намагалися тиснути одна на одну, визначаючи, хто зробить перший крок.
Нарешті обмін відбувся, і найскладнішою була та остання година, коли розумієш, що від тебе нічого не залежить, не можеш нічого зробити, тільки молитися і все.
– Так, це мабуть жахливо. Це відбулося в березні?
Обмін відбувся 16 березня.
– Чи були у вас співробітники, що перейшли на бік ворога?
– Це предмет нашої гордості. Таких майже немає у місті Мелітополі, жоден заступник міського голови, жоден керівник департаменту не зрадив, лише один з 12 керівників комунальних підприємств погодилась співпрацювати з окупантами. Але жоден директор школи чи дитячого садочка. Місто Мелітополь – це українське і проєвропейське місто, і в перші дні окупації, не зважаючи на величезну кількість російських силовиків, 3-5 тис. мелітопольців декларували свою проукраїнську позицію з ризиком для життя, дві людини було поранено. Коли ми кажемо про колаборантів в місті Мелітополь – це ті люди, які не змогли знайти собі місце в команді, а сьогодні вважають, що вони – влада.
– Скільки людей зараз залишається у місті й чи в безпеці вони взагалі?
– Коли ми кажемо про окупацію, то про безпеку мова не йде. Сьогодні ніхто не може гарантувати безпеку на тимчасово окупованих територіях. За нашими оцінками, у місті залишається трохи менше половини мешканців, тобто близько 50 тис. Але велика кількість людей приїхала у місто з Донбасу, з Херсонського напрямку і з Росії. Росіяни роблять на базі Мелітополя військову базу, вони розмішуються у квартирах, будинках, дитячих садочках, школах. В підвалах шкіл зараз склади з боєприпасами. Весь Мелітополь – суцільна військова база, яку росіяни для себе обрали як логістичний адміністративний центр. Тому звільнення Мелітополя для нас, українців, є стратегічним завданням.
– Як взагалі виглядає життя пересічного мелітопільця – чи безпечно ходити по вулицях? Яка у місті ходить валюта? Чи ввели росіяни спеціальні правила для мешканців, тим більш, що вони ж розуміють, що ті налаштовані проти них?
– Місто настільки проукраїнське, що після 9 місяців окупації декілька днів тому було відео, на якому в центрі Мелітополя проукраїнські мешканці знімають російський прапор, ризикуючи життям. Це яскравий прояв того, які настрої панують зараз у Мелітополі. Росіяни намагаються ввести рубль – цей процес саботується. Сьогодні паралельно ходять дві валюти: рубль і гривня, але гривня ціниться більше. Якщо в цілому оцінювати життя в Мелітополі – це життя без правил, без законів, непрогнозоване і небезпечне. Це депресія, в яку заганяють росіяни наших людей. Це життя без роботи і, відповідно, без заробітної плати. Росіяни думають, якщо вони змусять наших людей жебракувати, то їм буде легше з ними домовлятися. І ми, на жаль, бачимо цю тенденцію, і вона становить значну проблему.
– Чи є у місті їжа, опалення, вода?
– Сьогодні з їжею проблем майже немає, звичайно, ми не можемо говорити про такий асортимент, як в Києві чи Запоріжжі, але їжа першої необхідності є. Складніша ситуація з медикаментами, тому що їх складно знайти, і коштують вони в 4-5 разів дорожче, ніж будь-де. Що стосується комунальної інфраструктури – найскладніша ситуація з електроенергією. Через те, що росіяни повністю контролюють Запорізьку атомну електростанцію, вона не працює і не виробляє електроенергію, тому росіяни під’єднали окуповану частину Запорізької області до електричних мереж Криму. Потужностей не вистачає, тому досить часто виникають перебої з електроенергією. Опалення намагаються зараз під’єднати.
– Які збитки нанесли росіяни інфраструктурі міста?
– Складно оцінити це на сьогодні в цифрах, але можна сказати, що це десятки будинків, що важливіше, це десятки підприємств, з яких викрадено устаткування, обладнання. Складські запаси, технології. Крім того, найбільша втрата – це людський ресурс, велика кількість людей поїхала, величезна кількість людей викрадена – це сотні, десь 500-600 людей були викрадені. Понад 100 людей сьогодні перебувають в полоні. І цей величезний людський потенціал – найсерйозніша наша втрата.
– Які прогнози щодо звільнення міста?
– Сьогодні усі розуміють стратегічне значення Мелітополя, і якщо говорити про ракетний терор Запоріжжя, про артилерійський терор Нікополя – цього всього можна уникнути, звільнивши Мелітополь. Запоріжжя росіяни обстрілюють ракетними комплексами С-300, Нікополь обстрілюють артилерією з Енергодару. Сьогодні важливо відсунути лінію фронту на 30-50 кілометрів, тим самим забезпечивши безпеку Запоріжжя і Нікополя. Ми віримо, що це на порядку денному Збройних сил України, і ми всі маємо їм допомагати.
Коментарі (0)