В ексклюзивне інтерв'ю для Kyiv Post командир танкового підрозділу під Бахмутом, що приїхав з навчань у ЄС, ділиться враженнями та розповідає про досвід служби – нестачу зброї та боєприпасів, проблеми з постачанням та психологічні проблеми, які має він і його підлеглі. За його проханням, ім’я військового не публікується.
Де саме ви служите і яка там ситуація?
Ми воювали під Бахмутом, і у росіян була перевага в артилерії, з нашого ж боку не вистачало боєприпасів. Керівництво нам казало:
«Використовуйте боєприпаси бережно, по конкретних цілях, економте».
По боєприпасах у росіян буда відчутна перевага. Наш підрозділ не стикався напряму з російською піхотою, але ми весь час перебували під артилерійським вогнем. Рік я служив без відпустки, майже з початку повномасштабного вторгнення. Зараз, через те що їздив на навчання за кордон, мав нарешті змогу побачитися з сім’єю. Більш нічого на світі так не хотілося, як обійняти і відчути запах їхнього волосся.
Що було найстрашнішим?
Найстрашніше, це коли тільки потрапляєш на фронт під перші обстріли - до такого неможливо підготуватися, тіло саме тулиться до землі як тільки можливо. Тренування на полігонах - це одне, а коли відчуваєш запах смерті - це дуже страшно, і така реакція є нормальною. З часом все входить у звичку, і вже так не реагуєш на те, від чого звичайні люди відчувають жах.
Яким був побут на фронті?
Коли ми виїжджаємо в район безпосередньої роботи, то ніхто нас не забезпечує житлом, ми шукаємо старі покинуті хати і ховаємо техніку. Намагаємось знайти кращу хату та забезпечити собі їжу. Головне, щоб було хоч трохи тепло, щоб була якась грубка, плитка, щоб готувати. Зазвичай такі хати є, і ми більш-менш у комфорті, наскільки це можливо.
Інколи спиш у машині і деінде, але зазвичай ми влаштовуємо для себе умови, щоб відпочивати, це дуже важливо. Їмо те, що забезпечує ЗСУ, не завжди це забезпечення добре. Взимку взагалі були проблеми з постачанням води.
Зазвичай нам хочеться поспати довше за можливості, це відверто, та не завжди це вдається. Якщо видаються спокійні моменти, то ніхто нікого на сніданок не будить. Дуже багато знервованих людей, важливо дати можливість їм відпочити.
Як ви боролися зі стресом самі і як допомогли підлеглим?
Найперше потрібно зрозуміти людині самій, що вона у стресі. Це перший крок, тоді вже людина шукає виходу з цього стану. Іноді люди не розуміють, що в них стрес, і бувають дуже агресивними, важко з ними впоратись, заспокоїти. Я керівник підрозділу і з цим дуже часто стикаюсь. Намагаюся шуткувати, гумором знімати напругу. Другий метод - це просто поспілкуватися наодинці. Я кажу:
«Ти розумієш - ми всі в подібній ситуації. Хто тебе чекає вдома?». Хлопці починають плакати, сльози течуть, і це нормально. Емоції виходять, людина згадує щасливі моменти свого життя, трохи виходить із цієї реальності і поринає у позитивні спогади. Це добре допомагає, кажу це на своєму прикладі, бо мені теж допомагає.
Звичайно я думаю: «Якщо не ми, то хто? Я тут і я мушу тут бути» - стрес тут постійно.
Я пробував вживати заспокійливе, але це не допомагає. Ті, хто був у відпустці, тим навіть важче - вони побули вдома, побачили рідню, дітей, тож їм дуже психологічно важко сюди потім повертатися.
Чи допомагають волонтери? Які існують проблеми на службі?
Волонтери нам допомагають, ось з генераторами допомогли, й на машину дружина оголосила збір, тож я зміг придбати, дуже здивувався, що допомогли зовсім незнайомі люди.
Керівництво не завжди підтримує такі ініціативи. Був командир, що допомагав з постачанням, а той, що зараз, відмовляється приймати офіційно допомогу від волонтерів, уникає відповідальності. Коли до нас приїжджає керівництво, мене просять мовчати про проблеми і показують, що в нас все супер - це як у Радянському Союзі було, так і зараз є. А чому я повинен мовчати? Якщо ця проблема є, то потрібно казати, бо як її вирішити? Але колеги хочуть догодити вищому керівництву.
Які у Вас враження від навчання за кордоном?
Дуже позитивні в мене враження від навчань за кордоном. Є з чим порівняти, бо я навчався й тут, в Україні. Матеріальна база і рівень підготовки у нас поступаються в рази. До нас ставились там дуже добре - забезпечували формою і їжею, все було прекрасно. Зараз я у Києві, але скоро буду повертатися назад на фронт, не хочу про це зараз навіть думати.
Ви зараз у відпустці як Вам життя в тилу?
Тут люди в тилу ходять на роботу, живуть, як завжди. Я бачу, які усі неспішні, ніби війни немає. Не всі в рівних умовах, вони не бачили того, що бачили ми, і може й добре, що не бачили.
Коментарі (0)