Родріго Фіґередо – венесуельський експатріант і онлайн-активіст проти нинішнього авторитарного уряду своєї країни, який багато років прожив в Італії, ділиться з Kyiv Post своїм досвідом служби в батальйоні "Болівар". Він розповідає про нещодавню поїздку, яку він здійснив разом із колегами-гуманітарними працівниками, щоб допомогти українському госпіталю в зоні бойових дій на сході держави та солдатам, які захищають Україну на фронті. Він відчуває сильний зв'язок між тими, хто бореться з венесуельським авторитаризмом у цифровому форматі, і тими, хто протистоїть російському авторитаризму в Україні.
Я вже вдруге в Україні, і тепер у мене є коло знайомств і зв'язків, які дозволяють мені допомагати якнайкраще. Я народився у Венесуелі, де мене політично переслідували як митця та активіста-правозахисника, і останні 8 років живу в Італії. Я також соціальний комунікатор, або свого роду "інфлюенсер". Я спеціалізуюся на інформаційній та контрпропагандистській боротьбі на цифровому полі бою сучасних новітніх технологій комунікації та соціальних мереж завдяки своєму досвіду у венесуельському русі опору режиму Чавеса зокрема та боротьбі за свободу загалом.
Я митець, для якого емпатія – понад усе, і я допомагатиму боротися за свободу, демократію, справедливість, життя та людяність. Ви можете здивуватись, зустрівши людину такої професії на реальному полі бою, в зоні активних бойових дій, на фронті в Донецькій області, але я тут. Я – венесуелець, який покинув свою "зону комфорту" і пішов на фронт, у зону небезпеки, і все це за ідею і за слово “свобода”.
Гадаю, ви вже зрозуміли, що я не солдат і не військовий. Я – креативний комунікатор, озброєний мемами, свого роду лідер у справі дуже далекій від усього військового. І я начебто не повинен був би мати нічого спільного з цією загарбницькою війною Росії проти України, яка йде так далеко від тропіків...
Як венесуелець із мультикультурним багажем опинився в колоні з гуманітарною допомогою на шляху до Донбасу, щоб доставити її, допомогти, побачити все на власні очі й розповісти історію? Я пишу цю статтю, щоб спробувати висловити те, що я відчув там, і наслідки, які це мало.
Насамперед, ця подорож починається зі знайомства з "El Comandante" Хосе Давідом Чапарро, який також є венесуельцем, що був змушений покинути Венесуелу з політичних причин. Він одружений з українкою і вже дуже давно живе в Україні. Він добре інтегрований і бере активну участь у військовому, політичному та правовому захисті країни від самого початку повномасштабної війни Росії проти України. Я вперше зустрівся з ним особисто за кілька тижнів до цієї поїздки на східний фронт, і ми одразу знайшли спільну мову. Ми обидва поділяємо розуміння і синергію думок, сердець, переконань, принципів і мотивації.
Одразу після знайомства ми з Хосе Давідом Чапарро створили батальйон "Болівар". Він – офіцер територіальної оборони, займається командуванням, логістикою, оформленням проектів та зв’язками з українцями (він вільно розмовляє українською), а я – креативний комунікатор, політолог, активіст і громадський діяч. Для мене неймовірно, як зірки зійшлися так, що всі ці конгруентні реалії та динаміка так швидко стали втілюватися в життя.
За кілька днів після створення батальйону "Болівар" він зателефонував мені і сказав: "Ну що ж, збирайся, у нас є гуманітарна місія, ми їдемо на фронт, і ти поїдеш з нами". Недовго думаючи, я відповів: "Їдьмо".
Я збираюся, одягаю свій камуфляжний жилет, сині джинси (хочу, щоб під час зйомки було зрозуміло, що я не учасник бойових дій) і свої стоптані черевики, і рано вранці зустрічаюся з ними в Києві. Ми всі сідаємо в колону з 7 машин, повну допомоги, продуктів, медикаментів, генераторів і людей. Ми знаємо, що їдемо в дуже небезпечне місце (найнебезпечніше місце на Землі насьогодні), щоб доставити вкрай необхідну допомогу людям, які в іншому випадку її б не отримали. У мене з'являється почуття відповідальності, змішане з тривогою і впевненістю, і ми вирушаємо!
Проїхавши приблизно п'яту частину шляху до місця призначення, ми зустрічаємо дві інші машини. Одна з них – машина швидкої допомоги, подарована британською неурядовою організацією, яка має бути доставлена на фронт. Усі вісім годин подорожі з Києва на Донбас я не перестаю думати про водія машини швидкої допомоги з кермом справа – вона, здається, зовсім не сповільнює швидкий рух колони.
На маршруті – численні військові блокпости. Спочатку нам не доводиться зупинятися для проходження контролю, але далі, чим ближче до фронту, тим ретельніше перевіряють усіх, хто в'їжджає в ці зони. І я починаю помічати, що чим ближче ми під'їжджаємо, тим менше помітно цивільних автомобілів, а дорогами їздять лише бойові машини, логістичні вантажівки та інший військовий транспорт. Зовсім близько до лінії фронту цивільних машин більше немає.
За стелою на в'їзді до міста Покровськ Донецької області – зона активних бойових дій, і мені кидається в очі, що навіть солдати зупиняються, щоб сфотографуватися біля цього міського знаку. Він розмальований, розписаний графіті та прикрашений незліченними емблемами військових частин, журналістів, волонтерів, які приїжджали сюди, на фронт.
Покровськ знаходиться менш ніж за 40 кілометрів від лінії зіткнення, і це перше місце доставки гуманітарки. Мене вражають очі людей, лікарів і медсестер єдиної лікарні з педіатричним і пологовим відділеннями в усій зоні активних бойових дій. Вони всміхаються, дякуючи за медикаменти, генератор і машину швидкої допомоги. Тут присутні місцеві журналісти, спостерігачі та представники місцевої влади, і це дає мені зрозуміти, наскільки важливою і значущою є будь-яка допомога.
Після лікарні ми їдемо до двох соціальних центрів, де готують їжу для людей, і до мерії, щоб отримати офіційний документ про подяку. На цьому перший етап місії завершено, ми їдемо в готель і "відсипаємося". Завтра ми їдемо на передову, щоб доставити вантажі бійцям. Тієї ночі я не спав взагалі – сирена повітряної тривоги вила щонайменше п'ять разів.
Ми прокидаємося дуже рано і готуємося перетнути останній блокпост за 25 кілометрів від фронту. Я вже сиджу в машині в повній екіпіровці, як і всі інші, і думаю про себе: "Ось і настав час розплати, час, коли ризикуєш і йдеш туди, куди мало хто йде, щоб допомогти – зі своїми переконаннями і своїм співчуттям до цих людей, яких вирішив підтримати". Тепер до нас може дістати артилерія. Щойно ми проїжджаємо блокпост, стають явними всі ознаки, шрами і рани війни – спалені автомобілі на узбіччі, всюди окопи і вогневі позиції. Я нічого з цього не фотографую з очевидних міркувань безпеки.
Ми приїжджаємо на місце зустрічі (маленьке містечко з атмосферою дикого заходу), і тільки-но виходимо з машин, як чуємо вибухи. Хочеться закурити, але тут у польовій "крамничці" цигарки коштують утричі дорожче, ніж у Києві, як і все інше. Солдати приїжджають на пікапі захисного кольору. Вони дуже раді нас бачити. Вони розповідають нам, що зараз ми знаходимося за 20 кілометрів від лінії зіткнення з одного боку і за 12 кілометрів з іншого (і тут чітко чутно вибухи бомб).
Ми їдемо за ними на їхню "базу" – будинок, в якому вони живуть. Від нього до лінії зіткнення – всього 8 кілометрів. Розвантажуємось якомога швидше. Привезли генератор, їжу, воду і навіть лимонад. Солдати шуткують і радіють, що ми тут, деякі виходять і зустрічають нас дуже привітно, дехто навіть розказує анекдот. Думаю, це спосіб зняти стрес.
Один із них запитує мене: "Звідки ти?" Я відповідаю, що з Венесуели, а він здивовано і вдячно дивиться на мене і каже: "Дякую, що приїхав сюди допомогти", буквально обіймає мене і називає "братом". Ми скористалися можливістю зробити кілька фотографій і зняти коротке відео як символічне послання для венесуельців і Ніколаса Мадуро (диктатора Венесуели і союзника Путіна). На ньому я кричу "Мадуро!", а солдат відповідає мені, як я його попросив: "Сoño de tu madre!"...
Він запитує мене, що це означає, і я кажу, що це матюк на адресу нашого диктатора, який є "путінською сукою". Він регоче і продовжує записувати відео, розуміючи, що хоча ми з різних країн і зростали в різних умовах, ми ведемо однакову боротьбу за свободу, незважаючи на будь-які культурні відмінності.
Дві години на фронті здаються цілим днем. Відчуття невизначеності життя в такій близькості до "звіра" викликає смирення – воно оголене, воно математичне і фізичне. Ти зараз є, а наступної секунди тебе може не бути – це питання простої й холодної ймовірності.
Ми залишаємо фронт зі спільним почуттям виконаного обов'язку, відчуттям того, що ми були корисними і робили правильні речі. У моїй конкретній ситуації, коли я збираю кілька камінців перед від'їздом, щоб привезти додому як символ і пам'ять про перебування там, я думаю про те, як ця подія вплине на нашу боротьбу за свободу як для венесуельців, так і для українців. Я приїхав сюди, щоб показати на власному прикладі, що ми всі на одному фронті проти зла та авторитаризму, незалежно від нашого походження.
Я публікую все тієї ж ночі, далеко від соціальних мереж, на іншій лінії фронту, де я як цифровий солдат воюю проти пропаганди так само, як українські солдати воюють проти загарбників у полях справжньою зброєю. Комунікаційний фронт, очевидно, менш смертоносний, але він містить свої ризики, коли, будучи венесуельцем, ти влучаєш у російський наратив символічною "ракетою" такої потужності.
Того ж дня мене жорстко атакували російські, чавістські та ультраконсервативні пропагандистські тролі, оскільки мій матеріал став вірусним, водночас багато людей надсилали повідомлення зі словами підтримки і навіть захоплення, мене засипали серйозними погрозами смерті та дискваліфікації. Це було схоже на скоординовану комунікаційну кампанію.
Очевидно, спільному ворогу Венесуели і України не подобається бачити венесуельця на фронті.
Висловлені погляди належать автору і не обов'язково відображають позицію Kyiv Post.
Коментарі (0)