У 1953 році збірна Угорщини з футболу розгромила Англію з рахунком 6:3 на стадіоні «Вемблі» в історичному матчі, який довів англійцям: вони більше не є беззаперечними господарями гри, яку самі ж і створили. Передумови такого результату були очевидними. Угорці приїхали до Лондона в статусі чинних олімпійських чемпіонів, не знали поразок уже три роки, а їх вів легендарний нападник Ференц Пушкаш, чиїм ім’ям сьогодні названо щорічну нагороду ФІФА за найкрасивіший гол.
Точніше, ці передумови мали б бути очевидними. Уранці в день матчу спортивний редактор Daily Telegraph Френк Коулз, палкий прихильник традиційного «мужнього» англійського футболу, запевняв на шпальтах газети, що «жорсткий відбір» зможе зупинити «неперевершених угорських фокусників із м’ячем».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Іспанія вириває путівку до півфіналу ЧС-2026 у важкому матчі проти Бельгії
Очевидно, не зміг. Аби остаточно принизити Англію — і, вочевидь, довести, що перемога не була випадковою, — збірна Угорщини погодилася через шість місяців провести матч-відповідь у Будапешті. Цього разу угорці перемогли з рахунком 7:1.
Цілком можливо — якщо не сказати, найімовірніше, — що мій мозок просто закипів після місяця нічних переглядів матчів чемпіонату світу. Та мені здається, що цей епізод, майстерно описаний Джонатаном Вілсоном у книжці 2009 року «Інверсія піраміди. Історія футбольної тактики», може багато чого сказати нам про нинішні економічні негаразди Європи.
Зіткнувшись із реваншистською Росією, дедалі самовпевненішим Китаєм і непередбачуваною, але все ще надпотужною Америкою, Європа, по суті, вирішила грати жорсткіше: скоротити бюрократію, збільшити витрати на оборону та запровадити каральні мита.
Проте ніхто так і не пояснив, як саме цей коктейль із дерегуляції, мілітаризації та протекціонізму має забезпечити нове економічне зростання Європи.
Сам ЄС не раз визнавав, що стрімкий розвиток Китаєм передових технологій — зокрема електромобілів — значною мірою став можливим завдяки «немужнім» державним субсидіям і стратегічному плануванню. Те саме можна сказати й про виробництво високотехнологічних мікросхем у США. Однак централізована промислова політика й досі залишається табу для багатьох столиць ЄС, а слово «субсидії» в будівлі Берлаймон — штаб-квартирі Європейської комісії — досі звучить майже як лайка.
Дедалі жорсткіша риторика Брюсселя щодо Пекіна також свідчить про те, що змінювати курс у ЄС поки не збираються. Практично кожен китайський експортний товар — від електромобілів і сталі до дрібних поштових відправлень — тепер намагаються стримати високими митами. При цьому часто ігнорують той факт, що Сполучені Штати спробували зробити те саме ще понад рік тому — і бажаного результату не досягли. Іншими словами, попри очевидні економічні труднощі, Брюссель, схоже, досі переконаний, що знає, як діяти краще за Пекін і Вашингтон. Мовляв, технологічна майстерність не зрівняється з політикою жорсткої сили.
Мабуть, Френк Коулз це схвалив би.
Роки економічного болю
Якщо замислитися (і ризикуючи вкотре продемонструвати, наскільки футбол уже затуманив мені голову), сьогоднішня Європа напрочуд нагадує футбольну команду, що переживає затяжну кризу, — на кшталт багатьох попередніх складів збірної Англії.
Зрештою, команда під назвою Європейський Союз із її 450 мільйонами «гравців» стрімко старіє. Її головні зірки — Німеччина та Франція — демонструють дедалі слабшу гру. Тренери — від Фрідріха Мерца до Еммануеля Макрона — втратили підтримку своєї «команди», тобто європейського суспільства. Тим часом випробовують дедалі нові тактичні схеми — Веймарський трикутник, E5, E6 чи традиційну франко-німецьку вісь, — але жодна з них не приносить результату.
Багато очевидних рішень також недоступні. Підписати нових гравців — Україну, Молдову чи навіть крихітну Чорногорію — політично й технічно непросто. Омолодити склад свіжою кров’ю — іммігрантами — політично майже неможливо, а посилити команду масштабними державними інвестиціями може виявитися фіскально безвідповідальним. Та й звільнення тренерів, найімовірніше, призведе лише до призначення когось значно гіршого — скажімо, Марін Ле Пен.
Просто скопіювати США чи Китай теж не вийде. Здатність Америки фінансувати передові дослідження значною мірою ґрунтується на її величезному федеральному бюджеті, який становить близько 23% ВВП. Натомість нинішній довгостроковий бюджет ЄС ледве сягає 1% ВВП, а наступний може виявитися ще меншим. Китайська ж експортно орієнтована модель економіки значною мірою спирається на жорстке обмеження соціальних видатків — підхід, який шокував би більшість європейців, навіть якщо залишити осторонь авторитарний характер китайської політичної системи.
З огляду на все це сумбурна реакція ЄС на власні економічні проблеми починає здаватися майже логічною. Замість того щоб наслідувати інших, Європа, схоже, намагається повернутися до колишньої версії самої себе. Екологічні норми, ухвалені лише кілька місяців тому, вже починають згортати. Торговельні війни, можливо, доведеться розпалити знову. А Німеччина — попри очевидні історичні ризики — знову має стати військовою наддержавою.
Як скаже будь-який футбольний уболівальник, пас назад іноді справді необхідний. Але він рідко допомагає забити гол і значно частіше завершується автоголом.
Чи повернеться економічне зростання «додому»? На щастя, як не раз показав цей чемпіонат світу, у футболі — як і в економіці — надія залишається до фінального свистка.
Усього через тринадцять років після двох нищівних поразок від Пушкаша та його команди Англія стала чемпіоном світу. Натомість Угорщина так ніколи й не виграла цей турнір, хоча була до цього надзвичайно близькою.
Англійський тріумф став результатом не лише вдалого збігу обставин — появи таких видатних гравців, як Боббі Чарльтон і Боббі Мур, а подекуди й прихильності арбітрів. Вирішальну роль також відіграли стратегія і тактика.
Фактично саме подвійна поразка від Угорщини стала поштовхом до змін, які зрештою привели Англію до титулу чемпіона світу 1966 року. «Раптом усе стало предметом дискусій, — пише Вілсон. — Англійський футбол охопив дух новаторства».
Однією з таких змін став перехід на гру з четвіркою захисників у лінію (flat back four) та двома центральними захисниками замість одного. Це дало змогу нейтралізувати популярну тоді тактику з «відтягнутим форвардом». Саме її Угорщина блискуче використала в матчі 1953 року, раз по раз змушуючи багатостраждального Гаррі Джонстона, єдиного центрального захисника англійців, залишати свою позицію.
Англія також відмовилася від ставки на габаритних центрфорвардів таранного типу, віддавши перевагу більш інтелектуальним бомбардирам. Джиммі Грівз, головний нападник збірної Англії напередодні чемпіонату світу 1966 року, навіть мав репутацію «форварда для мислячих людей». Водночас англійці відмовилися й від традиційних вінгерів, які трималися самої бровки й легко перекривалися суперником. Саме звідси й походить прізвисько англійської збірної 1966 року — «Дива без крил».
Проте, навчаючись в інших, Англія не стала їх бездумно копіювати.
Перехід на гру з четвіркою захисників у лінію, наприклад, не був точною копією угорської системи, яка передбачала трьох захисників і одного (дуже) глибоко розташованого опорного півзахисника. Англійська чемпіонська схема без класичних вінгерів також була значно компактнішою, ніж розстановка Угорщини у 1953 році. Крім того, англійці не відмовилися повністю від атлетичних центрфорвардів: у фіналі чемпіонату світу 1966 року травмованого Грівза замінив потужніший Джефф Герст, який, як відомо, оформив хет-трик.
Очевидно, саме такого підходу сьогодні потребує й Європа.
Зокрема, Європі варто централізувати нагляд за фінансовими ринками за прикладом США — але не сприймати модель Вашингтона з його шокуюче безвідповідальними регуляторами як взірець. Їй слід активніше випускати спільні боргові зобов’язання ЄС для фінансування критично важливих інвестицій, водночас припинивши вдавати, ніби євро наздожене — чи взагалі має наздогнати — долар. Нарешті, Європі потрібно не на словах, а на ділі поглиблювати єдиний ринок, водночас усвідомлюючи, що мовні й культурні відмінності ніколи не дозволять йому стати настільки ж інтегрованим, як ринки її конкурентів.
Оптимізму додає те, що деякі з цих ідей уже знаходять підтримку.
На засіданні міністрів фінансів ЄС цього тижня Іспанія запропонувала цікавий механізм спільних державних запозичень на рівні ЄС. Нідерланди та інші «ощадливі» країни цю пропозицію відхилили, але показово, що Європейська комісія цього не зробила. Міністри також обговорили централізацію фінансового нагляду, а Ірландія, яка нині головує в Раді ЄС, підтвердила намір досягти відповідної угоди до кінця року — попри те, що сама, за великим рахунком, не в захваті від цієї ідеї.
«Я вважаю, що ми повинні бути сміливими й рішучими, — заявив учора міністр фінансів Ірландії Саймон Гарріс. — Ми маємо зрозуміти, що дискусія в Європі не повинна зводитися лише до того, як поділити пиріг. Вона має бути про те, як цей пиріг збільшити».
Це підводить до ще одного, значно важливішого уроку, ніж будь-які конкретні політичні рішення: єдність має вирішальне значення.
«У минулі роки… Англія, найімовірніше, розвалилася б. Але ми трималися разом до останньої секунди», — сказав Джуд Беллінгем, один із лідерів збірної Англії, після героїчної перемоги своєї команди над Мексикою з рахунком 3:2 на початку цього тижня.
Якщо Англія хоче перемогти в сьогоднішньому чвертьфіналі проти Норвегії, їй доведеться знову продемонструвати той самий характер. І Європі — як уже не раз бувало в її історії — у найближчі роки також доведеться зробити те саме.
Уперед, Англіє.
Але ще важливіше — уперед, Європо.
Євроактив опублікував цей матеріал за авторства Томаса Мьоллера-Нільсена. Погляди автора статті належать автору і не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.
Хто вийшов в 1/8 фіналу ЧС-2026: розклад матчів
