Минулої ночі Росія здійснила чергову масовану атаку на Україну із застосуванням дронів і ракет.
Під удар потрапила Києво-Печерська лавра — одне з найсвятіших місць християнського світу й духовний центр із багатовіковою історією. Росіяни також атакували культурно-мистецький комплекс «Мистецький арсенал» і один із головних поштових хабів столиці, порушивши роботу важливої артерії цивільного життя.
Після безсонної ночі, сповненої безперервних вибухів, українці вийшли з укриттів і побачили розбиті куполи храмів, охоплені вогнем цивільні будівлі та уламки скла, що виблискували в калюжах крові.
Владімір Путін знову показав, ким він є насправді, що являє собою його режим і про що насправді ця війна.
Ця війна — не про розширення НАТО, гарантії безпеки чи сфери впливу. Не про жодну з тих зручних вигадок, якими її виправдовують апологети Росії в західних столицях, коли правда стає надто незручною.
Ігнат закликав не публікувати фото уламків ракет після атак: «Росія використовує їх для фейків»
Насамперед ця війна — про знищення. Її мета — знищити Україну як державу, українську культуру та самих українців лише за те, що вони існують.
Удари минулої ночі вкотре це довели. Києво-Печерська лавра — не військова база, а монастир. «Мистецький арсенал» — не склад зброї, а культурний осередок. Поштовий хаб — не командний пункт, а вузол, через який люди надсилають листи й посилки своїм рідним.
Це не військові об’єкти. Це матеріальне втілення української ідентичності та мирного життя. Саме тому війська Путіна з такою методичною жорстокістю їх знищують.
Це і є справжнє обличчя російської душі. Не тієї, яку на Заході люблять пов’язувати з Толстим чи Чайковським, а темної, варварської душі, що століттями живила російський імперіалізм. Душі, в основі якої — переконання, що сусідні народи не мають права на власне існування, власну історію чи суверенітет.
Путін саме так і написав — чорним по білому. Для кожного, хто готовий читати. Українці, за його словами, не є справжньою нацією. Українська культура — вигадка. Українська державність — історична випадковість, яку «велика» Росія має виправити.
Коли Росія бомбить церкви чи музеї в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернігові чи будь-де в Україні, це не побічні втрати. Це свідомий сигнал.
Коли російські війська скинули бомбу на драматичний театр у Маріуполі, біля якого великими літерами, видимими з неба, було написано «ДІТИ», це не було помилкою. Це було чітким посланням.
Коли російські військові катують цивільних на окупованих територіях, викрадають українських дітей і вивозять їх до Росії на «перевиховання», систематично стирають українську мову й культуру на окупованих землях — це не трагічні надмірності війни. Це і є її справжня сутність.
Закриття Української бібліотеки та культурного центру в самому центрі Москви, а також ліквідація організацій, що представляли численну українську меншину в Росії, були лише прелюдією.
Давайте називати речі своїми іменами: це геноцид. Саме так міжнародне право визначає навмисне знищення національної, етнічної чи культурної групи. Росія намагається стерти Україну з лиця землі, зробити так, щоб саме поняття «українець» зникло.
Світ уже бачив це раніше. Світ сказав: «Ніколи знову». Світ створив міжнародні інституції, уклав договори й дав урочисті обіцянки. І тепер світ спостерігає, як Росія вчиняє геноцид у прямому ефірі — на очах у всіх, із незаперечними й ретельно задокументованими доказами.
Світ також має почути сліпу ненависть і злочинний екстремізм російських пропагандистів, які день у день із теле- й радіоефірів закликають до знищення українців і завдання ядерних ударів по містах Заходу.
І попри все це на Заході досі лунають заклики до «стриманості», політики й далі остерігаються «ескалації», а інтелектуали пишуть есе про «складність» ситуації.
Жодної складності тут немає. Демократична європейська держава бореться за своє виживання проти фашистської імперії, яка заперечує саме її право на існування й веде війну так, ніби надихається навалою монгольських орд XIII століття.
Слід чітко розуміти: це не лише війна України. Війна Росії проти України нерозривно пов’язана з її війною проти Заходу, ліберальної демократії та всього світового порядку, що сформувався після 1945 року й ґрунтується на принципі права народів на самовизначення.
Путін говорить про це так само відкрито. Він вважає Захід занепалим, слабким і негідним тієї сили, якою той володіє. Демократію він сприймає як фікцію, а права людини — як порожній звук. Він вірить, що сила дає право, сильний має панувати над слабким, імперії — правити, а нації — підкорятися.
Україна не дозволяє втілити це бачення в життя. Україна, яка обрала демократію замість автократії, Європу — замість підкорення, свободу — замість в’язниці, на яку перетворилася Росія. Саме існування України як суверенної, демократичної європейської держави є нестерпним викликом для всього, що уособлює режим Путіна. Саме тому він не може цього стерпіти. Саме тому він не зупиниться, доки його не зупинять.
Кожен українець, який гине, захищаючи свою країну, захищає принцип, за яким вільні народи мають право залишатися вільними. Кожне місто, яке відмовляється капітулювати, захищає не лише суверенітет України, а й саму ідею суверенітету. Кожен акт спротиву проголошує, що майбутнє не належатиме тиранам.
Якщо Україна впаде, разом із нею впаде й міжнародний порядок, який уже вісімдесят років стримує великі війни між державами. Путін не зупиниться на українських кордонах — про це свідчить і його шлях від Грузії до Криму, і його відверті заяви про «штучність» держав Балтії.
Україна не просить Захід воювати замість неї. Українські військові самі віддають свої життя. Україна просить лише засоби для захисту, зброю, щоб завдавати ударів у відповідь, і підтримку, необхідну для перемоги. Не для виживання — для перемоги. Бо все, що не є перемогою України, означатиме перемогу геноциду, імперіалізму, принципу «сила дає право» і світу, в якому сильний безкарно пожирає слабкого.
Руйнування на вулицях Києва промовляють самі за себе. Вони кажуть: «Ось що Росія робить із тими, хто відмовляється підкоритися». Вони кажуть: «Ось що чекає на будь-який народ, який стане на шляху російського імперіалізму. Росія не поважає цінності й культуру інших народів». Вони кажуть: «Якщо впаде Україна — ви наступні».
Вибір простий: світ, у якому вільні народи можуть захистити себе, або світ, у якому тирани правлять за допомогою терору. Україна свій вибір уже зробила, заплатила за нього кров’ю і не здасться.
Руїни ще димлять. Підрахунок жертв триває. А Росія вже готує наступний удар.
Час вагань, напівзаходів і зручних ілюзій минув.
Україна бореться за своє життя. Вона також бореться за ваше. Не плекайте ілюзій. Робіть те, що необхідно.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
