Україна не вирішувала, коли Росія нападе на неї. Але її військові та керівництво держави можуть визначити, як саме закінчиться це російське вторгнення.
Звільнення Херсона та приїзд президента Зеленського у звільнене місто було проявом цієї логіки війни, завоювання та укладення миру. У завойовника на руках лише одна перевага – він сам вирішує, коли розпочнеться завоювання, і якщо він не здатен скористатися цією перевагою, усі його заклики до миру будуть лише благаннями про почесну поразку.
Путін давно говорить про мир з Україною. Він пустив у хід «мирну» риторику ще в липні, демонструючи в той же час величезну зарозумілість щодо України. «Ми ще нічого серйозно не починали», – заявив він тоді, додавши, що ті, хто відкидає мирні переговори, повинні знати, що чим далі вони зайдуть, тим важче їм буде вести переговори.
Говорити про мир він продовжив 30 вересня під час виступу в Кремлі, приєднавши до складу Росії чотири частково окуповані українські області. Але знову принижуючи Україну та її опір у цьому процесі: «Ми закликаємо київський режим негайно припинити вогонь і всі бойові дії та повернутися за стіл переговорів!»
З українського боку за весь цей час про мирні переговори говорилося небагато. Навіть під певним тиском з боку важливих західних союзників, як-от, наприклад, Франції. Чи це були справді дружні дзвінки із Заходу, обумовлені турботою про виживання України та її народу, чи прорахований маневр, викликаний внутрішнім тиском через зростання інфляції та цін на газ? В будь-якому випадку ці дзвінки лунали в резонансі з дедалі частішими пропозиціями Росії сісти за стіл переговорів.
Від України та її лідера перша згадка про мирні переговори прозвучала тоді, коли для цього нарешті з’явилась причина. Звільнення Херсона було тим моментом, тим видимим і відчутним фактом, який показав, за яких умов можна рухатися до миру. Методично звільняючи окуповані території України аж до повного вигнання російських військ з території України. Те, чого ООН більшістю голосів вимагала ще 2 березня.
Звільнений Херсон повернув на сцену не лише логіку війни та миротворчості, а й здоровий глузд. Той, хто почав війну, а особливо той, хто в цій війні програє, не може вирішувати, коли настане мир. Путін може прийняти рішення про мир в Україні вже сьогодні, йому для цього достатньо підписати рішення про виведення своєї армії з України, і перемовин не потрібно для цього. Але на його плечах лежить тягар величезного самообману, під дією якого він втягнув увесь свій народ і свою армію в авантюру, з якої сьогодні відчайдушно шукає вихід, щоб утриматися при владі, і що важливіше, зберегти здобутки свого правління, які прямо вимірюються мільярдами доларів США.
З іншого боку, Зеленський не міг говорити про мир і переговори, поки не приїхав у звільнений Херсон і не сказав співвітчизникам, що вони «готові до миру, миру для всієї країни» і що звільнення Херсона означає початок кінця війни. Коли Путін говорить про мир, він сприймає його як конверт, у який хоче загорнути свою поразку, щоб, прикрасивши бантиком, подати підданим як перемогу. Коли Зеленський говорить про мир, він має на увазі звільнену країну, яка вигнала загарбників і заплатила за це найдорожчу ціну.
Заклики Путіна до миру – це заклики невдахи, що воліє за будь-яку ціну залишатися в сідлі, тому він поспішає почати переговори, де і коли завгодно. Мирна риторика Зеленського є наслідком перемоги у війні. Ця риторика дозована: вона не закінчиться херсонським епізодом і посилюватиметься з кожним новим визволеним містом і кожним відступом росіян.
Сцени зі звільненого Херсона дають йому право готуватися до нових мирних пропозицій, але їм доведеться почекати до нових військових перемог на рідній землі.
Менше двох місяців тому Путін тріумфально прийняв Херсонську область до складу РФ і сказав, що це «назавжди». Його «назавжди» тривало 40 днів. Він говорив про «демократичний вибір» херсонців жити в Росії, і Кремль заявляв про майже 90% підтримку херсонцями приєднання до Росії. Де сховалися ті 90% херсонців і хто ті тисячі людей, які зі сльозами радості та квітами зустрічали українську армію в центрі звільненого міста?
Путін повинен знати, що херсонські сцени рано чи пізно повторяться в Донецьку, Луганську і Запоріжжі, у всіх тих місцях, які він простим указом чи силовим референдумом привласнив і оголосив російськими, про що заявив 30 вересня. Чим частіше він закликає до миру та переговорів, тим глибше він усвідомлює, що його вбивча авантюра не принесла йому жодної користі.
Можливо, він залишиться глухим до цих атак реальності, але те, чим він погрожував владі в Києві в липні, повернеться до нього як бумеранг – чим довше він насправді відкидає мир, тим важче і дорожче йому буде вести переговори.
Ніхто з серйозних і чесних гравців у світі не може сприймати заклики Путіна до мирних переговорів як вагомий політичний факт. Зеленський, наприклад, цього не робить. Поки російська армія перебуває на території України, заклики Путіна до миру є фейковими, як і референдуми в чотирьох окупованих областях, і, особливо, шарада Кремля з їх допуском до «русского мира».
Мирні ініціативи Путіна – це заклики кинути рятувальний жилет потопаючому. Компроміс у цьому сенсі означав би дати волю хуліганові, який намагається уникнути покарання за скоєний злочин. Україна це добре розуміє і демонструє світові підняттям державного прапора у центрі звільненого Херсона. Це має чітко усвідомлювати Захід, особливо лідери Європи, які хотіли б вирішити свої внутрішні проблеми шляхом поступок агресивному окупанту суверенної європейської держави.
Майбутнє європейського миру вирішується сьогодні на прикладі Херсона, а завтра буде вирішуватись на Донбасі, в Запоріжжі і, звичайно, в Криму. Про закінчення війни можна буде говорити тоді, коли це рішення приймуть українці, а не Путін. Він уже використав свій шанс, вирішуючи почати цю війну.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)