«Вони показали на мене», — згадав Ігор момент, коли медсестри спілкувалися з російськими окупантами щодо перебування українських військових у лікарні.
Близько року солдат полку "Азов" Ігор із позивним "Бо" жив в окупованому Маріуполі під вигаданим ім'ям, вдаючи з себе звичайного цивільного, тоді як російські солдати намагалися знайти кожного українського бійця, що уникнув полону.
Із березня до літа 2022 року, перебуваючи на лікарняному ліжку, він тримався своєї легенди. Зрештою, уникнувши викриття, він повернувся додому, де на нього чекала дружина з новонародженим сином.
Далі історія Ігоря. Повне інтерв’ю дивіться на KyivPost.
Початок повномасштабного вторгнення
Ставши свідком вторгнення РФ у Донеччину і Луганщину в 2014 році, 19-річний Ігор, який народився в Донецьку, вступив до "Азову". Згодом він переїхав до Маріуполя, де прожив близько шести років.
«Як військовий підрозділ, до повномасштабного вторгнення ми готувалися щодня всі ці роки. 23 лютого 2022 року я ліг спати в амуніції», — розповідає Ігор.
2 березня, майже через тиждень після початку повномасштабного вторгнення, Ігор був важко поранений внаслідок влучання снаряду РСЗВ «Град».
Після стабілізації стану Ігор потрапив до міської лікарні в правобережній частині Маріуполя. Тоді, власне, й почалася його особлива історія.
Нова особистість
Через певний час у місто зайшла окупаційна армія, а лікарня, де перебував Ігор, стала стратегічною точкою окупантів.
Навколо панував хаос. Ігор пригадує, що тоді його побратими не знали, де він знаходиться. Деякі думали, що, скоріш за все, росіяни, зайшовши в лікарню, добили його, як інших українських військових.
І саме тоді Ігор вигадав легенду для російських солдатів, які згодом допитають його.
«Загалом, моя історія була для мене легкою. Бо я взяв за основу все своє життя до 19 років і змінив період із 2014 року, коли пішов на війну, і до сьогодні на цивільний лад», — пояснив він.
Азовець зазначив, що він також змінив свою поведінку, аби не видати себе рисами характеру, які він розвинув у собі під час служби.
«Я мав бути пристосуванцем, таким, як усі», — каже Бо.
Окрім цього, він знищив усі свої документи, окрім паспорта, який заховав у лікарні. Також він порізав водійські права так, щоб було видно лише дані про місто та перші дві літери прізвища.
Зустріч із російськими військовими
Аби знайти українських військових, окупанти застосували різні методи: зокрема, приводили полонених українських солдатів, питаючи у них, чи бачать вони знайомі обличчя. Але Ігоря ніхто не впізнав. Втім, це все одно не завадило окупантам сумніватися в його легенді.
«Оскільки я знав, що лівий берег міста на той момент був під українським контролем, то я розповів їм (окупантам — ред.), що жив та доглядав за бабусею на лівому березі. Та мене поранило, коли я пішов по воду. За моєю легендою, ніхто з рідних не знав, де я. Тому, коли вони (окупанти — ред.) пригрозили поїхати за моїми сусідами, аби вони підтвердили мою історію, я попросив, щоб вони взагалі мене туди відвезли, бо я хвилююся за родичів. І це працювало до певного періоду», — пригадав Бо.
Але згодом російські військові почали тиснути на медсестер, шукаючи українських солдатів, і ті вказали на Ігоря.
Окупанти почали допитувати Ігоря, втім він тримався своєї легенди. Не маючи доказів, вони зупинилися.
«Але одні відчепилися, а інші вирішили покінчити зі мною», — сказав Бо.
«Вони (окупанти — ред.) зайшли в мою палату та забрали мене разом із кушеткою, бо я ще не міг ходити. Коли вони підвезли мене до іншої кімнати, то я зрозумів, що це кінець — я більше ніколи звідти не вийду», — розповів він.
Коли російські військові відлучилися на декілька хвилин, підійшли інші медсестри та запитали Бо, чого він тут лежить. Тоді "азовець" зрозумів, що це його шанс.
«Я відповів, що якийсь військовий сказав, що мене треба відвезти в палату. Оскільки вони (медсестри — ред.) боялися це уточнити, вони відвезли мене. Там я накрився ковдрою та очікував, що про мене забудуть», — пригадав Ігор.
Нові документи
Із часом став можливим звʼязок із зовнішнім світом. Уперше за півтора місяця Бо звʼязався через Telegram зі своєю вагітною дружиною. Він брав телефон у чоловіка з лікарні та чекав глибокої ночі, доки зʼявиться хоча б якась мережа.
Вже через неї Ігор звʼязався з друзями, які допомогти оперативно створити нові документи. Перш за все йому був необхідний саме паперовий паспорт, щоб показати, що його даних немає в цифровій базі, та документ про непридатність до військової служби.
Після цього йому треба було отримати хоча би ксерокопію цих документів. Тож Ігор звернуся до своїх давніх друзів, які виїхали з Маріуполя через Росію. Вони погодилися повернутися та привезти це та інші необхідні речі.
«Із того моменту я нарешті отримав власний телефон, гроші, певні речі та принаймні ксерокопію моїх нових документів, які можна було пред'явити для моєї ідентифікації», — сказав боєць Азову.
Але йому все одно було потрібно отримати оригінал цих документів. А також найголовніше — посвідчення про проходження сумнозвісної російської "фільтрації".
«У той час в Маріуполі вже з'явилося таке поняття, як фільтрація. Люди перебували у фільтраційних таборах, де ви повинні були надати всі свої дані, включаючи відбитки пальців. Таким чином, росіяни створили свою власну базу і перевіряли, військовий ти чи цивільний», — пригадав Ігор.
Тож він за допомогою друзів з Києва підробив і скопіював документ, що засвідчував проходження фільтрації.
Посилка з Києва
Через людей у лікарні Ігор знайшов телефон перевізника, який курсував між Запоріжжям та окупованим Бердянськом, де він знайшов людей, які могли би взяти на певний час ці документи.
Коли все було узгоджено, водій разом із документами зник на тиждень.
«Мені було дуже важко, бо якби окупанти знайшли всі документи, то вони привели б до мене», — сказав Ігор.
Зрештою водій вийшов на зв’язок, пояснивши, що в Бердянську не було інтернету. Наступного дня він передав документи за зазначеною адресою.
Але доки водій не був на звʼязку, одержувачі залишили Бердянськ. Ігор знайшов нову адресу та надіслав водієві, але виявилося, що той віддав посилку за першою, вже не дійсною адресою.
«Тобто він віддав їх якійсь випадковій жіночці та поїхав. Інше питання — чому вона взяла. Але на щастя, вона нікуди не встигла поїхати, коли я попросив водія повернутися за ними. Нарешті він доставив їх, куди треба», — розповів Бо.
Після цього він знайшов чоловіка в лікарні, який мав їхати в Бердянськ, і заплатив йому за перевезення посилки.
«Нарешті, наприкінці травня, у мене з’явилися всі документи, а головне — фільтрація. Я зрозумів, що тепер можу робити все, що захочу», — наголосив військовий.
Довгий шлях додому
«Я виїхав з лікарні на початку літа», — згадує Ігор.
Згодом він залишив і сам Маріуполь, але перебував не так далеко — за межами міста.
«Я багато читав та коли мав інтернет — дивився новини. Це все, що я міг робити в той період. Я просто чекав», — сказав Ігор.
Він також підтримував звʼязок із людьми з ГУР, які сказали, що повідомлять, коли зʼявиться можливість спробувати виїхати. Так тривало до самої зими.
«Мені подзвонили та сказали, що є можливість. Я мав використати цю можливість із одним чи двома відсотками на успіх, бо я не міг стільки чекати. Тож одразу погодився», — зазначив Азовець.
Ігор не став розкривати подробиці своєї подорожі додому, але сказав, що це була «дуже цікава історія», яку він зможе розповісти тільки після перемоги України.
«Загалом, це був не дуже довгий шлях, але, на мій погляд, це був найдовший шлях у моєму житті», — наголосив він.
Попри все, що довелося пройти нашому героєві, повернувшись до Києва, він сказав друзям із військової розвідки, що за тиждень буде готовий продовжувати боротьбу за Україну.
«Війна триває. Перемога — це, безумовно, те, що нам потрібно. Якщо її не буде, Росія не відступить від своїх ідей», — підсумував Азовець.
Коментарі (0)