ПОГЛЯД: Чому ексклюзив The Economist — лише ввічлива версія старої погрози Москви

Нещодавно The Economist присвятив цілий номер Андрєю Мельниченку — російському магнату, який заробив статки на виробництві добрив і, як нас запевняють, порушив «кодекс мовчання» олігархів, щоб запропонувати власне «бачення» майбутнього Росії. Журнал помістив його на обкладинку, присвятив йому редакційну статтю та розлогий портретний матеріал обсягом 7 500 слів, а також дав можливість опублікувати есе з викладом своїх ідей. Західним читачам пропонують сприймати це як сміливий прояв незалежного мислення всередині російської еліти.

Але їм не варто дозволяти себе ошукати.

Перше запитання, яке має поставити будь-який серйозний оглядач: як олігарх під санкціями, що живе в Москві, може дати західному журналу 60 годин інтерв’ю, опублікувати есе із закликом до політичних змін — і після цього вижити? У путінській Росії значно скромніші прояви незалежності закінчувалися в’язницею, отруєнням або загадковим падінням із вікна. А Мельниченко публікує маніфест про Росію після Путіна — і не зазнає жодних наслідків?

Для кожного, хто розуміє, як влаштована влада в Москві, відповідь очевидна: цю ініціативу мали погодити на найвищому рівні. Російські олігархи не діють незалежно від Кремля. Вони зберігають своє становище лише доти, доки це влаштовує спецслужби. Їхнє завдання — бути гаманцями, посередниками, а іноді й посланцями. Ініціатива Мельниченка — не виклик системі, а один із її інструментів.

Хай там як, значення має не щирість Мельниченка, а роль, яку відіграють його заяви: вони подають максималістські вимоги Росії мовою, прийнятною для західних інтелектуалів.

Ті, хто вивчає історію холодної війни, мають одразу впізнати цей прийом. СРСР довів до досконалості мистецтво залучати «незалежні» голоси — науковців, митців, інженерів та інших — для поширення тез, що відповідали інтересам Кремля, але водночас нібито кидали йому виклик. Ці посланці говорили мовою миру, здорового глузду та взаєморозуміння. Вони попереджали про катастрофу, якщо Захід не врахує радянських інтересів. Вони подавали себе як поміркованих діячів, які стримують значно небезпечніші сили. А західна аудиторія, прагнучи вірити в можливість діалогу, раз у раз потрапляла на цей гачок.

Схема зрозуміла: усередині системи з’являється нібито незалежна постать, яка висловлює помірковану незгоду з методами режиму, водночас підтримуючи його цілі. Вона попереджає, що відмова від взаємодії призведе до катастрофи, і вимагає від Заходу поступок в обмін на туманні обіцянки поміркованішої поведінки в майбутньому.

Мельниченко точно дотримується цього сценарію. Він не засуджує вторгнення, не закликає вивести російську армію з території України й не ставить під сумнів право Путіна залишатися при владі. Він лише пропонує Заходу змиритися з російськими завоюваннями та припинити опір, обіцяючи натомість, що «суверенна» Росія буде «передбачуваною», хоча й збереже за собою право нападати на інші держави.

Варто пам’ятати, що чимало таких «доброзичливих голосів» радянської доби та сучасної Росії згодом виявилися доволі одіозними постатями. Наприклад, Сєргєй Караганов, який свого часу одним із перших обстоював ідею «спільного європейського дому» і навіть вступу Росії до НАТО, тепер закликає завдати превентивних ядерних ударів по Європі. Ввічливий тон не є доказом поміркованих намірів і не розкриває довгострокових інтересів Кремля.

Навіть якщо не брати до уваги можливу роль Кремля, заяви Мельниченка самі по собі не викликають довіри. Він бізнесмен. У нього немає ані політичної опори, ані інституційних повноважень, ані помітної підтримки в російському суспільстві. Він не контролює жодних силових структур і не має власного електорату. Єдине джерело його впливу — гроші, а статки в Росії можна зберегти лише з благословення Кремля.

Думка, що така людина може стати «архітектором змін» у системі, де панують спецслужби, — чиста фантазія. Силовики, які контролюють у Росії весь апарат примусу, не мають жодних причин ділитися владою з мільярдерами.

Сам Мельниченко це визнає: «Силова верхівка сприймає будь-яку незалежність як загрозу». Однак поводиться так, ніби його самого це не стосується.

The Economist проводить паралель між Мельниченком і промисловцями, які тиснули на царя Миколу II після поразки Росії у війні з Японією 1905 року. Однак журнал не згадує ані про головну передумову змін — воєнну поразку, — ані про те, що сталося далі: за два роки Микола II згорнув ці реформи. Урок 1905 року полягає не в тому, що тиск еліт веде до змін, а в тому, що автократи не поступаються владою лише тому, що бізнесмени чемно їх про це просять.

Мабуть, найбільше занепокоєння в есе Мельниченка та подачі The Economist викликає замовчування колективної відповідальності росіян. Війна проти України — не проєкт однієї людини. Понад півтора мільйона російських військових було вбито або поранено. Це означає, що понад півтора мільйона росіян пішли на війну добровольцями, підписали контракт або погодилися на призов, щоб убивати українців. Ще мільйони виробляють зброю, перевозять боєприпаси, забезпечують роботу пропагандистських каналів і створюють економічне підґрунтя для продовження агресії. Хтось пілотує бомбардувальники, які руйнують українські міста. Хтось запускає ракети, що влучають у дитячі лікарні. Хтось керує фільтраційними та концентраційними таборами.

Готовність The Economist приймати нав’язану Росією інтерпретацію та писати, що «Путін вторгся в Україну», ніби 144 мільйони росіян не несуть жодної відповідальності, лише поглиблює проблему.

Війну не може вести одна людина. Вона потребує масової участі, а отже, її учасники несуть моральну відповідальність.

Спершу Мельниченко знімає відповідальність із російського суспільства, а потім звинувачує Захід. За давно відпрацьованою схемою він стверджує, що цю війну спричинили розширення НАТО та нехтування Заходом російськими «безпековими занепокоєннями». «Після політичних потрясінь в Україні 2014 року, — пише він, — Росія вирішила, що дипломатія себе вичерпала, і перейшла до дій». Отже, відповідальність за російську агресію нібито зрештою лежить на НАТО.

Однак держави прагнуть членства в НАТО саме тому, що побоюються російської агресії. Країни Балтії приєднались до Альянсу у 2004 році й через двадцять років залишаються єдиними колишніми радянськими республіками, що не зазнали російського вторгнення, окупації чи дестабілізації. Це доводить, що НАТО працює саме так, як і задумано: захищає країни від Росії.

Мельниченко не визнає, що занепокоєння суверенних держав, які межують із Росією, щодо власної безпеки не менш обґрунтовані, ніж російські. Натомість він вимагає від Заходу поважати суверенітет Росії. Водночас Мельниченко фактично відмовляє в суверенітеті Україні: серед умов миру він називає її нейтралітет і захист російської мови, а також наполягає на збереженні російського контролю над силоміць захопленими українськими територіями. Це і є імперіалізм, за якого, словами Фукідіда, сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять.

А що, як Заходу не подобається така позиція? Мельниченко пропонує чотири сценарії майбутнього Росії, покликані підвести західну аудиторію до висновку, що єдиний безпечний шлях — піти Росії назустріч. Він попереджає, що розпад Росії був би «некерованим». Однак така постановка питання ґрунтується на припущенні, що єдина й агресивна Росія краща за будь-яку альтернативу. Насправді вибір доволі простий:

• Росія, нездатна застосовувати військову силу за межами власних кордонів.
• «Суверенна» Росія, яка зберігає здатність і готовність знову й знову нападати на сусідні держави.

Усі імперії — зокрема Радянський Союз і Російська імперія — зрештою розпадаються. Сучасна Російська Федерація — це сукупність завойованих територій, що охоплює 11 часових поясів і об’єднує десятки самобутніх народів. Історія свідчить, що питання не в тому, чи можливий її розпад, а в тому, чи не варто Заходу підготувати план дій на такий випадок замість того, щоб виснажувати свої ресурси, намагаючись за будь-яку ціну йому запобігти.

Мельниченко лише пропонує Заходу давно знайому угоду: визнайте наші завоювання, поважайте нашу сферу впливу — і ми поводитимемося передбачувано. Це не мирний план, а ультиматум, викладений у ввічливому тоні людиною, уповноваженою його озвучити. Захід уже погоджувався на такі угоди — у 2008 році після нападу Росії на Грузію та у 2014-му після окупації Криму. Щоразу поступки приносили не стабільність, а нову ескалацію. Ми маємо винести уроки з попередніх помилок. Правильна відповідь на це та подібні «бачення» Кремля складається з одного слова: «нєт».