Захід із подивом побачив, що Україна може перемогти Росію і вигнати її зі своєї землі. Не одразу і не всі, навіть у Москві, визнали, що український контрнаступ на Харківщині приніс результати і, можливо, став найбільшим поворотним пунктом за 200 днів війни.
Але чи варто дивуватись, якщо існує реальна перспектива того, що перемога України покладе край російській агресії, а Кремль зазнає краху?
У статті під назвою “Пора готуватись до перемоги України”, опублікованій 11 вересня в американському журналі “The Atlantic“, Енн Епплбаум детально проаналізувала та спрогнозувала розвиток воєнних і політичних подій.
Наступного дня газета The Washington Post опублікувала інтерв’ю з Френсісом Фукуямою, в якому він сказав, що був упевнений у перемозі України ще в середині березня, і впевнений у ній зараз, через півроку.
«Українці продовжуватимуть гнати росіян. Важко сказати, коли, але думаю, що рано чи пізно це станеться», – сказав Фукуяма.
Звільнення величезної території України від російської окупації справді стало несподіванкою для багатьох, особливо тих, хто не дуже пильно спостерігає за ходом війни. Можливо, їх «приспало» те, що влітку лінія фронту завмерла. Декого здивувало те, що російські війська відступали так швидко і з такими втратами, кидаючи величезну кількість зброї і техніки.
Вони наче досі не зрозуміли, що російська армія аж ніяк не «друга в світі». Але після майже семи місяців справедливої і мужньої боротьби України проти агресора навряд чи хтось має сумніватися в її здатності перемогти.
Менше ніж за місяць після початку агресії ми в Інституті міжнародної безпеки написали в статті «День після Путіна», що Путіна треба виключити як чинника з будь-яких майбутніх розрахунків на міжнародній політичній арені. Ми дійшли висновку, що після вторгнення в Україну марно інвестувати будь-які надії й очікування в партнерство з ним. У середині березня ми писали: «Неможливо очікувати, що українська криза закінчиться – як би вона не закінчилася – поверненням Владіміра Путіна на міжнародну арену прийнятним партнером, з яким можна розмовляти на рівних».
Так, світ дійсно має бути готовим до перемоги України і її звільнення від російської агресії. Якщо він не був готовий на початку, то зараз цей момент наближається, тому що наступ на Харківщині чітко показує, що ми в точці неповернення, і що результат на полі бою вже безсумнівний.
Цей успіх української армії – ще не остаточна перемога. Можливо, маятник іще хитатиметься, але всім має бути видно, в який бік іде війна, і ніхто не має права «дивуватися» торжеству України. Це особливо стосується тих лідерів, які досі вважають Путіна щонайменше співрозмовником, а то й навіть політичним і торговим партнером, який просто робить зараз щось «брудне», яке важко прийняти. Вони досі вважають, що перемир’я в Україні поверне Путіна на міжнародну арену як співрозмовника, без якого нічого не можна вирішити. Це лідери деяких найрозвиненіших західноєвропейських країн-членів ЄС і НАТО, і такі лідери є навіть у США, вже не кажучи про Туреччину чи Балкани.
Бути для інших небажаним, але необхідним і неминучим співрозмовником/партнером – ось чого хоче Путін, на що сподівається і з чого має зиск. Зиск матиме тільки він, навіть якщо після нападу на Україну він залишиться чинником, який треба буде враховувати в будь-яких глобальних процесах. Зиск матиме навіть не Росія, а лише особисто Путін. Щоправда, здається, зараз Росії вже надто пізно це усвідомити.
Тим не менш, іще не пізно усвідомити це всім іншим у Європі й Америці і навіть тим лідерам, які досі не уявляють собі майбутню архітектуру на межі між Європою і Азією без участі Путіна.
Успішний контрнаступ України на російських загарбників має нарешті розбудити їх, бо повна перемога може багатьох із них заскочити зненацька. Якщо вони мають якісь справи чи ділові стосунки з російським вождем – а вони їм мають – їх треба припинити якнайшвидше, тому що після дня закінчення війни в Україні настане «день після Путіна».
Цього дня Росія оголосить про перемогу в Україні, в цьому немає сумнівів. Росія вибере одну з численних своїх військових цілей, озвучених досі, і оголосить, що вони виконані. Можливо, це відбудеться на Красній площі в Москві, де пройде парад Перемоги і в країні оголосить свято.
Путін може багато чому навчитися у свого не менш агресивного попередника у війні Слободана Мілошевича. Сербський лідер намагався представити розпад сербської держави в Косово в 1999 році, виведення її сил безпеки і введення військ НАТО в Косово як перемогу в тримісячній війні і досягнення своїх початкових цілей.
Подібно до того, як пропагандистське маскування поразки Мілошевичем не змінило реальності, майбутній «тріумф» Путіна не приховає факт поразки Росії, її ізольованість від світу та приреченість на поразку. Навіть, якщо він навіть думає, що якийсь майбутній «День Перемоги» реальний.
Оригінал англійською тут.
Коментарі (0)