24 серпня 1991 року парламент тоді ще радянської України проголосив її незалежність. Але що насправді відбувалося в той історичний день, і які несподівані драматичні обставини пришвидшили цей знаменний прорив?

Дозвольте мені поділитись з вами деякими уривками з моєї книги «Українське відродження» (1999), яка розповідає про той критичний період історії України.

Після того, як радянський лідер Михайло Горбачов наприкінці 1980-х років почав послаблювати контроль над суспільством, оголосивши про «перебудову» і політику «гласності», Москва поступово почала ослаблювати й залізні обійми, в яких вона тримала Радянську Україну за допомогою свого вірного васала, секретаря Комуністичної партії України Володимира Щербицького.

Advertisement

Поступово сформувався стихійний народний рух, який об’єднав українських демократичних патріотів і отримав відповідну назву – Народний Рух України, або скорочено «Рух». В ньому колишні політв’язні та провідні інтелектуали, перш за все письменники, які були готові руйнувати комуністичну систему, об’єдналися у просуванні демократичних реформ і національного самовизначення. У вересні 1989 року Горбачов був змушений замінити Щербицького, а в липні 1990 року радянський український парламент, у якому законодавці-демократи складали  меншість, проголосив «державний суверенітет» республіки.

Advertisement
Новий Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський - що ми про нього знаємо
Більше по темі

Новий Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський - що ми про нього знаємо

Указом Зеленського 8 лютого новим Головнокомандувачем ЗСУ призначений генерал-полковник Олександр Сирський. Kyiv Post зібрав інформацію про нового лідера українського війська

Отже, до середини 1991 року процес демократизації в Україні поступово у своїй активності сягнув рівня відповідних процесів, що відбувалися в інших неросійських республіках СРСР, але спроба реакційного комуністичного путчу, яка відбулась 19-22 серпня в Москві, раптово поставила під загрозу весь досягнутий прогрес.

Парадоксально, але настрої та реакція в Україні багато в чому були зумовлені тим, що сталося в Москві.

Комуністичні лідери України, найпомітнішим з яких на цьому етапі був спікер парламенту Леонід Кравчук, вагались. У Києві відбулися масові протести проти путчу, але демократична опозиція не змогла переконати Кравчука скликати екстрене засідання парламенту. Лише коли стало очевидно, що путч провалився, він погодився провести екстрене засідання парламенту 24 серпня – у суботу.

Advertisement

Коли небезпека минула, опозиція, яка сформувала коаліцію з назвою «Незалежна демократична Україна», почала вимагати позбавити Комуністичну партію влади та активів і проголосити незалежність.

Парадоксально, але настрої та реакція в Україні та інших неросійських республіках в той час значною мірою були зумовлені тим, що відбувалося в Москві. Саме там реакція людей на невдалий путч остаточно й започаткувала розпад Радянського Союзу.

Advertisement

22 серпня біля будівлі КДБ у радянській столиці розлючений натовп повалив пам'ятник Феліксу Дзержинському, засновнику радянської таємної поліції. В Естонії та Литві комуністична партія була заборонена. А в Казахстані комуністичний лідер Нурсултан Назарбаєв вийшов із партії та наказав «департізувати» свою величезну центральноазійську республіку, тобто позбавити Комуністичну партію її виняткової керівної ролі.

Наступного дня Кравчук прилетів до Москви, де став свідком публічного приниження Горбачова з боку Бориса Єльцина, який порвав з Комуністичною партією та очолив рух за демократизацію в «суверенній» Російській Федерації.

Єльцин призупинив діяльність Комуністичної партії в Російській Федерації, нібито до закінчення розслідування, яке мало визначити роль КПРС в організації невдалого путчу. Офіси Комуністичної партії в Москві та Ленінграді були опечатані.

Advertisement

На такому сюрреалістичному політичному тлі Кравчук повернувся додому, де його з музикою зустрічали розгублені та жорстко критиковані демократами однопартійці. Фактично, вони боролися за своє політичне виживання. Радянська епоха добігала кінця, і українські комуністи розуміли, що їм доведеться піти на великі поступки, щоб уникнути не просто усунення від влади, а ще й справедливої відплати за численні злочини КПРС.

 

Кравчук попередив, що дії Єльцина породили «дуже небезпечну» хвилю «п'яної демократії».

Позачергове засідання парламенту тривало понад 12 годин і транслювалось у прямому ефірі державного телебачення і радіо. Початково на порядку денному стояло лише одне питання – політична ситуація в республіці після спроби путчу і як захистити суверенітет республіки від можливих загроз у майбутньому.

Advertisement

Але опозиція була твердо налаштована не дати Кравчуку та його товаришам по партії зірватись з гачка, демократи воліли витиснути максимум з цієї безпрецедентній ситуації.

Кравчук почав виправдовуватись під шквалом критики з боку опозиціонерів. Він погодився з необхідністю зміцнення суверенітету та безпеки республіки, але ні словом не згадав про незалежність. Він також намагався відкласти вирішення питання департизації. Лідеру Комуністичної партії України Станіславу Гуренку тоді взагалі не дали виступити, зустрівши його глузливими вигуками.

Після перерви, оголошеної, аби розрядити напругу, ініціативу перехопила демократична опозиція. Поет Дмитро Павличко закликав присутніх не піддаватися емоціям і зосередитись на трьох пріоритетах: проголошенні незалежності, встановленні контролю над усіма військовими частинами на території республіки та департизації. Гуренко висловив протест, заявляючи, що засідання перетворюють на «суд Лінча».

Ці гарячі суперечки тривали б і далі, але новини з Москви знову усіх протверезили і одночасно стали каталізатором змін. Керівництво РФ в односторонньому порядку заволоділо загальносоюзними структурами, включно з КДБ. Єльцин призначив своїх людей на ключові посади, а російський уряд взяв під контроль усі союзні міністерства та відомства, зокрема відповідальні за економіку та зв’язок.

Розлючений депутат Валерій Баталов риторично запитав, чи потрібен Україні союз, у якому всі ключові посади займатимуть росіяни.

Кравчук, намагаючись якось виправдатись, відповів, що його теж «засмутили і навіть роздратували» вимоги «призначати лише росіян». Він попередив, що дії Єльцина викликали «дуже небезпечну» хвилю «п'яної демократії». Неочікувано він порекомендував депутатам підтримати Акт проголошення незалежності.

Після цієї серйозної поступки спікера напруга в залі дещо спала. Але один із лідерів демократичної опозиції львівський науковець Ігор Юхновський лише посилив тиск на комуністів. Він стверджував, що проголошення незалежності недостатньо, треба також позбавити Комуністичну партію монополії на владу – «декомунізувати» Україну.

Юхновський спричинив справжній переполох навіть у лавах демократів, коли запропонував затвердити проголошення незалежності на референдумі, щоб додатково закріпити його чинність. Роблячи комуністам мирну пропозицію, він виступив за те, щоб був здійснений упорядкований перехід влади від компартії і щоб не висувалось жодних звинувачень проти рядових комуністичних чиновників.

Кравчук оголосив чергову перерву, і саме під час неї була знайдена компромісна формула. Представники демократичного табору (Павличко, Володимир Яворівський та інші) ініціювали неформальні переговори з комуністичною більшістю. Вони висунули такий аргумент: «Ми всі колись були комуністами під владою Москви, але тепер точка неповернення досягнута, і незалежність є єдино можливим шляхом вперед. Об’єднаймося навколо незалежності».

Поступки з боку опозиції виявилися тим рятівним колом, якого комуністична більшість шукала і за який охоче вхопилася. «Ми були як сліпі кошенята, які нарешті знайшли вихід», – сказав мені пізніше в інтерв’ю відомий комуніст-депутат того періоду.

Питання про заборону комуністичної партії поки що поклали під сукно. Крім згоди на проголошення незалежності, комуністична більшість погодилася на департизацію республіканської прокуратури, міністерства внутрішніх справ, КДБ і всіх військових угруповань, дислокованих в Україні.

Щоб умиротворити депутатів-комуністів, вирішено було не згадувати про проголошення незалежності України 22 січня 1918 року тогочасним українським парламентом – Центральною Радою. Замість того, щоб наголошувати, що Україна фактично відновлює свою незалежність, комуністична більшість воліла зберегти власне обличчя, створюючи враження, ніби вони тепер стали оригінальними співавторами незалежності країни.

Після тривалих дебатів, незадовго до 18:00, Кравчук нарешті зміг зачитати спільно сформульовану Декларацію незалежності, в якій оминули згадку про департизацію. Проте в ній наголошується, що ця декларація «продовжує тисячолітню традицію державотворення в Україні».

Коли дійшло до голосування, декларацію підтримали 346 депутатів, один проголосував проти (Альберт Корнєєв з Донбасу), ще троє утримались. Було домовлено винести Декларацію на загальнореспубліканський референдум 1 грудня.

Щоб показати події тих буремних днів в належному контексті, слід зазначити, що того ж дня Єльцин фактично заборонив Комуністичну партію Росії і конфіскував її активи. Також він визнав незалежність Латвії та Естонії. Наступного дня Білорусь також проголосила незалежність.

Попри перемогу демократичних сил у Москві, російських політиків непокоїла перспектива того, що Україна стане дійсно незалежною і далі піде власним шляхом. За кілька днів парламент Російської Федерації направив до Києва делегацію високого рівня. Вона засвідчила сильне бажання України бути повністю суверенною та підтримувати нормальні двосторонні відносини з Росією на основі рівності, а не залежності.

На спільній з російською делегацією прес-конференції 29 серпня Кравчук вперше згадав про «колишній СРСР». Наступного дня під тиском громадськості, що лише посилювався, президія парламенту Радянської України нарешті погодилась заборонити Комуністичну партію в Україні та націоналізувати її майно.

Нарешті 1 грудня 1991 року результати референдуму показали, що абсолютна більшість громадян України однозначно підтримує проголошення незалежності. Це був останній цвях у труну Радянського Союзу. До кінця того року, через майже 70 років після свого заснування, радянська імперія припинила існування.

Сьогодні, через 32 роки, російські імперіалісти, реваншисти та ревізіоністи, втілені в режимі президента Володимира Путіна, прагнуть переписати історію і силою відновити свою деспотичну євразійську гегемонію. Але Україна героїчно протистоїть загарбницькій агресії Росії, і чи не найактивнішим елементом цього спротиву є молоде покоління українців, народжених вже в незалежній державі. І на відміну від минулих часів, Україна, яка затято захищає свою незалежність від хижої сусідки, тепер має потужну підтримку усього демократичного світу.

Перегляньте попередню версію цієї статті тут.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!