Українська діаспора, розсіяна по світові, є справді унікальним явищем культури та історії України. Люди, які народилися на чужині, з особливою чутливістю та повагою ставляться до свого коріння, охоче досліджують та плекають культуру прабатьківського краю та зазвичай є завзятими борцями за визнання власне української ідентичності.
Все це можна сказати і про Ольгу Рондяк, відому американську майстриню українського походження, яка народилася і виросла в еміграції. Неймовірна історія родини українських інтелігентів, репресованих радянською владою, якою Ольга поділилася з читачами Kyiv Post , розчулює до глибини душі.
Оля Рондяк з чоловіком і дітьми.
Оля Рондяк розповідає:
«У 1949 році, використовуючи рибʼячі кістки як голки, нитки, висмикнуті з одягу, та картопляні мішки як полотно, жінка на імʼя Параскевія, перебуваючи в ГУЛАҐУ, таємно вишивала прекрасні твори мистецтва. Її засудили до 25 років примусових робіт в жіночій колонії суворого режиму в Мордовії, в Росії, за віру в Україну та в її право на існування.
До Другої світової війни вони з чоловіком Романом були вчителями. Вони виховували трьох дітей на Західній Україні в прекрасному місті Коломия, яке, як і багато інших міст України, є рідним домом для унікальної української етнічної культури.
Параскевія і Роман були моїми дідом і бабусею. Їхня донька Оля була моєю тіткою, на честь неї мене й назвали, а молодша їхня донька Марія-Оксана – то моя мати.
Друга світова війна трагічно розділила мою родину. Через жорстокі переслідування більшовиками інтеліґенції мій дід, вжн потрапивши до тюрми, змушений був звідти тікати.
Моя 11-річна мати втекла з ним, а бабуся залишилась, щоб доглядати за хворою дочкою Олею, яка незабаром померла на руках бабусі у віці 19 років.
Як виявилося, моя мама врешті-решт врятувала мого дідуся – коли солдат приставив пістолет до його голови, вона вибігла, схопила його за ногу і вмовила солдата відпустити його. Так почався наш довгий шлях еміграції.
Після річної подорожі пішки мої мати й дідусь опинилися біженцями в Австрії в таборі для переміщених осіб. Там вони провели 4 роки, перш ніж спонсор запросив їх до Америки. Так моя мати у віці 16 років разом з багатьма іншими іммігрантами, які тікали від політичних переслідувань, опинилася на кораблі, що плив до Філадельфії.
Життя було для них важким; сімʼя розділена, без грошей та знання англійської мови. Мій дідусь, шанований в Україні професор, вимушений був працювати посудомийником у лікарні. Попри те, що він втратив свій колишній статус та престиж, які збудував в Україні, він був вдячний за те, що мав змогу працювати та жити у вільному світі.
Я народилася в родині українських емігрантів у передмісті Клівленда, штат Огайо. В Америці для мене було абсолютно природним з дитинства казати всім, що я українка. Мої батьки вважали дуже важливим для нас вивчення української мови, історії та культури. У всіх великих містах Америки були сильні українські громади.
Я ходила в українську школу по суботах, українську церкву по неділях та в українські «пластові» табори на перервах. Мої батьки глибоко відчували свій обовʼязок берегти українську культуру. Україна, якою я її знала, стала дуже вагомою частиною моєї ідентичності.
У 1980 році мені було чотирнадцять років, коли мама отримала посилку із Чикаго. В ній була стаття Chicago Tribune під назвою «3 радянських вʼязниць з надією». У статті розповідалося про те, як моя бабуся вишивала в таборі. До листа долучили кілька вишивок, які вона таємно вивезла з вʼязниці, коли вийшла на свободу в 1956 році, коли Хрущов амністував політвʼязнів, які стали жертвами сталінських репресій.
Не маючи можливості приєднатися до родини в Америці через холодну війну, моя бабуся повернулася до Коломиї, після чого почала листуватись з мамою та дідусем (хоч і під суворим наглядом «поштової» цензури). Перед своєю смертю в 1975 році вона довірила туристу, який повертався до Америки, свої вишивки з проханням передати їх моєму дідусеві. З допомогою украінської діаспори вони зрештою потрапили до моєї матері в Огайо.
Ці вишивки потужно з'єднали мене з моєю бабусею, а ще більше - з Україною. Вони символізували віру в бога та віру у вільну Україну. З дивовижною наполегливістю вона створювала їх, ризикуючи, при світлі північних білих ночей. І вона сподівалась на те, що вишиванки в решті-решт потраплять до рук її близьких. 
Незакінчена ікона, яку вишивала бабуся Ольги.
Вони були чимось набагато більшим, ніж просто вишивки, вони були символом боротьби за вільну Україну. Духовний їх сенс був дуже зрозумілим для мене, вони були свідченням невимовної краси України та її віковічної культури.
Однією з вишивок, що справила на мене найбільш сильне враження, була незавершена ікона. Здавалося, нею все було сказано. Вона відображала трагічну долю нашою сімейною, начебто розповідала про розлуку, про табір для переміщених осіб і табір ГУЛАГу, де вона було створена. Вона несла в собі біль кількох поколінь, повʼязуючи мене з моєю бабусею і тіткою, яких я ніколи не зустрічала.
Проте, попри весь цей біль, ікона укріплювала в мені надію, змусивши мене відчути причетність до їхньої подорожі, аби гідно продовжувати свою власну.
Ікона-колаж Ольги Родняк 2013-2014 рік.
Після того як Україна здобула незалежність, у перший же рік нашого спільного життя ми з чоловіком переїхали до Києва. Ми хотіли долучутись до нашого коріння і нарешті побачитись з членами нашої родини, які залишались тут.
Спочатку ми планували пожити тут протягом року. Тепер, коли ми
прожили тут 25 років і виховали трьох дітей, ми відчуваємо себе ще глибше повʼязаними з Україною. За цей час ми так багато подорожували з дітьми Україною.
Діти познайомилися та налагодили добрі стосунки зі своїми двоюрідними братами, тітками та дядьками. Ми були свідками того, як вільна незалежна Україна розвинулась у міцну європейську демократію.
Ми долучились до Помаранчевої революції 2004 року, коли сотні тисяч українців протестували проти фальсифікації виборів проросійськими силами в оточенні Кучми. Голос вільних людей повернув Україну на шлях свободи, відкритості та європейських цінностей. Це був один із важливих етапів утвердження української ідентичності.
Діти Ольги Родняк. Майдан 2013 рік.
А в 2014 року, ми долучились до революції Гідності. Участь у цих двох революціях допомогла мені краще усвідомити неповторні особливості українського характеру та світосприйняття.
Якось інтуїтивно напередодні Революції Гідності я почала збирати газетні та журнальні статті, які висвітлювали тему української самосвідомості. Я створила сучасну версію незавершеної ікони моєї бабусі з ГУЛАГУ. 3 газетних вирізок я зробила колаж навколо цієї ікони, яка в ретроспективі була органічним способом вловити та виразити хаотичні емоції моменту.
Ця ікона-колаж, яку я назвала «Мати Революція», стала для мене яскравим символом. Нагадаю, що ікона моєї бабусі була незавершеною, і я вважала, що її завершення означає, що Україна нарешті стала справді вільною та незалежною державою.
Ольга Родняк, в авторському жакеті з завершеною іконою своєї бабусі.
Це був визначальний момент мого жития. Діти мої росли і ставали все більш самостійними, це дозволило мені повністю зосередитись на художній творчості. Я дуже серйозно ставлюсь до відповідальності митця перед суспільством. Із завершенням ікони моєї бабусі відбулося своєрідне перевтілення. Її голос начебто увійшов в мою свідомість, я почула її голосно й чітко. Тепер була моя черга голосно говорити за український народ і разом з ним, а також за жінок всього світу.
Моя бабуся, її сила і завзятість стали джерелом мого натхнення. Те, що вона втратила все, була змушена виконувати тяжку фізичну працю у вʼязниці, і попри все мала силу створювати вишиванки - це моє джерело віри та оновлення.
Я почала створювати сучасні жіночі портрети, які для мене є метафорою України, її сміливого, вольного духу. Крім живопису я створюю скульптури-«мотанки». Ці автентичні українські ляльки з тканини завжди мене цікавили. Скульптури, які я створюю – це символічні захисниці України від ворогів, здатні зцілити українців від болю, що супроводжує їх крізь покоління. 
Протягом століть багато людей віддали життя за волю України, серед них «Небесна сотня» і тисячі українців, загиблих на теперішній війні. Мої скульптури-мотанки зроблені з паризького гіпсу, який зазвичай використовується для загоєння зламаних кісток.
Сьогодні, в 2023 році, ми потерпаємо він небаченої ескалації війни, яку Росія розв’язала проти України в 2014 році. Україна знову зіткнулася з геноцидом, зокрема і з культурним, і цей біль відчуватимуть декілька поколінь. Я впевнена, що мистецтво лікує та обʼєднує людей. Воно ж пов’язує мене з історією моєї сім’ї, з моїм українським корінням, і я відчуваю, як це спонукає мене до дій і нагадує мені про мій обовʼязок підтримувати культуру живою.
Цей багатогранний звʼязок із моїми предками надає моєму життю глибокого сенсу. Бабуся змогла передати мені свій художній талант і навчила мене, що моє мистецтво є вираженням чогось набагато більшого, ніж я сама. Я зрозуміла не лише те, наскільки сильною була моя бабуся, а й наскільки могутнім є мистецтво, яке допомагає нам витримувати біль і плекає душу.
Ось чому зараз я творю мистецтво з надією та вірою, як і моя бабуся 75 років тому. Я сподіваюся, що моя історія ілюструє важливість мистецтва для збереження культури та національної ідентичності.
Історія Ольги Рондяк показує не лише надзвичайну важливість мистецтва для людини, а й свідчить про глибинну силу української нації та її важливість для світової культури. Мисткиня повернулася до рідної землі якраз в той час, коли Україна здобула незалежність. Малювати почала під час Революції Гідності, а війна додала особливих сенсів її творчості.
Зараз Ольга створює портрети українських жінок, як метафору України, які демонструє на виставках, аби зібрати кошти на благодійність. ЇЇ неймовірні інсталяції 3-х метрових українських ляльок-мотанок, яких авторка називає «Армією мотанок-оберегів», зараз підкорюють своєю енергією благодійні вернісажі в Києві. І це тільки початок, тому що таємний код української нації Ольга Рондяк не просто розгадала, вона сама є його беззаперечним носієм, і цей код є безкінечною любов’ю до української культури.
Коментарі (0)