На південному сході України, на одній з найзапекліших ділянок фронту, характер війни кардинально змінився. Бойові дії у Запорізькій області, ближче до окупованих територій, увійшли в нову технологічну фазу. Ситуацію на цьому величезному полі бою дедалі більше визначають дрони.
Так звана «сіра зона» — територія за лінією зіткнення — розширюється, оскільки обидві сторони використовують безпілотні системи, щоб бачити глибше та уражати цілі далі, ніж будь-коли раніше.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Розвідувальні дрони направляють артилерію та надають дані для наведення, а дрони-перехоплювачі намагаються знищити повітряні цілі ще на підльоті.
У таких умовах діє 423-й окремий батальйон безпілотних літальних апаратів (БПЛА), відомий як «Скіфські грифи». Підрозділ входить до складу 20-го армійського корпусу ЗСУ і зосереджується на веденні війни за допомогою дронів, а не на традиційних піхотних боях. На відміну від більшості підрозділів на фронті, батальйон діє як окреме формування, координуючи свої дії з іншими бригадами в секторі через цифрову бойову систему ЗСУ «Дельта», яка дозволяє підрозділам обмінюватися розвідданими про позиції ворога в режимі реального часу.
Сили безпілотних систем атакували полігон росіян на Запоріжжі: Мадяр показав відео
У батальйоні служить Олексій Бурмак, уродженець Луганська, окупованого росіянами з 2014 року. Він працює переважно за лаштунками: керує логістикою, документацією та координацією однієї з рот. Така робота не часто потрапляє на перші шпальти газет, але є необхідною для забезпечення боєздатності підрозділів.
Поза своїми офіційними обов’язками Бурмак також займається «неофіційною дипломатичною роботою». За допомогою презентацій та онлайн-відео він розповідає всій Європі про війну та про те, що, на його думку, є історичною закономірністю, яка стоїть за агресією Росії.
Його повідомлення просте: війна проти України почалася не у 2022 році, і закінчиться не лише для України, якщо Росію не зупинити.
Kyiv Post зустрівся з Бурмаком у Запоріжжі, де він дав ексклюзивне інтерв’ю. В ньому про еволюцію безпілотної війни, зміни тактики на полі бою та те, чому він вважає, що війну Росії проти України потрібно розуміти в набагато ширшому геополітичному контексті.
Kyiv Post (KP): Олексію, розкажіть про себе — як ви опинилися тут і яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення.
Олексій Бурмак (ОБ): Я родом із Луганська, що на сході України. Луганщина перебуває під російською окупацією з 2014 року, тож для мене війна почалася набагато раніше, ніж для багатьох інших українців.
Коли у 2014 році спалахнули бойові дії, я жив за кордоном, у Середземномор’ї. Я негайно повернувся додому. Тоді я відчував сильне бажання служити в армії, але через різні обставини – сімейні проблеми, бюрократію та загальну ситуацію в ті перші роки – не вийшло. До людей із Луганська часто ставилися з підозрою, коли вони намагалися вступити на військову службу.
Тож я залишився цивільною особою. Я багато років був волонтером, допомагав як солдатам, так і людям, які були змушені покинути моє рідне місто. Водночас я керував різними бізнесами. Життя багато в чому залишалося нормальним.
Але я також розумів, що ситуація навколо України ставала дедалі небезпечнішою. Мені було зрозуміло, що, ймовірно, відбудеться масштабніша російська агресія.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, я вирішив, що мушу вступити до лав армії. Але майже два роки мене не брали. Я тоді запитував себе, чим би хотів займатися, якби мав вибір. Я завжди цікавився авіацією та дронами. У 2021 році я навіть намагався розпочати бізнес із використанням дронів у сільському господарстві. З поширенням війни по всій країні мені здалося природним продовжувати працювати з цією технологією у військовому контексті.
Я знайшов цей батальйон майже випадково. Я тут нікого не знав. Я надіслав своє резюме до кількох підрозділів, і зрештою командир цього батальйону зв’язався зі мною особисто.
Іноді в житті доводиться змінювати професію. Не тому, що ти цього хочеш, а тому, що цього вимагає ситуація. Зрештою, у нас насправді немає вибору. Якщо ми не захистимо себе, ми втратимо нашу країну.
КР: Яка саме ваша роль у батальйоні сьогодні?
ОБ: Спочатку я був пілотом дронів. Зараз моя робота здебільшого пов’язана з логістикою та координацією.
Щоб діяти на полі бою, солдатам щодня потрібні багато різних речей — дрони, транспортні засоби, пальне, спорядження, батареї, уніформа, системи зв’язку.
В армії є спеціалізовані служби, відповідальні за забезпечення цими речами. Моя роль полягає в координації між моєю ротою та цими службами.
Я маю справу з чотирнадцятьма різними службами постачання в батальйоні – кожна відповідає за окрему категорію спорядження. Моя робота – переконатися, що все прибуває вчасно і доходить до тих, хто цього потребує для операцій.
Тож щодня люди дзвонять або пишуть, про щось просять. Це означає, що ти постійно в мережі. У цій роботі немає вихідних.
КР: Ви, мабуть, маєте загальне уявлення про те, як працює ваша рота. Яка її головна місія?
ОБ: Наша рота переважно проводить ударні операції з використанням дронів. Тож я б сказав, що наша місія дуже проста: нищити ворога. У нас є різні типи квадрокоптерів, FPV, а також дрони літакового типу. Більше я б не хотів про це говорити.
Зазвичай наші дрон-команди діють досить близько до лінії фронту. Але це залежить від ситуації та типу дрона. Найближче — це, здебільшого, дальність піхоти. Найбільше — близько 15 кілометрів.
Батальйон — це дрон-батальйон, так. Але реальність складніша. Перед будь-яким ударом завжди є розвідка та планування.
Треба точно знати, де ваші позиції, де ваші запасні позиції, де шляхи відходу, якщо щось піде не так. Проблема в тому, що не вистачає піхоти. Тому, коли ворог підходить занадто близько або проривається, іноді все одно доводиться використовувати зброю.
Найголовніше — це координація. Координація та ясний розум. Треба продумати кожний можливий сценарій. Якщо цього не зробити, довго не протримаєтеся. У нас менше людей. У нас менше зброї. Тому ми мусимо бути розумнішими за ворога.
КР: На вашу думку, як змінилася ця війна з початку повномасштабного вторгнення 2022 року?
ОБ: Вона дуже змінилася. Зараз найбільше боїшся неба. Багато хто називає це війною дронів, і в якомусь сенсі це правда. Але самі лише дрони не визначають війну.
Що справді змінилося, так це те, як дрони тепер взаємодіють з артилерією та іншими системами. Раніше такого не було. Величезна кількість дронів постійно спостерігає за цілями та контролює поле бою.
Через це пересування стало надзвичайно небезпечним. Обидві сторони майже весь час стежать одна за одною. Це значно ускладнило дії піхоти та важкої техніки. Це нова ера, і вона швидко розвивається.
Усі чекають на той єдиний момент, коли хтось рушить. І щойно дрони це побачать, ти стріляєш – або ворог стріляє. З усього, що є.
Тож справа в очікуванні. Справа в тому, щоб ховатися. Намагаєшся не рухатися, якщо це не є абсолютно необхідним.
КР: Схоже, що росіяни теж пристосовуються, дедалі частіше переміщаються пішки, а не на техніці.
ОБ: Так, це правда. Я б сказав, що вони так роблять вже більше року.
Як я вже згадував, транспортні засоби стали легкими мішенями, бо їх одразу виявляють дрони. Тому росіяни часто рухаються невеликими піхотними групами — спочатку по одному-двоє, потім більше.
Багато з них гинуть, але деякі прослизають між нашими позиціями, а потім передають інформацію наступній групі, і підходить ще більше піхоти.
Якщо ми розуміємо їхні ймовірні маршрути, ми можемо заздалегідь дистанційно встановити міни там, де, ймовірно, йтиме ворог.
КР: Люди часто вважають, що широке використання дронів зменшує втрати. Що ви на це скажете?
ОБ: Загалом це насправді їх збільшує. Тепер більше можливостей виявляти і більше можливостей вбивати.
Зараз артилерійські удари набагато більш смертоносні – як наші, так і ворожі.
Дехто думає, що роботи та дрони зрештою повністю замінять солдатів. Але зараз це нереально. Піхота все ще є необхідною.
Хто заряджатиме робота? Хто ремонтуватиме його, якщо буде пошкодження? Роботи знищуються так само, як і будь-яка інша техніка.
Наразі я взагалі не бачу можливості вести бойові дії без піхоти. Можливо, у майбутньому технології ще більше змінять баланс сил. Але сьогодні війна все ще залежить від людей.
КР: Багато людей за кордоном вважають, що зараз Україна має технологічну перевагу у війні дронів. Це так?
ОБ: У певному сенсі так. Але це постійна технологічна гонка.
Українці винаходять більше і швидше. Наші інженери дуже креативні. Але росіяни краще копіюють, і в них більше грошей і ресурсів. До того ж, у них є дуже потужні союзники — принаймні дотепер: Росію відкрито підтримують Північна Корея, Іран і Білорусь.
Не знаю, чи правильно в цьому контексті прямо згадувати Китай. Це складніше, бо Китай отримує вигоду від обох сторін і також співпрацює з нами, надаючи багато чого. Вони просто використовують цю війну для своїх власних цілей.
КР: Зараз ви вже самі не керуєте ударними дронами. Але коли ви ними керували, чи впливало це на вас психологічно? Вбивати людину, дивлячись на це на екрані, навіть якщо це ворог?
ОБ: Коли я сам керував дронами, таких прямих трансляцій не було. Моя робота була трохи іншою. У мене були цілі, по яких я стріляв. Я не бачив усе онлайн. Про результат я дізнавався пізніше, офлайн.
Але загалом це не впливало на мене психологічно. Знищення ворога не викликає в мене особливих емоцій. Це як вбити муху, яка тебе дратує — це не викликає емоцій. Порівняння божевільне, але чому б і ні?
І частково я навіть радію, бо розумію, що добре виконав свою роботу, і що ця істота, схожа на людину, яка прилетіла сюди, знищена і не завдасть шкоди моїм друзям чи комусь іншому.
КР: То ти не вважаєш їх людьми?
ОБ: Це ширше питання. Здебільшого я не вважаю їх людьми. Це робить моє ставлення дуже негативним. Я дуже добре знаю росіян. Сам бував у Росії. Жив біля російського кордону. Я бачив, що вони робили тут 12 років тому, і що роблять зараз.
Але не можу сказати, що не маю поваги до їх усіх. Як вороги, вони серйозні вороги. Деякі з них — їх дуже мало – мають принципи, і я можу це визнати. Але загалом — ні. Вони прийшли сюди вбивати мене. Мій обов’язок — знищити їх.
КП: Ви живете з цією війною вже понад десять років. Що дає вам сили йти далі?
ОБ: Я втомився, дуже втомився. Уявіть собі, що ви живете з війною дванадцять років. Я не можу бути щасливим дванадцять років. Вони забрали частину мого серця. Мій дім окупований, і я не можу повернутися.
Кожна смерть наших викликає у мене смуток і біль, хоча зазвичай я не показую емоцій. Емоції — це ресурс, і в мене цього ресурсу залишилося небагато. До 2014 року його було більше. Після цього я намагався приховати це в собі, бо інакше можна збожеволіти.
Те, що дає мені сили, дуже просте. Якщо ми перестанемо воювати, ми загинемо.
І я хочу жити у своєму домі. Я міг би виїхати покинути України багато разів. Я й досі міг би, якби захотів. Але я не хочу. Для мене це питання принципу. І так, я хочу помститися.
Сила, яка суне на нас, має на меті руйнування. Коли їдеш на передову і бачиш зруйновані села, мертвих тварин, будинки в руїнах, і коли отримуєш інформацію, що твої друзі загинули або зникли безвісти… це не те, що я хотів би залишити у спадок нашим дітям.
КП: Тож давайте трохи затримаємося на вашій рідній області. Чи є там ще хтось із вашої родини?
ОБ: Ні. Всі вони або загинули, або виїхали ще у 2014 році. Якщо ти нормальна людина, співіснувати з росіянами неможливо. Знаєш, коли прийшли так звані «зелені чоловічки», всі розуміли, що насправді відбувається, але не хотіли псувати стосунки з росіянами, бо це гроші. Для світу це звичайна історія. Нічого особливого.
КР: Тож, як ви вважаєте, чи зможе Україна колись повернути собі Луганщину і Донеччину? Чи не прагматично було б зосередитися на захисті того, що залишилося, і, як сказав Трамп, домогтися хоч якоїсь угоди?
ОБ: Наразі ми фізично не можемо повернути ці території. У нас немає сил. Але це аж ніяк не означає, що ми маємо віддавати Росії ще щось. Слов’янськ і Краматорськ, звичайно, мають залишитися українськими. У цьому немає сумнівів.
Окрім того, я не думаю, що «угода» — це правильне слово. Угода — це коли ти купуєш машину. Не можна укладати угоду щодо людей і території. До того ж ми знаємо, що вони порушать будь-яку угоду. Вони вже так робили. А всі ці «гарантії» — що вони означають? Хтось надішле сюди фортецю? Ні.
Американці вже порушили багато чого. Тож ні, реальних гарантій немає. Але я думаю, що якщо все триватиме так, як зараз, Росія зрештою впаде, і тоді ми зможемо повернути ці території без застосування сили. Так уже траплялося раніше – після закінчення Першої світової війни, і знову в 1991 році.
Раптом поблизу пролунало кілька гучних вибухів. Сім’ї з дітьми тікають з дитячого майданчика, що знаходиться всього за кілька метрів від того місця, де ми сидимо.
ОБ: Я до цього звик. Швидше за все, керовані бомби.
КР: З огляду на те, що зараз розгортається перед нами, що, на вашу думку, потрібно, щоб усе це закінчилося?
ОБ: Не знаю. Наразі я не бачу кінця війні. Гадаю, Путін не може зупинитися — а може, і міг би, але не хоче. Ситуація може змінитися, але зараз я бачу, що все тільки погіршується.
КР: Ви часто говорите про ширше геополітичне значення цієї війни. Що ви хочете, щоб зрозуміли люди за межами України?
ОБ: По-перше, якщо готуватися до війни, ймовірність її початку зменшується. Тож не повторюйте наших помилок. Європа повинна про це пам’ятати.
По-друге, ця війна є частиною ширшого конфлікту проти західної цивілізації. Справа не лише в Україні. Це частина набагато більшого протистояння.
Росія відкрито говорила про свої амбіції. У 2021 році вони вимагали, щоб НАТО повернулося до колишніх кордонів. Пізніше вони говорили про відновлення територій, які колись належали до їхньої сфери впливу.
Те, що відбувається зараз, є частиною більшого плану, який розпочався після 1991 року. Це не з’явилося з нізвідки. Це почалося не в 2022 році і навіть не в 2014 році. Це були лише частини більшої мозаїки.
Якщо Росію не зупинити тут, вона не зупиниться. Це найважливіше, що люди за межами України повинні нарешті зрозуміти.
Якщо ви не готові, то війна зрештою дійде й до вас.
