Жовтень 1917 року, кар’єра співака йшла вгору й цьому немало посприяв вигаданий Вертинським сценічний образ П’єро. Майже дев’ять місяців відбулася лютнева революція, яку багато людей вітали, але чимало інших вона засмутила, навіть вибила з колії. Однак Вертинський згадує, що на артистичну богему революція не вплинула ніяк, наче її й не було.
В кіно він знімався вже не так часто, крім виступів у Москві додалися ще й гастролі – Грузія, Одеса, Петроград і ось нарешті молодому артисту запропонували «бенефіс», тобто сольний концерт.
Вертинський згадує: « Я написав кілька нових пісень, замовив собі новий костюм П'єро — чорний замість білого, і Москва прикрасилася величезними афішами: Бенефіс Вертинського».
Дату бенефісу призначили на 25 жовтня за старим стилем і концерт пройшов з величезним успіхом – овації, багато квітів та подарунків. Вночі втомлений і щасливий артист повертався на візнику додому, аж раптом пролунали постріли. Більшовики підняли збройне повстання проти Тимчасового уряду й швидко захопили владу у Москві та Петрограді. Згодом в офіційній радянській історії ця дата 7 листопада за новим стилем стала головним ідеологічним святом -Великої Жовтневої соціалістичної революції.
«Москва замовкла, всі причаїлися», - як згадував Вертинський, однак він продовжував виступати, як в Москві, так і в інших містах, зокрема грандіозний успіх був у Катеринославі (нині – Дніпро).
Він згадує, що жити у Москві ставало дедалі важче, в магазинах почали зникати продукти, гонорарів за концерти не вистачало, тож він пристав на пропозицію продовжити гастрольну діяльність, вирушив з концертами до Одеси, звідти до Ростова, далі – Катеринослав, Харків, гастролі в Криму та на Кавказі, врешті-решт серія успішних концертів у рідному Києві, де на той час до влади прийшов гетьман Скоропадський.
Олександр Вертинський в образі П’єро.
Вертинський вже виступав із концертами на підконтрольній Білій армії території, за його ж словами «відступав все далі й далі разом з білою армією» й опинився в Криму, в Ялті. Червоні війська вже штурмували Перекоп й незабаром мали увірватися до Криму.
Налякані цивільні та залишки білогвардійських військ поспішали на кораблі, які залишали Севастополь. На одному з таких суден за кордон в еміграцію вирушив і Вертинський.
У Константинополі хоч і з труднощами йому вдалося відновити артистичну діяльність, співав у ресторанах та кабаре.
З Константинополя Вертинський поїхав до Румунії, виступав з концертами, потім до Польщі, а звідти вже до Німеччини. В 1923-му році оселився у Берліні, відбулися успішні гастролі німецькими містами.
Однак він в Берліні надовго не затримався і в 1925-му році переїхав до Парижа, де як він згадує на той час «апогей» еміграції.
На знімальних майданчиках Європи
В Парижі Вертинський прожив понад десять років, він почував себе там комфортно, виступав у найвідоміших залах і там остаточно утвердилися його слава та популярність, допомагало й знання французької.
Вертинський полюбив Париж, майже як рідний Київ, до того ж він там зустрів свого друга Івана Мозжухіна:
«Наша зустріч із ним у Парижі була дуже дружньою. Ми щиро зраділи один одному і вже майже не розлучалися протягом багатьох років».
Мозжухін приїхав до Парижа з групою працівників кіноательє (по-сучасному кіностудії) Йосифа Єрмольєва, який почав знімати кіно в Ялті ще до початку революції та громадянської війни й вже давно мав ділові стосунки з відомої французькою кінофірмою братів Пате. Завдяки паризьким знайомствам і зв’язкам, а ще початковому капіталу Єрмольєв відкрив у передмісті студію і почав знімати фільми. Головні ролі у них грали Іван Мозжухін, його дружина Наталія Лисенко та інші актори, які емігрували разом з Єрмольєвим.
Ставили ці картини досвідчені режисер й теж емігранти, яких звісно вважалися російськими режисерами як, наприклад, москвича Олександра Волкова, так і уродженця Катеринослава Володимира Стрижевського, або киянина Віктора Турянського (інша версія імені та прізвища – В’ячеслав Туржанський), чоловіка зірки німого кіно Наталії Ковінько.
Стрічки виробництва студії Єрмольєва надзвичайно подобалися французам, вони приносили прибуток і Мозжухін здобув славу і визнання. Він допоміг Вертинському знову опинитися на знімальному майданчик:
«Завдяки Мозжухіну я мимоволі втягнувся у кінематографічні кола Парижа. Весь вільний від концертів час я знімався для кіно разом із ним то в Парижі, то в Ніцці, то в Берліні».
Зірка кіно, актор Іван Мозжухін.
У переважній більшості цих картин Мозжухін зіграв головні ролі, а його друг знімався в епізодах, або статистом тому прізвища Вертинського не знайти у титрах.
Олександр Миколайович згадував, що в ті роки актори стали популярнішими за королів, чи президентів. Акторів впізнавали всюди й всі – від швейцарів та продавців у крамницях до людей найвищого суспільного стану, тому і відбувалися найнеймовірніші знайомства.
За словами Вертинського вранці на зніманнях вони могли познайомитися з професором Ейнштейном, а ввечері вже обідати з відомою співачкою Жозефіною Бейкер та американською кінозіркою Дугласом Фербенксом, або ж :
«Газетний магнат Херст кликав нас до себе на яхту в Канни, східний магараджа Омар Капуртала привозив на майданчик коньяк, снідав з нами, аби лишень мати можливість бачити як вони грають якого-небудь «Мішеля Строгова», або «Казанову».
Він згадує назви стрічок з Іваном Мозжухіним: «Мішель Строгов» (1926), режисера Віктора Турянського та «Казанова» (1927) Олександра Волкова. Хто знає, якщо їх уважно переглянути, то може в якихось кадрах таки упізнаємо Вертинського.
Постер фільму режисера Віктора Турянського «Мішель Строгов» (1926) з Іваном Мозжухіним, де ймовірно знімався і Олександр Вертинський
У книзі спогадів «Синій птах любові» Лідія Вертинська називає ще фільм за участю Олександра Миколайовича, посилаючись на замітку з російської емігрантської газети від 18 липня 1928 року, яка виходила у Ризі, столиці Латвії.
Йшлося про приїзд Вертинського з концертами до Риги. Співак завітав до редакції та показав фотографії з нового фільму виробництва відомої німецької компанії UFA. Назва «Шахерезада», тільки-но закінчили фільмувати й Вертинський зіграв візира. У східному костюмі, у чалмі з діамантами та бородою було важко упізнати відомий сценічний образ «манірного П`єро».
Інформацію про це подає й найпопулярніший кінематографічний сайт IMDb, до речі зазначена й інша версія назви стрічки, в оригіналі німецькою Geheimnisse des Orients, тобто - «Таємниці Сходу», режисер Олександр Волков і що цікаво - Мозжухін у цьому фільмі не знімався.
Ще одну цікаву історію пов’язану з кіно знаходимо на сторінках спогадів Вертинського.
У роки Громадянської війни після одного з останніх концертів перед від’їздом в еміграцію до гримерки артиста прийшли два офіцери із запрошенням на вечерю до генерала Шкуро. На Вертинського чекало авто, хоч на дворі вже була ніч відмовитися він не міг. Шкуро був жорстоким і пролив чимало крові й цим зажив недоброї слави. Співака привезли до ресторану, де у великій залі його зустріли офіцери й генерал, далі вони вечеряли й розмовляли про політику та його пісні.
Минуло багато років і на знімальному майданчику у Ніцці, до нього підійшов невисокий чоловік, вдягнений за словами Вертинського – «в турецький костюм і чалму, бо знімався фільм «1000 й одна ніч».
Вертинський його не впізнав, але чоловік нагадав - він колишній генерал Шкуро і спробував пояснити свій стан справ : «- Треба вміти програвати…»
Продовжити розмову не вдалося, пролунав свисток режисера, скликаючи учасників сцени на майданчик.
«Я різко повернувся і пішов на «плато» [прим. – знімальний майданчик]. Спалахнули мертвим білим світлом лампи, майже невидимі при світлі сонця… Смагляві раби несли мене на ношах.
«З прем'єрів – у статисти! - подумав я. — Із грізних генералів — у бутафорські солдатики кіно!.. Воістину доля грає людиною», - такі думки виникли у Вертинського після цієї зустрічі.
Сталося це на майданчику вже згаданих «Таємниць Сходу» («Шахерезади»), чи якоїсь іншої картини на орієнтальну тему сказати важко.
У фільмографії Івана Мозжухіна є ще стрічка La mille et deuxième nuit (з французької «Тисяча друга ніч») 1933 року й теж режисера Олександра Волкова, можливо Вертинський когось і грав у ній.
Постер фільму «Тисяча друга ніч» з Іваном Мозжухіним, де ймовірно знімався Олександр Вертинський.
На сторінці IMDb Олександра Вертинського є назва ще одного фільму щоправда, з приміткою - прізвище в титрах відсутнє.
Це картина класика світового кіно, французького режисера Абеля Ганса La Fin Du Monde (1931), українською «Кінець світу», одна з перших і масштабних стрічок жанру фільмів-катастроф.
За сюжетом величезний астероїд падає на Землю і все живе загине. У фінальних сценах люди у розпачі, напиваються до безтями, влаштовують оргію у великому ресторані. Серед присутніх кілька російських музикантів у косоворотках грають на балалайках, поміж ними стоїть молодий соліст у чорному фраку, який співає акомпануючи собі на гітарі, але що співає не чутно.
Дія відбувається на загальному плані, хоч кадр досить довгий, але чи співак у чорному франку дійсно Вертинський можна з’ясувати хіба після перегляду фільму у хорошій якості та бажано на великому екрані.
На жаль, гірка репліка артиста «з прем’єрів – в статисти» свідчить, що якихось значних акторських робіт в європейському кіно у нього не було, тому й у спогадах він із зусиллями згадує їх назви.
Натомість сценічна кар’єра Вертинського розвивалася надзвичайно успішно, регулярні гастролі Європою, випуск платівок в різних країнах. У Парижі виступи у найкращих залах, які відвідує наймодніша публіка включно з коронованими особами, зірками світового кіноекрана, серед них Чарлі Чаплін, Дуглас Фербенкс, Грета Гарбо, Марлен Дітріх.
Подорож через океан
Напевно про Америку та масштаби її кіновиробництва Вертинському розповідав його друг Мозжухін, якого після стрімкого злету кар’єри в Європі запросила до США відома американська кінокомпанія Universal Pictures. Мозжухін зіграв в одній чи двох картинах, але вони скромно пройшли в прокаті, контракт йому не продовжили й Мозжухін повернувся до Європи.
Мабуть, почасти Вертинський покладав якісь надії на знайомство з американськими кінозірками, які могли допомогти спробувати свої сили в Голівуді.
Але схоже ще однією причиною подорожі через океан були ділові стосунки із відомою американською компанією грамзапису «Columbia», за угодою з якою раніше він провів серію успішних концертів на Близькому Сході.
Тож восени 1934-го році Вертинський вирушає із гастрольним турне до США, спочатку до Нью-Йорка, далі Сан-Франциско і Голлівуд.
Чи сподівався він отримати роботу в Голлівуді? Можливо, хоча в спогадах він про це прямо не пише, адже в першу чергу він їхав туди як співак.
Він згадує, як на його концерт прийшли багато знаменитостей, серед них і Марлен Дитрих та інші діячі кіно, як відомий кінорежисер Рубен Мамулян, який зняв перший американський звуковий фільм «Співак джазу» (1927) композитор Сергій Рахманінов та інші.
У Голлівуді Вертинський зустрічався й з іншими емігрантами, згадує - їх було чимало. Наприклад, з уродженцем Кременчука, композитором Дмитром Тьомкіним, в майбутньому – одним з найвідоміших кіно композиторів, чотириразовим володарем премії «Оскар».
Однак американська система кіновиробництва була йому не до вподоби, він їдко зауважував - «Загалом Голівуд глибоко провінційний і все там крутиться навколо грошей, жити там нудно».
Багато чого в США його дратувало - ритм життя, людська метушня, а особливо надокучливість радіо та реклами. Водночас багато що в Америці його щиро захоплювало, наприклад, розмах, простір і масштаби.
Цікаву деталь про ставлення Вертинського до американської системи кіновари кіновиробництва знаходимо у книзі спогадів «Колесо щастя» уродженця Зінов`євська (нині – Кропивницький), актора Юліана Панича який у 1950-х знімався разом із Вертинським на Київській кіностудії та жив з ним в одному номері готелю:
«Якщо я працював тільки на знімальному майданчику, то Олександр Миколайович готував ролі в готелі. І я спостерігав, як він працює. Спочатку від руки він переписував текст ролі з друкованого примірника сценарію до зошита. Потім багато разів читав текст, попросту бубонів, поки не вивчить слова... Іноді просив простежити, як він запам’ятав. “Ось тепер, коли текст не заважає, можна думати про роль. Я цьому навчився ще в Америці. У нас артисти дуже люблять показувати, що вони працюють. Станіславський їм ще в цьому “допоміг” зі своїми колективними репетиціями. А в Америці все індивідуалісти, і не дай боже, якщо хтось побачить, як ти готуєшся до ролі. Ти повинен бути готовий завжди, як заряджена рушниця”».
Чи зустрічався він з кимось з режисерів, продюсерів, чи були якісь переговори, фото чи кіно проби – про це у спогадах ані слова. Хіба колись можливо в голлівудських архівах раптом віднайдуть якісь світлини, чи якась інша інформація. Але поза сумнівом він добре вивчив як працюють американські актори, належно оцінив і запозичив необхідне вже для власної роботи.
Минуло багато років і Вертинський відверто зізнався - шансів відбутися в американському кіно у нього не було. Так, він вже мав чималий досвід і знав як влаштоване кіновиробництво, але в кіно вже прийшов звук. Вертинський не володів досконально англійською і розумів потрібно надто багато часу, аби вивчити її настільки, щоб грати в кіно, або в театрі. На той момент йому виповнилося сорок п’ять.
В жовтні наступного 1935-го року Вертинский сів на пароплав, який прямував із Сан-Франциско до Китаю.
Олександр Вертинський у кінематографі. Частина перша - тут.
Коментарі (0)