Я можу годинами говорити про те, за що я люблю свою роботу, проте я все одно не зможу передати це словами. Ніколи. Так само, як ніколи не поясню, наскільки трепетно я стала ставитися до неї останні півроку. Проте сьогодні, 6 червня, я хочу говорити про важливість та небезпечність роботи журналістом в Україні, бо це те, про що не можна мовчати.
Росія скоїла більш як 514 злочинів проти журналістів – і це тільки за період великої війни. Такі дані в своєму проміжному звіті оприлюднив Інститут масової інформації, який моніторить ситуацію зі ЗМІ в Україні. Сюди входять як кібератаки на сайти, так і напади на журналістів, захоплення медійників у полон і навіть вбивства.
Як Росія "бореться" з правдою
Все починалося з того, що росіяни пропонували низці українських ЗМІ перейти на їхній бік: писати новини про “хорошу Росію”, яка прийшла не інакше, як звільняти народ, що "впав під гнітом Європи". Я не хочу в це заглиблюватися, проте було безліч журналістів, які недовго думаючи, погодились на такі умови. Втім важливо зазначити, що це були не просто українські журналісти – це були ті, що чекали “російського світу”. Зокрема деякі журналісти, що працювали в так званих медіа Медведчука (колишнього народного депутата України, кума Путіна). Яскравий приклад – пропагандистка Діана Панченко, яка нині внесена до санкційного списку України.
Ті журналісти, які не погодились на співпрацю, почали отримувати погрози: кримінальна відповідальність, коли Росія їх “дістане”, або ж фізична розправа. Погрози надходили з російських доменів на електронні пошти або з російських номерів в особисті месенджери журналістів. Українські сайти паралельно зазнавали кібератак з боку російських хакерів. Інституту масової інформації відомо про щонайменше 67 випадків погроз, цькувань та переслідувань.
Було би дуже чудово, якби все не йшло далі погроз, проте Росії все ж таки вдалося захопити українські території. І робота зі схиляння до співпраці розпочиналася ледь не з перших днів окупації. До журналістів приходили додому. Якщо їх не було, забирали особисті речі, зокрема документи та комп'ютери, якщо вони були вдома, їх забирали в полон. Офіційно на сьогодні відомо про щонайменше 21 випадок захоплення в полон. Це без врахування тих випадків, коли ми досі не знаємо, що сталося з деякими медійниками. Вони досі вважаються безвісти зниклими.
Щодо полонених, то деяких журналістів затримували вдома. Деяких під час виконання редакційних завдань. Є журналісти, яких відпустили. Але є й ті, хто вже більше року перебуває в полоні. Нагадаю, журналісти не є комбатантами!!! Вони є цивільними. І захоплення їх у полон – це воєнний злочин, зокрема це порушення Женевських конвенцій.
І тепер ми підходимо до найболючішого. Коли журналіст, готуючи свій матеріал, бажаючи донести правду, віддає своє життя. Нині журналістська спільнота втратила більше 60 журналістів, більшість яких з початком воєнних дій пішли воювати проти Росії. Проте, як свідчать дані проміжного звіту, 10 журналістів загинули під час виконання своїх редакційних завдань. Перший випадок стався у Києві в березні минулого року, коли росіяни обстріляли телевежу. Тоді загинув оператор телеканалу LIVE Євгеній Сакун. 13 березня в Ірпені під Києвом російські окупанти розстріляли кореспондента The New York Times Брента Рено (Brent Renaud). Приблизно в той же період на Київщині росіяни розстріляли фотокореспондента Макса Левіна. Згодом у ході розслідування було встановлено, що це вбивство не було випадковим, адже окупанти бачили, що стріляють саме в журналіста.
14 березня українська журналістка Олександра Кувшинова загинула під час артилерійського обстрілу в селі Горенка Київської області. Разом з нею загинув оператор телеканалу Fox News, громадянин Ірландії П'єр Закжевскі. 23 березня під російським обстрілом у Києві під час виконання редакційного завдання загинула журналістка The Insider Оксана Бауліна. 3 квітня в Маріуполі російські військові вбили литовського режисера та документаліста Мантаса Кведаравічюса. На Луганщині 30 травня внаслідок російського обстрілу загинув журналіст французького каналу BFMTV Фредерік Леклерк-Імхофф.
Цьогоріч 26 квітня в Херсоні загинув український продюсер італійської газети La Repubblica Богдан Бітік. І менше місяця тому – 9 травня – внаслідок ракетного обстрілу загинув відеожурналіст агенції Франс Пресс Арман Сольден.
Хочу вкотре наголосити, це лише ті випадки, які ми можемо офіційно підтвердити.
Мабуть, саме тому 6 червня для мене це не зовсім свято. Це нагадування про те, що все, що ми робимо - не дарма. Це небезпечно, але це й важливо і необхідно. Тому я дякую всім журналістам за їх роботу - тим, хто є, і тим, кого уже немає.
Коментарі (0)