У річницю з дня народження та смерті Тараса Шевченка перед лицем війни особливо гостро відчувається неоціненна роль поета у формуванні української національної самосвідомості.
Щороку українці згадують різноманітні історичні події та вшановують видатних особистостей із минулого народу. Це ускладнилося протягом останнього року, доки триває війна.
Українські релігійні обряди, однак, залишаються незмінними, тому що в часи горя і небезпеки люди відчувають потребу більше молитися. Тепер значно важливішу роль для наших воїнів відіграють українські капелани. Не лише через моральну підтримку та душевну розраду, які вони надають бійцям, а й через те, що вони часто організовують перевезення оборонної техніки, надають медичну та гуманітарну допомогу.
З точки зору національної самосвідомості та ідентичності багато в чому українці стали міцнішими. Український народ став більш згуртованим у своїй відданості територіальній цілісності, суверенітету, українській мові та символіці. Ще більш важливим символом для українців стало щорічне вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка, відоме як «Шевченківські дні»: 9 березня, день народження поета 1814 року, і 10 березня, коли 1861 року він відійшов у вічність.
Бог і Шевченко не є моральними еквівалентами, але обидва є джерелами духовного натхнення. «Бог і Україна» – це мантра багатьох українських організацій, зокрема тих, що займаються вихованням підростаючого покоління. Церква, або просто внутрішні особисті стосунки людини з Богом, є суттю релігійного життя, духовності та моральної цілісності. А стрижнем національної самосвідомості для українців став Шевченко.
Тарас Шевченко уособлює українську національну ідентичність незалежно від партійної приналежності. Утримуючись від метафізичних абсолютів – адже Шевченко все-таки був людиною з цілком людськими вадами – слід зазначити, що він за будь-якими мірками був людиною надзвичайною, статус якої був близьким як до народного пророка, так і до великого народного барда.
У його поезії та біографії можна знайти майже все необхідне для укріплення національної самосвідомості та стійкості у часи лиха та випробувань – рідну мову, відданість, єдність, навіть практичні стратегії – все, що сьогодні потрібно нації для перемоги у війні проти агресивного ворога. Шевченко дуже чітко зобразив це зло у своїх віршах.
Нещодавно один мій колега в Україні під звуки вибухів ракет зізнався мені, що 25 років тому, на початку нашої дружби, я був правий, коли говорив про росіян як про орду – по суті імперіалістів, «поганих людей» зі спотвореним менталітетом, який пронизує все суспільство, включаючи російських матерів. У нього були російські друзі. Тоді я запитав його, чи ці друзі справжні друзі. Він наївно наполягав, що вони такими є. Сьогодні він змінив свою думку.
Чимало колишніх українських дисидентів і політв’язнів говорили не про ворожнечу чи небезпеку з боку російського народу, а про так званий небезпечний центр сили – Москву чи Кремль. Моєму колезі не обов’язково було мене слухати. Досить було просто зазирнути до «Кобзаря» Шевченка, до його збірки віршів. Там все викладено достатньо зрозуміло, аби «сплячому не снилася вся брехня». У Шевченка теж були російські друзі (а може, просто знайомі), але він писав, що «москалі – злії люди, коять лихо з вам», нагадуючи своїм читачам про «високі кургани, що постають перед очима».
На щастя, війна вже йде до нашої перемоги, але ціною великих людських страждань. Життя безповоротно змінюється, кар'єри припиняються, особисті стосунки розриваються, багатства втрачаються. Війна змінила життя кожного мешканця України і мала б змінити життя кожного українця за межами України відповідно до його морального компасу та рівня занепокоєності.
Боротьба з ордою і перемога над нею є святим обов’язком кожного українця. Шевченко наставляв: «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!». Сьогодні весь світ бачить, що «воля святая» з нами.
Тож коли ми в діаспорі ставимо собі (часто лукаво) питання, що нам робити в цей важкий час, загляньмо до «Кобзаря» Шевченка. Ми маємо вступити у війну разом із народом України, забезпечити його всім необхідним, чого б це нам не коштувало, можливо, маємо навіть бути готовими пожертвувати власним життям.
Шевченко вперше відчув смак волі, коли його викупили з кріпацтва. Він розумів її як дар Божий, який не можна змарнувати, як можливість боротися за свободу свого народу. Тому він присвятив справі свободи не лише свою невтомну працю, а й саме своє життя.
Та все ж і його життя вільної людини було позначене тяжкими турботами та переживаннями: переслідуваннями влади, ледь прихованим презирством його російських «друзів», а також інших письменників, заслання із забороною писати й малювати і, зрештою, передчасна смерть. Для поета і художника заборона писати і малювати по суті вже означає смерть. Навіть перепоховання поета – виконання його «Заповіту», в якому він писав: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій» – зіткнулося з великими перешкодами і тривало два з половиною місяці після його смерті.
Все життя поета було боротьбою. Ця боротьба має бути прикладом для всіх українців, які живуть зараз чи прийдуть після. Російський агресор буде зловісно нависати на кордонах України ще довго, якщо його не нейтралізують шляхом деколонізації та демонтажу нинішньої Російської імперії з перетворенням її на низку незалежних національних держав.
Зневажаючи Бога і релігію, радянська влада все ж таки вважала за корисне для себе певне лицемірство щодо віруючих. Так Сталін реабілітував так звану православну церкву Московського патріархату як прикриття для НКВД. На жаль, ця кагебістська аберація «церкви» продовжує своє існування вже понад 30 років і після здобуття Україною незалежності. Навіть сьогодні деякі нещасні нібито релігійні «малороси» заповнюють церкви цієї гидоти, а деякі легітимні міжнародні релігійні лідери навіть ставляться до цього монстра як до справжньої духовної установи. Якось пояснити чи виправдати таку поведінку дуже важко.
Найбільше значення Шевченка полягає в його постійному і всеосяжному тріумфі. Поет помер у 1861 році, але сьогодні, понад півтора століття потому, він продовжує бути небезпечним для ворогів України. Могила Шевченка в Каневі стала національною святинею, куди люди приходять як паломники, щоб відчути національне пробудження та оновлення.
Незважаючи на усі старання оспіваного в поезії лорда Байрона гетьмана Івана Мазепи (1639-1709), історики розглядають період української історії від Переяславської угоди 1654 р. (невдалого союзу козаків з московським царем) до Шевченка як період «руїни» в українській історії.
Завдяки Шевченку відродилася наша історична нація, наступив період державотворення. Братство Тарасівців наприкінці ХІХ ст., назване на честь поета, дало поштовх визвольній боротьбі та проголошенню УНР у 1918 р., підтвердженому Актом 30 червня 1941 р., боротьбою ОУН-УПА, а також пізнішою боротьбою письменників і митців-шістдесятників. Не випадково художницю Аллу Горську вбили за її роль у створенні вітражу в київському університеті, що носить ім’я поета, на якому Шевченко стояв із піднятим кулаком і який незабаром знищили.
Радянська влада усвідомлювала, що не здатна протистояти незримій владі поета, тому дозволила встановити йому численні пам’ятники, аби заспокоїти людей, але частково переписала його поезію, сподіваючись принаймні спотворити його послання. Здавалося, радянська влада впоралася майже з усім, навіть з нашою мовою, бо малороси вже почали розмовляти російською. Але перемогти Бога і Шевченка не змогли, тому пішли на обман.
Але правда перемогла. Сьогодні пам’ятник Тарасу Григоровичу в київському парку Шевченка дбайливо загорнутий і укріплений, щоб захистити його від ворожих ракет. Проте безсмертний Шевченко – тобто дух поета і пророка – живе в усіх українцях. По духу це Шевченко командує Збройними Силами України та нації.
А дух Шевченківських роковин найкраще передає відома пісня «Шлях до Тараса», слова якої написав Юрій Рибчинський:
«Іду з дитинства до Тараса, несу його земні думки. Коли в душі моїй тривога, коли в душі пекельний щем, іду до нього – до живого… Крізь вітер злий карбую кроки і чую серцем кожну мить «Реве та стогне Дніпр широкий», щоб розбудити всіх, хто спить».
Бо всі ми, зрештою, діти – діти Божі і нащадки Шевченкової нації.
Дякую, Тарасе, що ти з нами у цей час ще одного важкого випробування. Завдяки твоєму пророчому полум’яному слову наші колись незрячі очі тепер бачать свій шлях до перемоги. Реве та стогне Дніпро! Я прокинувся. Слава Україні!
Погляди автора статті можуть не збігатися з позицією редакції Kyiv Post.
Коментарі (0)