«Хоробрість херсонців вражає». Чим живе звільнений Херсон – історія очевидця

Роман Островський, режисер та оператор документального кіно, разом з іноземними журналістами каналу Francеinfo перебуває в Херсоні. Там вони знімають новини для французького телебачення, розповідають про життя звільненого обласного центру, який перебував під російською окупацією впродовж 8 місяців. Про ситуацію в Херсоні, настрої людей та досвід військової журналістики Островський розповів в інтерв’ю Kyiv Post.

Яка зараз ситуація в Херсоні?

Вже пройшло два з половиною тижні, як Херсон звільнили, а люди досі радо вітають наших військових, як і першого дня.

Херсонці хочуть бути почутими, до мене багато людей підходили на вулиці просто познайомитись, поспілкуватись, розказати про свої переживання і враження від перебування в окупації. Їм важко говорити про ті жахіття, які вони пережили, але вони дуже хочуть, щоб люди їх почули і зробили все можливе, аби ніколи більше не повторився цей досвід.

В перші дні звільнення було дуже страшно пересуватись містом, оскільки все було заміновано. Розмінування проводиться й досі.

Як часто обстрілюють Херсон?

Кожного дня обстрілюють місто і околиці. На днях був випадок коли снайпер з лівого берега області, який не підконтрольний Україні, вбив цивільного на правому. Це стандартна схема окупантів – кошмарити місцеве населення. Тримати його в страху. Хочуть показати, що коли вони були при владі, то все було спокійно. А зараз зайшла українська армія в місто, і почались бойові дії. Але люди в Херсоні свідомі і вони розуміють, хто за цим стоїть.

Чи є в місті тепло та інші комунікації?

Коли окупанти виходили з міста, вони зруйнували всі комунікації, Херсон два тижні жив без світла, води та опалення. Тільки на днях електрика почала з‘являтись в окремих районах. Влада обіцяє найближчими днями дати електрику по всьому місту. Але це буде робитись поступово. Спочатку – критична інфраструктура, пізніше – споживачам. Це те, чого люди чекають найбільше. Адже без комунікацій дуже складно. Зараз кожен українець відчув це на собі. 

У місті відкрились продуктові магазини, великі черги біля банкоматів, але все ще не працюють аптеки. Місто потроху оживає. В центральній частині розгорнуті пункти обігріву, де можна попити гарячого чаю та підзарядити телефон.

Багато людей їде з міста?

Не багато. Зараз курсують евакуаційні автобуси на захід України. Потрібно записатись і чекати своєї черги. Переважно виїжджають ті, хто хоче побачитись з рідними, які евакуювались раніше. Я думаю, що люди не будуть масово виїжджати, адже вони хочуть насолодитись життям у вільному від окупації місті і привести все в порядок після загарбницької влади, там багато роботи. Повпливати на це може посилення артобстрілів, але українська армія робитиме все, щоб відтіснити вороже військо подалі.

Яка історія з Херсона вас найбільше вразила ?

Кожна історія вражає по своєму. Не можу сказати, яка з них страшніша. Вразили масштаби. Кількість людей, які були викрадені і піддавались тортурам. В кожної людини є родич чи знайомий, якого окупаційна влада викликала на допит та катувала. Дуже багато людей пропали безвісти, скоріш за все, їх утримують в тюрмах на окупованих територіях. Вражає хоробрість херсонців.

Коли місто окупували, то відключили зв‘язок і інтернет. Люди жили в інформаційній бульбашці і не знали, що відбувається на територіях, підконтрольних Україні, але вони вірили, що їх не залишать наодинці з ворогом. Вони продовжували виходити на протести, вели партизанську діяльність, попри небезпеку. Вони дали зрозуміти окупаційній владі, що їм не буде спокою на українській землі. Що Херсон ніколи не був і не буде російським.

Чим ви зараз займаєтесь в Херсоні?

Допомагаю іноземним журналістам знімати репортажі. До повномасштабного вторгнення я не мав відношення до журналістики, але мав великий досвід у зйомках документалістики. Починаючи з першого дня повномасштабного вторгнення, почав працювати з британським виданням, ми знімали документальне кіно. І відтоді все, що я роблю, пов‘язане з війною. Військова журналістика – це нове явище для мене. Я все ще вивчаю його, і мені все дивно. Найбільше дивує контраст. Коли ти цілий день в болоті ховаєшся від обстрілів, спілкуєшся з людьми, які живуть в підвалах півроку, твоє серце розривається, ти хочеш чимось допомогти, але окрім як поділитись своїм перекусом, ти нічого не можеш. І після 10 годин в такій обстановці ти повертаєшся у свій готель, замовляєш якусь страву, назву якої не можеш запам’ятати, і сидиш в брудному одязі, давишся цією їжею, поруч з твоїм столиком хтось святкує день народження, веселиться, а годину тому ти вислуховував жахливі історії. Це дуже стресова робота, де потрібна потужна витримка.