ПОГЛЯД: Якщо інші народи самі обирають своїх героїв, чому Україна не може?

Плани України створити Національний пантеон викликали гостру критику за кордоном. Дехто стверджує, що окремі діячі національно-визвольних рухів — зокрема полковник Євген Коновалець, засновник і перший керівник Організації українських націоналістів (ОУН), — ніколи не повинні отримати офіційного визнання. Гаразд, така дискусія цілком правомірна. Але постає очевидне запитання: чи застосовують автори таких тверджень ті самі критерії до власних країн?

Украй рідко.

Колективна пам’ять ніколи не буває нейтральною. Кожен народ формує власне бачення історії, спираючись на свій досвід, а не на загальну думку інших. Сторонні спостерігачі рідко ставлять під сумнів власні традиції — набагато частіше вони критикують чужі.

Британія вшановує Олівера Кромвеля як захисника парламентського правління, хоча в Ірландії його ім’я пов’язують із масовими вбивствами та конфіскацією земель. Франція вшановує Наполеона як державотворця й архітектора своїх сучасних інституцій, попри війни, що забрали мільйони життів у Європі. Польща шанує Юзефа Пілсудського як діяча, який відновив її незалежність, хоча українці пов’язують його з жорстокою кампанією «пацифікації» 1930 року в окупованій Західній Україні.

Ізраїль ушановує Менахема Бегіна як одну з ключових постатей у створенні єврейської держави, хоча очолювана ним підпільна організація «Ірґун», яку британська влада вважала терористичною, у 1947 році викрала та вбила двох британських сержантів. Один із них мав єврейське походження.

Однак ніхто всерйоз не вимагає, щоб Британія викреслила Кромвеля зі своєї історії, Франція зреклася Наполеона, Польща відмовилася від Пілсудського, а Ізраїль — від Бегіна.

У випадку України діє та сама логіка. Київ планує повернути на батьківщину останки полковника Коновальця, похованого в Роттердамі від 1938 року. Саме там Павло Судоплатов убив його за наказом Сталіна. У липні 2022 року, після окупації Мелітополя, російські війська встановили пам’ятник Судоплатову. Згодом Москва назвала на його честь батальйон, що воює проти України. Іронія разюча: Росія вшановує вбивцю, але заперечує проти перепоховання його жертви. Водночас неприйнятною постаттю зображують саме Коновальця.

Такий самий подвійний стандарт бачимо і в інших випадках. У 1926 році Шолом Шварцбард убив у Парижі Симона Петлюру, якого багато українців шанують як видатного лідера. У 1967 році останки Шварцбарда перепоховали в Ізраїлі на кладовищі, заснованому ветеранами Єврейського легіону, а самого його представили як «єврейського героя».

Чимало українців із цим не погодилися б. Це ще раз нагадує, що герой одного народу може бути лиходієм для іншого.

Польща також стикається з непростими питаннями історичної пам’яті. Варшава з гордістю вшановує Армію Крайову (АК) як символ польського опору нацистській Німеччині та радянському пануванню. Однак історики задокументували випадки насильства з боку окремих підрозділів АК проти українського цивільного населення на Волині та у Східній Галичині.

Польський історик єврейського походження Ян Грабовський також досліджував роль поляків, які служили в підконтрольній німцям «синій поліції» та брали участь у переслідуванні євреїв під час Голокосту. Ці епізоди стали предметом наукових дискусій, але майже не відображені в усталеному польському баченні власної історії. Попри це, в офіційному історичному наративі країни Армія Крайова переважно залишається поза критикою. У польській історичній традиції, як і в традиції будь-якої іншої країни, зокрема України, є сторінки, що й досі викликають глибоке занепокоєння.

Критики можуть заперечити, що масштаб має значення: реабілітація масового вбивці — не те саме, що вшанування державного діяча із суперечливою спадщиною. Це слушне розмежування. Однак зрештою воно радше послаблює їхній аргумент, ніж підкріплює його.

Згадаймо Мао Цзедуна та Йосипа Сталіна — тиранів, дії яких призвели до смерті десятків мільйонів людей унаслідок голоду, терору та депортацій. Влада Китаю й Росії досі публічно вшановує їх. Забальзамоване тіло Мао виставлене у кришталевому саркофазі на площі Тяньаньмень, а прах Сталіна похований у Кремлівській стіні за Мавзолеєм Леніна на Красній площі. Часто Україну критикують не стільки з моральних міркувань, скільки за те, як вона осмислює власну історію і кого в ній ушановує.

Усе це не означає, що ці постаті рівнозначні з морального погляду або що вони не підлягають критичній оцінці. Серйозна наукова робота потребує складних запитань і чесної дискусії. Але вона також потребує послідовності, якої останнім часом значною мірою бракує в критиці України.

Питання не в тому, чи кожна постать, включена до Національного пантеону України, була бездоганною. Майже ніхто з національних героїв будь-якої країни не був таким. Питання в іншому: чи можна позбавляти Україну тієї самої свободи, на яку претендує кожна інша країна, — права осмислювати своє минуле на основі власного історичного досвіду?

Президент України Володимир Зеленський неодноразово попереджав, що Росія прагне «стерти нашу історію, стерти нашу державність, нашу ідентичність, заперечити наше існування як таке». Під час представлення законопроєкту про Пантеон він чітко сформулював його головний принцип: «Ніхто й ніколи не диктуватиме… яких героїв нам шанувати».

Ані Москва, ані Варшава, ані Тель-Авів, ані Лондон не мають визначати, як українці осмислюють своє минуле. Вони самі обрали своїх героїв. Україна зробить так само.