«Я вірю, що Україна відстоїть свою свободу. Але я на власні очі бачила воєнні злочини, скоєні армією Росії, тому я думаю, що все більше і більше країн дізнаються про те, що насправді тут відбувається, і, можливо, вони нарешті вставлять свою ногу в двері та допоможуть українцям трохи більше, тому люди тут, в Україні, неодмінно будуть жити вільно. Я не знаю, коли саме це станеться, але вірю, що вже найближчим часом. Це справді жахливо, що потрібно пролити багато крові, щоб ми могли бути незалежними». Шеннон Тейлор з Нової Зеландії розповідає історію про те, як вона стала військовою медсестрою в Україні, яку вже вважає своїм другим рідним домом.

Advertisement

Відважна фея-медсестра

25-річна Шеннон народилась в маленькому містечку Каверау, на узбережжі затоки Пленті у Новій Зеландії. Історія про те, як вона приїхала в Україну, схожа на казку про силу духу, який перетинає океан, аби надати підтримку тим, хто її найбільше потребує. Шеннон розпочала кар'єру медсестри в галузі психіатрії, а згодом перейшла до невідкладної допомоги та допомоги при травмах, вона є кваліфікованою медсестрою вже 5 років. Але перш ніж піти працювати десь за своїм профілем, Шеннон мала намір отримати більше навичок, необхідних для того, щоб надавати своїм пацієнтам всебічну підтримку та допомогу:

Advertisement

«Я завжди хотіла бути військовою медсестрою, тобто надавати медичну допомогу пораненим на передовій, безпосередньо в зоні бойових дій. В дитинстві я дуже любила телесеріал під назвою «Дівчата АНЗАК», події серіалу відбувались під час Першої світової війни, там була покинута будівля, де працювало 5 медсестер, які створили польовий шпиталь. Я дивилася цей серіал мільйон разів, тому що хотіла бути схожою на тих жінок. І ось я тут». (ANZAC означає «корпус армії Австралії та Нової Зеландії»)

Advertisement

Попри усі хвилювання за свою відважну дівчинку, родина Шеннон цілком розуміє її мотивацію поїхати в Україну, оскільки вона зуміла пояснити мамі та бабусі усю важливість місії, яку вона прагне виконувати тут. Усі вчинки Шеннон, зокрема її татуювання медсестри в зоні бойових дій із написом «Щоб не забули», присвячене полеглим у війнах солдатам Австралії та Нової Зеландії, говорять голосніше, ніж будь-які слова. Її близькі дуже уважно стежать за новинами з України, а вона завжди на зв'язку з ними.

Я зателефонувала мамі й повідомила їй, що більше не займаюся евакуацією чи гуманітарною роботою поблизу лінії фронту, що зараз я треную солдатів і що я в безпеці. І я можу бути з цими Захисниками, яких я навчаю важливим навичкам порятунку життя, і мама дуже пишається мною. Вона тримається. Тому я їй часто дзвоню і говорю: «Привіт, я жива!», – пояснює медсестра Ківі.

Advertisement

Перед тим, як Шеннон приїхала в Україну, вона відвідала спеціальну церемонію вдома, у місцевому осередку RSA (Асоціації військовослужбовців, що повернулися). Там на стіні позаду спікерів розміщений список пам’яті всіх загиблих солдатів, і лунала молитва, яка мала захистити Шеннон на обраному нею складному шляху, а її серце сповнити миром. В культурі Маурі у Новій Зеландії для таких випадків є особливе благословення, яке називається «каракія», а також плащ із пір’я під назвою «коровай», який військова медсестра духовно пов'язує зі своєю місією в Україні:

Перебуваючи в Україні, я відчувала, що мене захищає цей «коровай миру», тому що кілька разів було таке, що ми їхали і натрапляли на небезпечну перешкоду, і машина ось-ось могла перекинутись. Я не знаю, як ми тоді врятувались. Я згадувала бійців, які не повернулись з минулих воєн. Це було настільки духовно – вони захищали мене, люди можуть подумати, що це якесь божевілля, але я відчуваю, що ті покійні герої тут зі мною. Я вдячна їм за те, що моя духовна сила міцно тримає мене.

Advertisement

Зв’язок Шеннон з її рідною культурою та домом закарбувався в її душі та на тілі як ще одне татуювання. Тут переплітаються природа, коріння, її найближчі та дальні родичі, які завжди допомагають дівчині почуватися впевненою у власних силах та захищеною.

Advertisement

Зіткнення з фронтовою реальністю

Коли в березні 2023 року в Соледарі сталася трагедія з другом Шеннон новозеландським бійцем Кейном Те Таєм, це була тяжка втрата й глибока душевна рана для сім’ї покійного солдата, для його побратимів по підрозділу та для Шеннон особисто. Кейн допомагав Україні з квітня 2022 року, спочатку як волонтер, а потім як Захисник. Шеннон тоді повернулась до Нової Зеландії, аби підтримати сім’ю Кейна і віддати своєму другові та відважному воїну всі належні почесті.

Усвідомлення вразливості людського існування, особливо гостре в ті хвилини, коли під час війни опиняєшся на межі між життям і смертю, стало складним випробуванням для завжди оптимістично налаштованої медсестри Ківі. Якось автомобіль, в якому їхала команда Шеннон, натрапив на осердя нерозірваної ракети на дорозі, і вони не могли їхати ним далі. Військо відступало, тому солдати нічим не могли допомогти. Їм довелося тоді чекати в укритті разом з іншими цивільними.

Був єдиний шанс повернутися з останньою БМП, яка ще залишалась тут. Минула година, дві години, три години, чотири… Навколо палав білий фосфор, сичали, пролітаючи, ракети, згадує Шеннон. Але попри все, вона не дозволяла собі тоді (як не дозволяє і зараз) піддатися страху, намагалася побороти його, впоратися з ним за будь-яку ціну:

Коли я була там, у сховищі під обстрілом, де будь-хто злякався б, я відчувала дивний спокій, я думаю, що це мій розум і моє тіло намагалися якось захиститись. Я розуміла, що можу загинути, але я була там з усіма цими чудовими українцями, з цілими сім'ями. Я лежала поруч з бабусею і дідусем і ще кількома людьми, і бабуся поцілувала мене в чоло, вона поставила над моєю головою зображення Марії та Ісуса. А ми просто лягли спати. Був дуже сильний обстріл, від вибухів неподалік пил сипався мені на обличчя, а я говорила собі: «Все добре, Шеннон, просто йди спати, і ще я молилась»

Шеннон розбудив її товариш по команді, який сказав, що хлопці з БМП витягли їхню машину з воронки і полагодили, і тепер вони можуть вирушати в путь. Було дуже пізно, почалась комендантська година, тому їм довелося їхати з вимкненими фарами. Вони здолали кілька перешкод на своєму шляху, але зуміли повернутися і продовжити наступного ранку, ніби нічого не сталося.

Україна як другий дім

Я захоплююся стійкістю українського народу. Під час евакуації та гуманітарних місій я їздила у постраждалі від війни райони після того, як росіян вигнали звідти. Люди на звільнених територіях могли не те щоб повернутися до свого нормального життя, а хоча б мати над ним певний контроль, я справді захоплююся силою людей тут, – розчулено розповідає медсестра Ківі.

Перед тим як приїхати в Україну, Шеннон не мала наперед сформованих уявлень про те, як живуть українці, тому вона була справді відкритою до нових вражень. Прагнення до незалежності в характері українців вона помічає в кожній дрібниці, наприклад, у звичці вирощувати власні овочі та фрукти і консервувати їх на зиму замість того, щоб йти за ними до магазину. На її думку, у розвинених країнах люди сприймають певні речі як належне і часто надто переймаються всілякими дрібницями, чого практично ніколи не побачиш в Україні, за спостереженням Шеннон:

Навіть коли тут немає світла, ми запалюємо свічку, розповідаємо одне одному історії, ніби це взагалі не проблема. У людей тут часто немає нічого, але вони намагаються якнайповніше прожити день і посміхатися. І ніколи не скаржаться. Кожен тут має працювати, дбати про сім’ю. У людей часто немає іншого вибору, окрім як обробляти свій город, тому що найближчий магазин розташований за кілька кілометрів. Деякі люди, які працювали зі мною в лікарні в Новій Зеландії, могли нарікати на надто яскраве світло або на несмачну лікарняну їжу. Але мене набагато більше надихає робота в таких місцях, де людям вдається відчувати себе щасливими, навіть якщо їхнє життя розбилось на друзки.

Медсестра Ківі відчуває нерозривний зв’язок з Україною та її народом. Під час своєї гуманітарної роботи тут Шеннон зібрала дорогоцінну для неї колекцію пам’ятних речей – маленьких милих подарунків від різних людей, цікавих випадків та історій, які сплітаються в цілісну історію її місії в Україні:

У мене є невелика колекція дрібничок, які мені подарували в Україні, коли я проходила медичне обстеження в Бахмуті, перш ніж там стало дуже гаряче. Там був молодий хлопець з мамою, їм не було що віддавати, але вони дали мені маленьку іграшку. Я мало не заплакала, носила її весь час під сорочкою. Я вважаю українців дуже люблячими, турботливими, а їхня гостинність неймовірна. І вони дуже вдячні, – зазначає Шеннон.

 

В її колекції є шеврони від солдатів, медиків, волонтерів та цивільних, перев’язувальні матеріали, бинти, браслети для айкідо та навіть ікони, іграшки ручної роботи від дітей з притулку, лялька-оберіг «мотанка», перстень з кільця від гранати, гарні камінчики тощо.

Перший шеврон в колекції Шеннон – від 15-річного хлопця, чиї дідусь і бабуся перебувають на поки окупованій території, а сам він ще надто юний, щоб йти до армії, але він допомагає бійцям ЗСУ і медикам усім, чим тільки може. Навіть погрози літнього сусіда донести на нього, якщо росіяни захоплять місто, не стали перешкодою для парубка, щоб робити свій внесок в Перемогу України. Шеннон і її подруга помітили, що хлопець є завзятим уболівальником однієї футбольної команди, тому, коли вони подарували йому футболку з емблемою цієї команди, хлопець дуже розчулився. Шеннон вважає цей подарунок одним із найприємніших вражень, які вона отримала в Україні, а подарований хлопцем шеврон, який вона носить на бронежилеті, завжди нагадує їй про таку незабутню зустріч.

Шеннон дуже близькі люди, які її оточують, тому щоразу, коли їй випадає можливість, вона надає їм не лише практичну, а й емоційну підтримку:

Я боюся за дітей та їхнє психічне здоров'я, адже діти тут живуть у постійному страху. Батьки, дідусі, старші брати часто не можуть їм допомогти, бо вони зараз на фронті. І це не залежить від віку. Я зустрічала людей, які скаржились на проблеми зі сном і відсутність апетиту, але я пояснювала їм, що це не обов'язково є ознакою психічного захворювання, це нормальна реакція на все, що відбувається навколо. Вони були дуже вдячні за такі пояснення.

Під час одного з навчань з тактичної медицини Шеннон познайомилась з одним із відважних українських захисників, який буквально за два дні до зустрічі взяв до рук зброю. Молодий воїн пояснив, що не міг просто сидіти і нічого не робити, він хоче воювати за свою країну. Це те, що яскраво висвітлює незламність українського духу в усіх його вражаючих формах і випадках, наголошує медсестра Ківі:

Я дуже вірю в Україну та її Перемогу. У вас, українці, чудовий президент, дуже відданий своєму народові. Він дуже сильний і рішучий. Наші втрати великі, але попри все ми зможемо перемогти. Навіть якщо країну, можливо, треба буде справді відбудовувати з нуля. Україна зараз – дуже згуртована країна, її прапор майорить високо і гордо, тому я вірю, що ми зможемо відстояти свободу України.

Поки ви читаєте історію Шеннон, вона летить назад в Україну, щоб приєднатися до Іноземного легіону після того, як відвідала та заспокоїла свою родину та друзів у Новій Зеландії.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!