Початок - тут.
19 лютого 2014 року
Новак прокидається задовго до світанку – йому наснився сон про Оксану. Вони були в Римі. Вона явилася йому на березі Тевере, коли він біг. Вона хотіла розповісти йому про свою нещодавню відпустку на Стромболі, одному з Еолійських островів поблизу Сицилії. Він був засмучений, тому що вона пішла, не сказавши йому, і весь цей час він страждав, бо думав, що вона померла. «Я плавав. Ой, як я гарно купався в морі. Було тепло. А потім почалося виверження вулкана в центрі острова, і на воду став падати дощ із палаючого каміння. Я доплив до Риму». Уві сні він був вражений тим, що вона запливла так далеко і навіть не ставала мокрою. І він водночас був щасливий побачити її, і засмучений, що вона пішла, не сказавши йому. І обидві ці емоції огортають його, як ковдра, коли він прокидається.
Чоловіки в наметі, а тепер ще й жінка, обличчя якої теж брудне, пропонують йому чаю. «Ми пережили цю ніч».
«Слава Богу, ми змогли», – каже один чоловік, який нагадує Новаку отця Івана, його прийомного батька.
«Слава Богу», – повторює Новак.
«Людей приходить більше. У Житомирі вже близько двадцяти самбірських патріотів, а зі Стрия ще більше. Кажуть, блокпости встановлюють, але навіть «Беркут» на заході співчуває. Ми пережили цю ніч. Янукович покійник».
«А як щодо армії?»
«Яка армія? Українська армія – це просто рекет для злодіїв. Вони ні за кого не ризикуватимуть життям. Ні за нього, ні за нас. Там, під Стелою, армія зеків. І ми бачили вчора ввечері, що вони були надто налякані, щоб стріляти в нас. Минулої ночі під Львовом захопили дві казарми МВС. Здобич уже в дорозі. У них не вистачає людей, щоб поставити достатньо блокпостів навколо Києва. Єдине, що справді хвилює, що ці сучі сини з опозиції продадуть нас. Ми не можемо цього допустити. Ми вже втратили побратима».
Коли він вийшов із намету, аби сходити до туалету, він згадав, що Будинок профспілок згорів. Він все ще тліє в ранковому світлі. Лінія зіткнення двох ворогуючих сил проходить через середину квадрата; тепер це довга й висока барикада з тліючого вугілля, яке протестувальники підживлюють уламками. З іншого боку «Беркут» поливає протестувальників з водометів, щоб відтіснити їх.
Всі, кому потрібно в туалет, тепер йдуть пошту. Черга дуже довга. В очікуванні він помічає жінку, закутану в ковдру, яка спить біля стіни. Це може бути Лариса, але він не впевнений. Йому хочеться розбудити її і розповісти про свій сон. Але він вирішує не робити цього.
Коли він виходить, він розуміє, що йому треба дістатися до свого комп’ютера, який стоїть у готельному номері, і надіслати статтю. Це велика новина. Минуло багато часу з тих пір, як він останній раз повідомляв про перебіг протистояння, з появою Інтернету та соціальних мереж час повідомлення новин скоротився на порядок. Люди зараз отримують новини в режимі реального часу.
Новак вирішує піти Хрещатиком, у протилежний бік від Дніпра. За Бессарабкою він може повернути наліво і в обхід повернутися до свого готелю. Таким чином йому доведеться пройти через урядовий квартал та побачити, як вони готуються до наступного етапу операції з зачистки Майдану.
Дорогою він бачить, як один із чоловіків із самбірського намету розбиває бруківку, виколупану з покриття на тротуарі, на менші, краще керовані снаряди.
Гей, земляк, нам тут потрібні твої руки!
Чоловік називає Новака земляком, яким називають людину із рідного краю, з рідної землі, і це його зворушує. Він хапає лом і починає методично вилучати квадратну бруківку з тротуару одну за одною, а чоловіки поряд із ним співають українські народні пісні, які він колись знав: пісні, які любили солдати різних армій, які боролися за незалежність під час Першої та Другої світових воєн, пісні про кохання, щасливе й не дуже, про матерів, які втрачають своїх синів у кривавих битвах, пісні про руйнування та справжні дива.
Він розбиває камені, один за одним, під звуки Майдану, під тепер вже майже ритуальний стукіт металу по металу, який має зміцнювати мужність і залякувати «Беркут».
Новак увесь день розбиває бруківку та їсть борщ із чоловіками з батьківщини своєї матері. З кожною годиною кількість протестувальників на Майдані зростає. Люди приїжджають з різних куточків країни. Атмосфера загалом оптимістична, попри те, що всі очікують на рішучу атаку прибічників Януковича.
Коли він нарешті вирішує піти додому, обличчя, які він бачить на вулицях столиці, не виглядають такими ж обнадійливими. Насуплені погляди тепер вирізняються передчуттям, яке він вже бачив на цих обличчях кілька днів тому. Будь-хто в цій країні, хто має хоч якесь відчуття історії, знає, що такі події неодмінно призводять до тривалих кровопролить.
Поки Сергій прокидається, в консерваторії кипить робота. Він піднімається з підвалу нагору й бачить Смика, який розмовляє з кількома чоловіками. З одним із них він познайомився під час спільної вечері з матір’ю: з високим чоловіком із незграбними рухами, який розповідав йому історії про свого дядька, який був вояком УПА під час війни. Сергій навіть пам'ятає його прізвище: Пашковський. Він підходить до чоловіків, і спочатку вони дивляться на нього як на якогось шпигуна. Але Смик обіймає Сергія і ручається за нього.
«Вчора він був героєм на даху зі мною. Він також знає цю будівлю як свою кишеню».
«Я вас пам’ятаю», – каже Пашковський, але видно, що ім’я юнака він забув.
«Сергій Шалін», – приходить він на допомогу Пашковському. Вони тиснуть один одному руки.
«Позивний Шалений», – додає Смик, задоволений тим, що вже охрестив одного із знайомих Пашковського.
«Вибачте, але у нас вже є Шалений, і я думаю, що він тут, у цій будівлі. Придумай інший позивний».
Сергій тут же перекладає це слово італійською.
«Фуріозо», – впевнено каже Сергій. «Італійською це означає шалений. Я виріс в Італії».
У середній школі йому довелося читати твори Орландо Фуріозо, і тоді його вразило, як круто звучало це ім’я будь-якою мовою.
Пашковський киває, за його окулярами в металевій оправі промайнула щира батьківська усмішка.
«Фуріозо. Фантастично. Погоджено. А тепер забирайся звідси, щоб ми могли поговорити наодинці. Піднімись на другий поверх і переконайся, що там немає підозрілих людей або предметів. Але не підходь занадто близько до балкону, вас може побачити «Беркут». Прочесати весь поверх і доповісти. Слава нації!»
«Смерть ворогам», – бурмоче Сергій.
«Я тебе не чую!»
«Смерть ворогам!»
«От так добре», – каже Пашковський, ляскаючи юнака по спині.
Щойно Сергій зникає з поля зору, один із людей Пашковського простягає йому сумку для тенісних ракеток. Командир розстібає блискавку і заглядає всередину. Там АК-74.
«Тільки один?» – питає Смик, заглядаючи в сумку.
«Є ще пара».
«Скільки магазинів?»
«Отримаєте два».
«Ви жартуєте?», – обурюється Смик. «Вони заллють нас вогнем ще до того, як я закінчу перший магазин. І що тоді?»
«Що ти хочеш від мене? Ми всі імпровізуємо. Ви це зрозумієте. Це ваша спеціальність. Мені досить важко знайти когось, хто справді готовий щось робити і хто принаймні знає, що робить».
«Я це зроблю», – каже Смик.
«Слава Україні».
Повернення до готелю в обхід проблемної зони займає у Новака годину. Потрапивши до свого номера, Новак приймає душ і спускається до сауни в спа-салоні, в подробицях пригадуючи сон про Оксану, який накладається у свідомості на вчорашню лють.
Повернувшись до своєї кімнати, він спостерігає за пересуваннями «Беркута» внизу. Вже вечір. В телевізійних новинах говорять про перемир'я між опозицією та владою. Представники Євросоюзу та Росії беруть участь у переговорах, намагаючись переконати Януковича погодитися на дострокові вибори. Лише Дмитро Ярош із «Правого сектору» відмовився дотримуватися будь-якого перемир’я. Він наполягає на відставці Януковича як на необхідній передумові будь-яких переговорів. Більше двадцяти протестувальників і десять «беркутівців» загинули вчора. Вогнепальна зброя, за повідомленнями, задіяна з обох сторін, хоча майже всі смерті були спричинені травмами голови – забиття камінням та іншими тупими предметами. На готелі «Козацький» та інших будівлях були помічені снайпери. Зі знаками розрізнення Росії. Гільзи. Втручання зовнішніх сил. Змови.
З почуття професійного обов’язку Новак пише доволі поверховий оновлений матеріал і завантажує його на веб-сайт «Меридіан», знаючи, що через кілька днів він втратить актуальність.
Лариса дзвонить Сергію, щойно прокидається. Вже полудень. До світанку доглядала поранених. На її полегшення й радість він відповідає.
«Де ти?», – питає вона.
«Я в наметі афганців, їм».
«Я буду там за хвилину».
Щойно вона з’являється, чоловіки обіймають її та пропонують миску супу.
«Ти живий? Все в порядку?», – питає вона сина.
«Я ніколи не почувався краще. Я навіть добре виспався».
«Де?»
«У підвалі консерваторії».
«Туди «Правий сектор» переїхав?»
«Дехто пішов до консерваторії. Дехто до мерії».
«Я чула, що опозиція веде переговори. Кажуть, Янукович може поступитися», – скептично каже вона.
«Ніхто тут у це не вірить. Але нам сказали не кидати коктейлі».
Сергій щасливий бачити матір, і щасливий, що вона залучена у все це так, як він ніколи б не очікував.
«Ти теж почуваєшся добре, чи не так?»
«Це історія. І ми обидва потрапили в її вир».
Але хоча він і щасливий бути поряд з мамою, йому потрібно відірватися від неї. На щастя, Смик просуває голову в намет.
«Фуріозо, давай. Нам треба поговорити»
Лариса здивовано дивиться на нього.
«Фуріозо?»
«Це мій позивний. Шаленого вже хтось забрав».
Вона нічого на це не каже. Вона схвалює, але не хоче, аби її схвалення було занадто помітним. Вона не впізнає власного сина.
Коментарі (0)