6 червня в Україні відзначають День журналіста. Це спонукає мене поміркувати про мою власну кар’єру в цій професії, яка охоплює понад 40 років, про деякі основні її моменти та уроки.
Син українців, які стали біженцями під час Другої світової війни, який народився у Британії, у провінційному промисловому містечку Вулверхемптон, я з дитинства цікавився Україною, і не міг тоді уявити, що згодом мої статті будуть публікувати найкращі британські видання.
Але кінець 1970-х був сприятливим часом для новачків. Попри те, що я мав ім’я та прізвище, які звучали зовсім не по-британськи, завдяки державній системі «чесної гри» та меритократії, яка на той час вже відсунула у минуле і традиційну класову систему, і систему «старих хлопчиків», я зрештою зміг потрапити на Олімп британської журналістики.
Ви можете запитати: «Як?». Для початку, батько, який знав про мій інтерес до історії та політики і відчував, що у мене є певний талант, переконав мене, що я повинен піти в журналістику та вивчати політику.
Хороші вчителі в католицькій гімназії St. Chad’s College прищепили мені любов до літератури й англійської мови, а також призвичаїли до публічних виступів і дебатів.
В Університеті Лідса блискучий молодий професор історії Девід Ділкс порадив мені навчитися «вловлювати знання» й уникати неефективного перенасичення несуттєвою інформацією.
Рік у Канаді, у 1974-75 роках, у якості студента магістратури на курсі сучасної європейської історії у Вінніпезі в Університеті Манітоби, допоміг мені зрозуміти, що культурні відмінності існують навіть між людьми, які розмовляють однією мовою – у цьому випадку англійською – і що ви не завжди відчуваєте, що ви на одній хвилі.
Крім того, відчуття самоідентифікації себе як українця вимагало набагато ширшого й більш чесного дослідження, що ж це насправді означає, ніж я досі собі дозволяв, зростаючи в дещо закритій українській громаді Британії.
Приклад живої багаторічної української діаспори в Канаді та те, що я взнав від високоосвічених професорів українського походження, які там викладали в той час, як-от Ярослав Розумний та Іван Лисак-Рудницький, про те, що відбувалося у Радянській Україні, допомогло мені сформуватись як «небайдужому» британо-українцю.
Богдан Нагайло пророкує розпад Радянського Союзу, прямий ефір на CNN у липні 1990 року.
З 1975 року я вступив на аспірантуру (аби здобути ступінь доктора філософії) до Лондонської школи економіки та політичних наук. Тема моєї дисертації була дуже екзотичною для тогочасної Британії – «Українське національне відродження у 1960-х роках під керівництвом тогочасного лідера місцевої компартії Петра Шелеста».
Я вдячний моїм професорам і викладачам – Пітеру Реддавею та Леонарду Шапіро – за те, що вони позитивно сприйняли дисертацію на неросійську «радянську» тему та зрозуміли її значення.
Реддавей активно підтримував радянських дисидентів і був затятим противником зловживань психіатрією для придушення політичних інакодумців. Він спонукав мене перекласти англійською головний підпільний російський правозахисний журнал «Хроніка поточних подій».
У 1978 році завдяки рекомендації мого викладача я отримав цікаву пропозицію. Amnesty International взяла мене на посаду відповідального за дослідження, оприлюднення та організацію роботи з підтримки радянських в’язнів сумління.
Незабаром я почав публікувати в лондонському Index on Censorship статті про ув’язнених українських письменників.
1980 рік став багато в чому вирішальним для мене. Нагадаю читачам, що відбувалося того року: провідний російський дисидент Андрій Сахаров був відправлений радянським керівництвом у заслання в російську глибинку, а Олімпійські ігри, які проходили того літа в Москві, бойкотували усі країни Заходу. Радянські війська вже кілька місяців перебували в Афганістані.
Напруга у міжнародних відносинах загострила у західному суспільстві інтерес до того, що являє собою Радянський Союз. Усі міркували: а що станеться, коли старий та хворий кремлівський лідер Леонід Брежнєв піде зі сцени? Якими мають бути відносини Заходу з цією все ще сильною, але вже очевидно занепалою ядерною наддержавою?
Чи має Захід допомагати Москві будувати нафто та газогони із Сибіру до Європи? Наскільки далеко він може зайти, погоджуючись на скорочення озброєнь, або, якщо на те пішло, підтримуючи дисидентів у комуністичному блоці?
Я був розчарований рівнем тогочасних досліджень про Радянський Союз. Зрештою я вирішив спробувати поглибити рівень західних дискусій про СРСР. Моя мета полягала в тому, щоб підвищити обізнаність про його справжню природу, і не лише про очевидні елементи його досі значної сили та тієї загрози, яку він становив, а й про його слабкі сторони, зокрема про національне питання, яке мало хто на Заході в той час хотів визнавати серйозним фактором розвитку країни.
Я зробив свою першу спробу на початку 1980 року. Моя найперша стаття стосувалася досить неочікуваної теми – потенціалу відродження ісламу в радянській Центральній Азії.
Особливо не розраховуючи на успіх, я запропонував своє творіння одночасно і New Statesman, і The Spectator. Крістофер Хітченс був тоді іноземним редактором New Statesman, і він одразу погодився опублікувати мою статтю. Після цього мені зателефонував розлючений редактор The Spectator Александер Ченселлор, який викликав мене, щоб дати мені прочухана.
Він сказав мені, що я маю сумлінно надсилати статтю лише в одне видання за раз. Ченселлор виявився чудовим редактором. Він цікавився зовнішньою політикою, а не лише «Шампанським Шарлі», як називали деяких більш традиційних авторів The Spectator. Він сказав мені, що якщо я співпрацюватиму з The Spectator, і якщо мої статті будуть тієї якості, якої вони прагнуть, я міг би стати їхнім постійним колумністом на «радянські» теми.
Протягом наступних кількох років Ченселлор дав мені фактично повну свободу писати для цього поважного тижневика. Я опублікував у цьому виданні близько 90 матеріалів на різноманітні теми, від політичних і економічних до проблем ядерного роззброєння.
Я пишаюся тим, що в 1983 році мені вдалося опублікувати статтю про Голодомор і що я зміг висвітлити інші важливі теми, цікаві неросійським громадянам СРСР і росіянам, які боролись за свободу, зокрема в одній зі статей я описав тяжке становище кримськотатарського народу.
Однією з пам’ятних для мене подій того періоду стало те, що на початку 1981 року Грем Грін написав редактору The Spectator листа, в якому висловив свою незгоду з моїм викриттям примусової русифікації в Радянському Союзі та схвально висловився про опозицію, яку вона породжувала в неросійських республіках. «Безумовно, будь-яка імперія повинна нав’язувати лінгва франка», – наполягав він.
Пізніше мене також часто публікували в The Times, Observer, іноді в Guardian, а потім дуже часто в Wall Street Journal та низці європейських видань.
Чому, запитаєте ви? Дедалі частіше у західних читачів виникало питання, що ж відбувається в Москві після смерті Леоніда Брежнєва, потім, дуже швидко – смертей послідовно Юрія Андропова та Костянтина Черненка, та, в решті-решт, приходу до влади значно молодшого партійного лідера Михайла Горбачова. А потім світ сколихнула Чорнобильська катастрофа 1986 року, перебудова, гласність тощо.
Була жага до інформації та коментарів про Радянський Союз. Мені пощастило опинитися в той час у потрібному місці – у Лондоні, а пізніше в Мюнхені, і мати доступ до джерел, недоступних для більшості. Не забувайте, що в ті часи не було Інтернету.
У 1994 році американське керівництво Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, яке віщало з Мюнхена на країни, що раніше входили до складу СРСР, запропонувало мене працювати на них. Я пропрацював там 10 років, більшість часу як старший аналітик-дослідник, написавши сотні аналітичних матеріалів англійською мовою, які були опубліковані та є доступними для всіх зацікавлених передплатників.
Але два з половиною роки, з 1989 по 1991 рік, я очолював Українську службу Радіо Свобода і безпосередньо займався радіожурналістикою.
У червні 1990 року я став першим кореспондентом Радіо Свобода, якого пустили до Радянського Союзу – тоді я вперше відвідав Україну. Наступного місяця я передбачив у прямому ефірі CNN швидкий та неминучий крах Радянського Союзу, оскільки демократизація та збереження імперії несумісні. А також і тому, що на той час Україна почала звільнятися від гнітючого ярма російсько-радянської імперської системи і суспільне життя там пожвавішало.
У жовтні 1990 року я взяв перше несанкціоноване компартією інтерв’ю в очільника радянської України. Сидячи у своєму кабінеті під портретом Леніна, тодішній спікер українського парламенту Леонід Кравчук, який незабаром став першим президентом незалежної України, нервово відповідав на мої невідцензуровані запитання.
У ті хвилюючі та непрості часи я заснував в Україні мережу репортерів. Її Київську філію очолив нині покійний видатний журналіст і колишній політв’язень Сергій Набока.
24 серпня 1991 року, завдяки вправності моїх колег в Києві, Радіо Свобода першим розповсюдило новину про те, що Україна щойно проголосила свою незалежність.
Після цієї визначної події настав час мені рухатися далі та відповідати на інші виклики. Моя відома книжка «Soviet Disunion» побачила світ у п’ятьох виданнях – британському, американському, французькому, італійському та японському, і зрештою це дало мені можливість почати працювати в Організації Об’єднаних Націй старшим політичним радником з питань пострадянського регіону Верховного комісара у справах біженців (УВКБ ООН).
З 1994 до 2015 року я працював на різних керівних посадах в ООН, у тому числі як представник УВКБ ООН у Білорусі, Азербайджані та Анголі, і, нарешті, як керівник команди Департаменту з політичних питань ООН (DPA) у Києві. Зрозуміло, що в цей період я не міг продовжувати журналістську діяльність.
Після звільнення з ООН я поступово повернувся до журналістики та надання політичних коментарів та аналізу. Я співпрацював, зокрема, з UkraineAlert Atlantic Council, Kyiv Post, Ukrainian Weekly, був колумністом журналів «Міжнародні авіалінії України», «Панорама» та ведучим радіопрограм у Києві.
Посприявши зародженню незалежних ЗМІ в Україні понад 30 років тому, не буду лукавити, стверджуючи, що я був задоволений усім, що спостерігав в українській журналістиці другої половини 2010-х.
Звичайно, плюралізм поглядів існував, але олігархічний контроль, низькі стандарти та дуже поширений, на жаль, брак доброчесності викликали серйозні сумніви щодо якості пропонованої тут журналістики.
Багато що потребувало вдосконалення. Інсценовані політичні ток-шоу, а також поширення «експертних» блогерів, оракулів-всезнайок і Касандр від політики стали частиною проблеми, а не її вирішенням.
Ще більшу прикрість викликало притаманне тогочасній українській сфері мас медіа примітивне розпалювання ненависті, обливання брудом, поширення дезінформації та маніпуляції фактами платними агентами впливу, які вдають з себе журналістів, не кажучи вже про всюдисущих ботів.
Політична атмосфера почала змінюватися на краще після 2019 року, після того як вплив олігархів і проросійських сил став поступово знижуватись.
Інтерв’ю Тімоті Снайдера для Громадського радіо в Києві у 2016 році
Мені знову пощастило взяти на себе величезну відповідальність і наприкінці 2021 року стати головним редактором оновленої Kyiv Post – найстарішого англомовного новинного видання України та її «глобального голосу».
Початок повномасштабної війни Росії проти України в лютому 2022 року зробив це й без того непросте завдання ще більш складним, але життєво важливим. На щастя, за потужної підтримки власника газети Аднана Ківана та генерального директора Люка Шеньє наша нова команда стійко витримала перші шторми і була на висоті.
Сьогодні Kyiv Post має понад 1,5 мільйона читачів на місяць, репутацію надійного та поважного видання, нові україномовну та арабськомовну версії, широку присутність у соціальних мережах, а також плани розширення у відео та телеформатах. І що важливо, більшість нашого теперішнього колективу – це молоді талановиті журналісти!
Мені пощастило, що так само, як колись я мав змогу на Радіо Свобода вплинути на журналістські «стартапи» того часу, сьогодні в Kyiv Post ми можемо служити еталоном для інших журналістів і ЗМІ та перевіреним надійним джерелом інформації про Україну та її ширший геополітичний контекст під час жорстокої війни, засилля фейкових новин і дешевого популізму.
Дякую всім моїм наставникам, редакторам, колегам, критикам і моїм близьким, які допомогли мені досягти цього етапу в моїй довгій і яскравій кар’єрі журналіста на службі правди, порядності, людяності, України та демократії.
Це переглянута оновлена версія статті, яка вперше з’явилася в Kyiv Post у грудні 2021 року. Дивіться оригінал тут.
Коментарі (0)