Світи Максима Коломійця: від Києва до The Metropolitan Opera

Максим Коломієць — один із найуспішніших молодих українських композиторів сучасності, гобоїст, автор опер, оркестрової й ансамблевої музики для різного складу, творів для хору, інструментів соло, електронної музики й музики до театральних вистав.

Український композитор, який нині живе в Лейпцигу, на замовлення The Metropolitan Opera написав оперу про викрадених і депортованих Росією українських дітей на лібрето американського драматурга Джорджа Бранта. Прем’єра опери «Матері Херсона» запланована на 2026 рік у Варшаві, а вже у 2027-му вона має з’явитися в репертуарі The Metropolitan Opera. Це не лише міжнародне визнання, а й потужне мистецьке свідчення, яке прозвучить зі світової сцени.

Перший авторський концерт «Світ Максима Коломійця» відбудеться 26 лютого о 18:00 на сцені Національної філармонії України.

Kyiv Post (KP): Ви народилися в Києві й здобували освіту в Україні та Німеччині. Як шлях від Лисенківської школи до Кельна вплинув на формування вашої композиторської мови та світогляду?

Максим Коломієць (МК): Хочу наголосити: у Лисенківській школі я отримав блискучу освіту. Можливо, вона була блискучою не лише завдяки прекрасним викладачам, а й тому, що я фанатично любив музику (з того часу нічого не змінилося) і докладав титанічних зусиль, щоби вчитися й удосконалюватися.

Тим не менш, загальний фон суперництва між учнями, цілодобове занурення в музичну сферу, неймовірно висока планка, якій усі мали відповідати, — усе це, звісно, сприяло розвитку і спонукало постійно рухатися вперед. Головне, чого я там навчився, — займатися, працювати над собою, ніколи не бути до кінця задоволеним результатом. Я привчив себе до того, що музика — це передусім дисципліна. Дрібка таланту і гора дисципліни. Це банальні речі, і всі про це кажуть. Але я пережив це на власному досвіді. Бо ніколи не демонстрував видатних талантів. І все, що в мене було, — це любов до музики. А завдяки цьому — бажання досягти результату. І, відповідно, необхідність самодисципліни.

У Кельні на мене чекав повністю протилежний досвід. Туди я приїхав, коли мені вже виповнилося 33 роки. Тож я був музикантом, який значною мірою вже сформувався. І, на відміну від «десятирічки», тут мною ніхто не опікувався. Я навіть не знав, на які заняття і до кого мені ходити. Це була повна свобода. І розвиток відбувався не стільки завдяки самому процесу навчання, скільки завдяки зануренню в контекст.

Зустрічі з видатними музикантами. Слухання музики, якої я ніколи раніше не чув. Розгляд партитур, яких ніколи не бачив. Співпраця з музикантами, імена яких колись бачив лише на компакт-дисках. Це можна порівняти зі шліфуванням і вивченням загальносвітового контексту.

Тож, якщо коротко, «десятирічка» дала мені дисципліну й інструментарій для роботи. А Кельн змусив забути про дисципліну й залишити свій інструментарій, усвідомивши, що музика може бути дуже різною. І саме ти вирішуєш, якою вона буде.

KP: За фахом ви гобоїст, але саме композиція стала вашим покликанням. У який момент написання музики стало для вас не просто професією, а внутрішньою необхідністю?

МК: Завжди було. Я почав писати музику, коли у шість років, навчаючись у «нульовці» в десятирічці — ще до початку власне навчання, — повернувся з уроку сольфеджіо, де нам показували загадкові знаки — ноти, і почав виводити їх у зошиті. Мене заворожувала сама ідея, що якісь знаки, написані на папері, можуть перетворюватися на звуки, а звуки — впливати на тебе і викликати емоції. Я годинами вслуховувався в обертони на фортепіано. Воно звучало так загадково, так просторово, викликало такі жваві картини в моїй уяві. Я навіть розмалював клавіші в чорні та червоні кольори — бо одні звучали як пожежна машина, а інші — як міліцейська.

Музика була для мене магією. Але навіть не музика сама по собі, а просто звуки — будь-які. На той момент я навіть не наважувався мріяти, що колись буду композитором. Занадто недосяжною для мене була постать композитора. Довгий час у мене не було вчителя, який підказав би, з чого, власне, складається композиція. І лише згодом, коли я прийшов у клас композиції Алли Загайкевич (композиторка, музикознавиця, педагогиня.— прим. ред.),  яка відкрила для мене абсолютно інші горизонти в музиці, я написав свій перший великий твір — струнний квартет.

Тож писати музику я хотів відтоді, як познайомився з нотами. Але шлях до першого опусу був дуже довгим і вкрай непростим.

KP: Ви є співзасновником ансамблю сучасної музики Ensemble Nostri Temporis. Яку роль, на вашу думку, такі колективи відіграють у час війни та культурної стійкості?

МК: Ми з Олексієм Шмураком створювали свій колектив не від хорошого життя. (Усміхається.) На той момент для нас це була ледь не єдина можливість бути почутими, продукувати й демонструвати власну музику. Це був єдиний шлях до вух слухачів.

Але ми навчилися багатьох речей. Особисто я повністю переглянув свій композиторський стиль. Отримав безцінний досвід музикування. Побачив зсередини, з чого складається організація музичного процесу: ідея концерту, логістика, складання програми, діставання нот, організація репетиційного процесу, виконання тощо. Це справді безцінний досвід, який я навряд чи міг би отримати якимось іншим шляхом.

Я думаю, це все те саме, з чим стикаються зараз молоді колективи, через що вони проходять. І отримують той самий досвід, який колись отримували ми. Саме цей досвід і формує їх такими, якими вони є.

Ця низова ініціатива, на мій погляд, має стати основою кровоносної системи сучасної української музики. Я мало вірю в можливості держави в цій царині. І якщо в української сучасної музики є майбутнє, то воно якраз за приватними, низовими ініціативами.

Я низько вклоняюся кожному, хто в ці часи не опускає рук і продовжує робити свою справу: створювати ансамбль, організовувати концерти чи проводити фестивалі.

KP: Наскільки свідомо ви працюєте з темами крихкості, пам’яті та болісного досвіду, і що в цьому процесі залишається інтуїтивним?

МК: Не те щоб я обирав ці теми. Просто для мене музика — це щось, що йде глибоко зсередини твоєї особистості. Це щось, чим ти, по суті, і є. Це і є ти. І в абсолютному сенсі це витягування глибинного себе на поверхню і є болісним досвідом і крихкістю. Тож, напевно, в якомусь сенсі вся моя музика — про крихкість і споглядання вразливого себе через звуки. Що в цьому залишається інтуїтивним?

Раніше я багато думав над музикою. І в цьому був свій сенс. Але зараз я намагаюся майже не думати. Якщо ти можеш пояснити музику, значить, вона не діє. Музика має залишатися магією. Щоб ти сам не знав, як досяг певного ефекту і як це до тебе прийшло.

Натомість я намагаюся вслухатися в музику і просто дозволяти їй бути. Хіба що трохи допомогти їй матеріалізуватися на папері. Тож зараз, мабуть, для мене інтуїтивним є майже все — принаймні на рівні ідеї та відчуття матеріалу.

KP: Опера «Матері Херсона», створена на замовлення The Metropolitan Opera, порушує одну з найболючіших тем війни — викрадення українських дітей. Як ви шукали музичну мову для цієї історії, щоб не втратити ані художньої глибини, ані етичної точності?

МК: Це справді був непростий процес. Саме тому, що дуже багато вхідних умов. Це має бути насичена й драматична музика. Але не надто складна, бо мова не про античних персонажів чи героїв опери Альбана Берга. Мова про звичайних херсонських жінок, які не розмовляють мовою Софокла. Вони говорять простою мовою, якою ми всі користуємося в побуті. Це мала бути сучасна опера. Але водночас не надто авангардна, бо ми звертаємося до максимально широкого кола людей, і ця музика має бути зрозумілою всім.

Можна використовувати гострі гармонії або ритми. Але головна тема опери — це колискова. Вона ніби камертон, який підлаштовує стиль усієї опери під себе. Щоб написати перший такт, я витратив приблизно місяць на роздуми та пошук потрібного тону. Я був у Нью-Йорку, дивився, що і як ставить Мет, на що вони орієнтуються. Водночас, хоч кінцевий слухач — нью-йоркець, це все ж має бути українська опера. Я використав досить багато українських тем. Думаю, українцям буде приємно їх упізнавати.

КР: Авторський концерт «Світ Максима Коломійця» відбудеться на сцені Національної філармонії України. Що об’єднує твори цієї програми, і з яким налаштуванням слухачеві варто входити у ваш музичний світ?

МК: Ці твори обʼєднує те, що всі вони написані після початку повномасштабної війни. Як не дивно, крім першої частини «Дзеркал» (диптих «Чорне дзеркало»/«Біле дзеркало»): «Чорного дзеркала», найбільш напруженої та драматичної музики концерту.

Але мова не тільки про те, коли написані ці твори. Мова у першу чергу про те, що я хотів би, аби вони утворювали саме Світ. Окремий світ. Зі своїми ідеальними законами. Зі своїм плином часу. Зі своїми гармоніями. Зі своїм власним голосом. Я б сказав, що слухачеві варто підготуватися до досвіду, коли час і простір втрачають звичні значення. Принаймні, саме це було моєю надією, коли я створював ці композиції.

KP: Сучасна українська музика дедалі гучніше звучить на міжнародній сцені. Яку відповідальність, на вашу думку, це накладає на композиторів вашого покоління і на вас особисто?

МК: Важке запитання. І тут я, мабуть, висловлю не дуже популярну думку. Не стільки наша музика почала гучніше звучати на міжнародній сцені, скільки вона принаймні почала звучати. Бо раніше не було й цього. Я зараз не про те, хто винуватий і хто що зробив чи ні. Просто фіксуєш, який маленький відсоток з того, що звучить, складає українська музика, і те, багато в чому через те, що зараз підвищена увага до України. А також завдяки окремим небайдужим організаторам, диригентам, виконавцям. І ти розумієш, що ситуація не настільки надихаюча, як хотілося б. Саме зараз, як я вже зазначив, підвищений інтерес до української культури. Але в нас елементарно мало композиторів, виконавців, організаторів. Мало написаних творів. Навіть попри те, що їхня кількість зростає. Просто арифметично — мало.

Уявімо, що Мет не виявив інтересу ставити українську оперу. Чи з’явилася б тоді опера «Матері Херсона»? А чи з’явилося би бажання зробити щось подібне в українських театрах силами самих українців? Я знаю, що точно таке бажання є у Львівській опері. І воно реалізується. Але цього, на жаль, замало. Один театр не може тягнути всю культуру на собі. Прекрасно, що американці зацікавились українською оперою та музикою взагалі.

Тепер питання до українців: а наскільки вони зацікавилися власною музикою і власною оперою? Я бачу, що є дуже й дуже помітні зміни в українській культурі.

Власне, концерт «Світ Максима Коломійця», як і всі решта концертів з цієї серії, у стінах Національної філармонії зокрема, є доказом того, що ці зміни відбуваються буквально на наших очах. Бо такий концерт 5-10 років тому був просто немислимий.

Я просто хочу, щоб ці зміни були незворотними. І ми почали, нарешті, потужний рух до самих себе. Почали любити власну музику. Створювати її. Розбудовувати власну потужну оперну традицію. Тож я відчуваю свою відповідальність саме у тому, що я один із тих, хто, зокрема, й створює цю традицію.

Разом із десятками інших чудових імен, котрих, я сподіваюсь, згодом стануть сотні. А може й тисячі.