Стоячи біля одного з терміналів берлінського аеропорту Бранденбург у неділю вдень, я ламаю голову над питанням, яке моя українська подруга Алла задала днями за вечерею: «Чому в Україні вмирають найкращі?» Це прозвучало і як докір, і як запитання.
В аеропорту Берліна люди ніби й не знають, що в Європі точиться війна. Задоволені туристи, які прямують до або з місць відпочинку, виглядають недоречно. Поки стоїш у черзі на реєстрацію, все це викликає досить змішані відчуття, особливо щодо нашого спільного майбутнього. Але не для більшості присутніх тут. Тепер, поки тримається тепла літня погода і можна ненадовго втекти вперше після довгих років пандемії. Подумки пасажири вже далеко – далеко від чуми, що прокрадається зі сходу. Вона не промовляє до них. Чому ні?
Після довгих років кризи настало певне заціпеніння. Але криза — це явище, яке неминуче супроводжує життя, і заціпеніння може бути необхідним механізмом психологічного захисту для подолання тривалого стресу. І все ж воно здається неприйнятним.
Що таке криза?
Може це війна? Безумовно, але до тих пір, поки вона не усвідомлюється і не переживається – це криза, яка зникає, якщо людина відвернеться. У цьому аеропорту немає війни, і туристам на Шпрее, що пливуть у радісному настрої на своїх човнах, не доводиться спостерігати на своєму шляху жодних руїн. Також і той факт, що люди, які теж колись були щасливими, зараз вмирають, захищаючи свободи та цінності німців, як і свої власні, мало усвідомлюється відпочивальниками.
Можна стверджувати, що кризи та війни завжди супроводжували людство і тому є невід’ємною частиною людського існування. Але на відміну від криз часів античності, сучасні винаходи здатні створити екзистенційні кризи, що охоплюють цілі нації, а іноді і весь світ. Цим не варто пишатися. Проте час від часу у світі розв’язуються війни, під час яких одні прагнуть знищити, інші – захистити та зберегти, а треті – створити щось нове.
У цих кризах провідну роль завжди відігравали найкращі. Тих, кого пізніше друзі, сусіди, колеги, генерали і навіть іноземці характеризуватимуть як людей, які вселяли віру в те, що ми переможемо. І це найбільший подарунок, який вони зробили обом нашим країнам.
Ті самі найкращі, які зупинили Червону армію під Талліном у 1919-му і її сучасну ітерацію під Києвом у 2022-му. Це ті, хто зголосився в найкритичніший момент врятувати ситуацію. Дати шанс іншим, близьким, а також тим, хто далеко, хто ще не хоче усвідомити серйозність кризи. Це люди, які своїми вчинками залишають слід в історії, як вода на камені, і на зразок Kniefall von Warschau на честь повстання у Варшавському гетто ставлять колишніх ворогів на коліна, навіть не встаючи з могил.
В Естонії також є свої Буча та Ірпінь
Ви просто не знаєте про них, або, можливо, ми не знали, як про них говорити. Червоний терор є позачасовою та невід’ємною частиною культурної спадщини Росії, яка сьогодні тхне фашизмом, як крематорії Освенціма та Маріуполя.
Внесок найкращих і найсвітліших є необхідним, адже на біомасі не можна побудувати суверенну державу. Росія є яскравим прикладом спроб знайти якість у кількості. Проте доля навіть найвеличнішого замку з піску — плисти за течією.
Якість сил оборони можна порівняти з фундаментом країни. Для зміцнення бетону у нього додають залізо. Так, незабаром воно безслідно зникає в бетонній масі. Це герої, яких ми будемо вшановувати. Це ті самі люди, які сьогодні, залізом у фундамент, віддають своє життя в Україні.
Щоб Естонія з’явилася і залишилася на карті Європи, 6127 її найкращих синів пожертвували собою. Удвічі більша кількість страждали від поранень до кінця життя. Пам’ять про їхні жертви та їхні історії також є тим залізом, яке тримає разом основи нашої країни. Я знаю це, мій дідусь був одним із них.
Без перемоги просто немає майбутнього
Повертаючись до запитання Алли за обіднім столом… ніхто з нас не знав відповіді. Ми також не усвідомлюємо повною мірою тих емоцій і труднощів – від протидії батьків, близьких і друзів до нестачі важкого озброєння – з якими хочуть і мають зіштовхнутися сучасні найкращі, а також іноземні волонтери. Кожна історія найкращого, кожна історія героя та кожна подорож неповторні. Але з Аллою ми ні на мить не сумнівалися, чим закінчиться ця історія. Перемогою, звичайно. Будь-які інші варіанти просто неможливо уявити собі, це і розумно, і морально – без перемоги просто немає майбутнього.
Екзистенційна криза, в яку (знову) занурив Україну червоний терор, є спільною і стосується всіх нас. Треба говорити відверто – це війна проти всієї Європи – сьогодні в якійсь українській області, завтра в якомусь естонському повіті, а наприкінця тижня (знову) в передмісті Берліна. Закривайте очі або відвертайтеся, але реальність не зміниться.
Найкращі ніколи не вмирають
«Чому ми втрачаємо найкращих у цій війні?» Це емоційно важка тема та тягар, який доводиться нести як їй, так і мільйонам інших. Я хотів би сказати Аллі – найкращі не вмирають, їх пам’ятають вічно. Не стала винятком і Естонія, де після закінчення російської окупації у 1990-х роках відновили меморіали тим, хто воював і загинув за Естонію. Ми відновили пам’ять, яку Росія відчайдушно намагалася знищити за всяку ціну. Чому? Бо терорист-окупант боїться кращих, навіть коли вони у могилі.
Хоча багато найкращих загинуло за свою країну, вони є героями та прикладом для наслідування, як залізобетонні основи, на яких тримається теперішня і прийдешня Україна. Їхня жертва буде однаково високо оцінена не лише в Україні чи Естонії, а й у решті Східної Європи та в нашому спільному просторі цінностей по всьому світу. Саме тому ми надсилаємо вам те, що вам дійсно потрібно, а не матраци та ковдри. Слава нашим спільним героям!
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)