Наприкінці травня 2026 року незалежна громадсько-інтелектуальна платформа Ukrainian Cosmopolis, що базується в Одесі, провела міжнародний форум «Відновлення після тотальної війни» за участю українських та іноземних спікерів. Kyiv Post підготував добірку головних тез, які прозвучали протягом двох днів дискусій.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Кожна війна рано чи пізно закінчується. Але жодна не минає безслідно. А тривалі війни небезпечні тим, що докорінно змінюють обидві сторони.
Коли я говорю про українців, то маю на увазі політичну націю — незалежно від етнічного походження, релігії, мови чи культурного середовища. Українцями для мене є всі, хто свідомо обрав бути українцем. Бо я глибоко переконаний: Україна — це передусім вибір.
Росіяни вдарили по об’єкту логістики на Одещині: постраждали 8 дорожніх працівників
Українцями часто ставали саме за власним вибором. У родині Шептицьких, наприклад, один брат вважав себе поляком, а інший — українцем. Адже українська ідентичність — принаймні для мене — це насамперед моральний вибір.
На жаль, сьогодні я бачу, що єдине, що об’єднує українців, — це небажання стати росіянами. Але саме в цьому криється величезна небезпека. Коли війна закінчиться і ми з неї вийдемо, зникне зовнішній тиск, який нас згуртував, і тоді ми постанемо перед дуже непростим питанням.
Що нас об’єднує, окрім того, що ми не хочемо бути росіянами й не є ними? Чому ми маємо жити разом? Чи справді нас об’єднує спільне бачення майбутнього, якщо кожній мислячій людині очевидно, що спільного минулого в нас немає? Таке минуле існує лише в царині міфів.
Україна настільки різноманітна, що нам украй потрібна чесна й відверта розмова — і не лише про минуле. Бо минуле дуже легко перетворюється на пропаганду, а Інститут національної пам’яті може стати інституцією, створеною за образом і подобою Ґеббельса.
Заради чого ведеться ця війна? За право самим визначати власну долю. Але це лише передумова. Якою має стати Україна? Наскільки відкритою та інклюзивною вона має бути? Де проходять межі української ідентичності? І зрештою — що означає бути українцем?
Володимир Міненко, ветеран війни, український актор театру та кіно
На початку 2023 року я добровільно вступив до війська. Потрапив до Десантно-штурмових військ, пройшов відбір, і з 600 кандидатів до розвідки відібрали лише 14. Я був одним із них. Так я став розвідником.
Я служив у 132-му окремому розвідувальному батальйоні Десантно-штурмових військ. Там пройшов інтенсивну підготовку та бойове злагодження у складі батальйону, після чого нас перекинули на Запорізький напрямок. Я брав участь у бойових діях і за цей час дістав кілька поранень.
Зрештою мене звільнили з військової служби за станом здоров’я. Тепер я повернувся до цивільного життя і знову працюю за фахом — актором.
Ми проводимо благодійні вистави, збираємо донати й уже зібрали мільйони гривень на потреби Збройних сил та інші благодійні проєкти.
Я можу розповісти, як працюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки на Чернігівщині: кого вони мобілізують, як відбувається цей процес і чи є в системі корупція. На мою думку, корупція існує на багатьох рівнях і в багатьох державних інституціях.
Коли я намагався вступити до Збройних сил, біля центру комплектування стояла черга приблизно з 200 людей. Коли мене побачили там утретє, сказали: «Розвертайся і йди додому. Ти нам не потрібен, бо не маєш потрібних навичок — водійського посвідчення відповідної категорії та інших необхідних навичок».
Такою була ситуація на початку 2023 року. На жаль, сьогодні все дещо змінилося. Як бачимо, черг уже немає. Натомість є те, що люди називають «бусифікацією».
Так, люди мають воювати. Але питання в тому, як саме проводиться мобілізація. І коли ти бачиш корупцію та несправедливість...
Ми не Ізраїль, де служать усі. У нас воюють переважно бідні. Це вже війна бідних. Українські села спорожніли.
Анастасія Пілявська, викладачка антропології та політики в King’s College London, засновниця Ukrainian Cosmopolis
Є одна дуже неприємна правда, яку потрібно сказати. Сьогодні мільйони українців бояться власної держави більше, ніж Росії. Для тих, хто спостерігає за війною здалеку, це може звучати шокуюче. Але я переконана: саме цей страх — те, як він спотворює політичне мислення й підточує легітимність держави, — більшою мірою, ніж зброя чи війна на виснаження, визначить результат цієї війни.
Російські дрони й далі вбивають людей і перетворюють домівки на згарища. Але за понад чотири роки війни вибухи й сирени стали майже буденністю. Вони перетворилися на постійне лихо, до якого люди звикли.
Із 2022 року страх перемістився з неба на вулиці. Це страх тилу. Одним із нових слів, що увійшли в український лексикон, стала «бусифікація» — так називають примусове затримання чоловіків мобілізаційними групами, які пересуваються мікроавтобусами. Щодня сотні українських чоловіків серед білого дня затримують люди в масках. Якщо вони чинять опір, їх б’ють, силоміць заштовхують до мікроавтобусів без розпізнавальних знаків, відбирають телефони й повністю відрізають від зовнішнього світу.
Це не суспільство, яке відмовляється від жертви. Я не намагаюся руйнувати міф про хоробрих українців. Ми справді надзвичайно хоробрі. Опитування 2021 року — ще до того, як українці перестали почуватися вільно, висловлюючись на вулицях, і коли соціологічним дослідженням ще можна було довіряти, — показували, що 62% чоловіків були готові воювати проти росіян. І ми побачили це на практиці. Для порівняння: у країнах Західної Європи готовність захищати свою державу становить від 13% до 26%.
Будь-яка тотальна війна потребує примусу. Коли я говорю про це своїм друзям на Заході, вони відповідають: «Дійно, будь-яка війна вимагала примусу. Жодна держава, яка бореться за своє виживання, не може покладатися лише на добровільну згоду».
Але затяжні війни, у яких втрати накопичуються, а обіцянки швидкого завершення війни дедалі менше викликають довіру, переходять ту межу, за якою смерть уже сприймається не як жертва, а як марна втрата.
І що особливо важливо: коли держава починає контролювати право людей на скорботу, а будь-яку незгоду трактує як зраду, вона розтрачує моральний капітал, створений жертовністю своїх громадян. Коли держава поводиться як жорстокий окупант і майже стирає межу між собою та державою-агресором, вона втрачає політичну лояльність своїх громадян.
Виснаження перетворює антивоєнні настрої на гнів, спрямований проти держави й ширшої системи, частиною якої її сприймають. Для України це має значно більше значення, ніж втрата територій.
Президент Зеленський уже почав це визнавати. Він говорить про те, що війну потрібно завершити.
Ганна Юдківська, колишня суддя Європейського суду з прав людини, віцепрезидентка Європейського товариства міжнародного права
Міжнародне право визнає, що держава може запроваджувати військову службу.
Це визнають і Конституція України, і Європейська конвенція з прав людини, і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Відтак держава має законні підстави проводити мобілізацію.
По-перше, примус, який здійснюється в межах закону, і примус поза межами закону — це принципово різні речі. Саме на цій відмінності ґрунтується легітимність.
По-друге, тягар війни має розподілятися між громадянами справедливо. Це не лише моральний принцип, а й юридичний обов’язок держави.
І війна, всупереч тому, що може підказувати інтуїція, не послаблює цього обов’язку, а навпаки — посилює його.
Може здаватися, що під час війни не до юридичної прискіпливості. Спочатку потрібно виграти війну, а вже потім розбиратися з правовими питаннями.
Але що важчим стає тягар національної оборони, то більший тягар лягає на тих, хто його несе. І тим нестерпнішою стає будь-яка несправедливість у його розподілі.
Військовослужбовець, який провів на передовій 18 місяців без ротації, несе не лише власний тягар, а й частину тягаря тих, кого звільнили від служби без законних підстав.
Справедливість потрібна не всупереч війні, а саме тому, що триває війна.
Брендан Сіммс, директор Cambridge Centre for Geopolitics
Гадаю, дуже важливо почати думати про повоєнний устрій ще до того, як закінчиться війна. Так було й раніше. Наприклад, під час Другої світової війни майбутній мир почали обговорювати задовго до її завершення.
Передусім це стосується стримування Росії. Якщо війна завершиться так, що Україна фактично буде усунута із системи європейської безпеки й залишиться беззахисною після її завершення, наслідки цього відчує вся Європа, а не лише українці.
По-друге, результат війни та те, яким буде повоєнне врегулювання, багато скажуть про життєздатність самого європейського проєкту. Якщо Європа покине Україну, якщо Україна зазнає поразки або навіть якщо цього не станеться, але повоєнний порядок виявиться репресивним чи не дасть українцям змоги будувати спільне майбутнє, програє й сама Європа.
Якщо ж війна завершиться так, що підірве внутрішню єдність України й послабить її як геополітичного гравця, тоді можуть статися речі, яких Україні досі вдавалося уникнути.
Пйотр Кульпа, колишній заступник державного секретаря Польщі, радник ЄС з питань реформ в Україні
Єдине справжнє джерело багатства держав — це рівень їхньої організованості, а не природні ресурси, капітал чи праця. Краще організовані країни здатні перекладати тягар власних криз на менш організовані. Вони також можуть відбирати ресурси в тих, хто поступається їм рівнем організованості.
По суті, боротьба у світі точиться навколо різного рівня організованості держав. Є лише дві стратегії: або підвищувати власний рівень організованості, або руйнувати організованість держави, яку прагнеш перемогти.
Україна стала жертвою метаінституційної агресії. Атака на українську державність фактично завершилася у 2004 році, коли олігархи розграбували країну, а 52% економіки було приватизовано.
Скажу інакше. За всю історію приватизації в Україні до державного бюджету надійшло приблизно 10 мільярдів доларів, тоді як у приватні руки перейшли активи незрівнянно більшої вартості. Насправді доходи від приватизації становили менш як 1% вартості цих активів. Це було пограбування. Ті, хто на цьому збагатився, хотіли зруйнувати державу й робили це у співпраці з Росією. Якщо виходити з такого трактування, архітектором цього проєкту був Віктор Медведчук.
Конституційний компроміс, ухвалений 10 грудня 2004 року, позбавив президента повноважень звільняти міністрів за поданням прем’єр-міністра. У результаті Україна стала єдиною країною у світі, де для звільнення міністра було потрібне голосування парламенту. Центр координації виконавчої влади зник. Держава перестала діяти як єдина виконавча система.
Так само, як свого часу Ярослав Мудрий поділив Київську Русь на уділи, в Україні сформувалися 26 окремих «островів влади». Вона перетворилася на своєрідну федерацію міністерств.
Координувати таку систему без неформальних зв’язків неможливо. Саме тому українська державність набула рис мафіозної структури. Влада почала здійснюватися через корупцію, неформальні домовленості, політичний тиск і паралельні інституції.
Держава, яка діє як єдиний кулак, здатна протистояти і олігархам, і транснаціональним корпораціям. Держава, розділена на окремі «острови влади», — ні.
Перше, чого європейці не розуміють про Україну: вона — гість із майбутнього. Вона показує Європі, яким цілком може стати її найближче майбутнє.
Понад 30 років Україна ігнорувала всі попереджувальні сигнали, які їй надсилала історія. У результаті вона втратила час. А час — головний ресурс, який визначає майбутнє. Коли його втрачаєш, можливостей стає дедалі менше, а загроз — дедалі більше.
Уся історія Другої Української Республіки — це, по суті, історія змарнованого часу, втрачених можливостей і дедалі ширшого поля ризиків, породжених трансформацією світу, що відбувається просто на наших очах. Саме тому Україна надсилає Європі важливий сигнал: не повторюйте помилок, яких ми припускалися протягом останніх 30 років, бо цей шлях веде до загрози повної поразки.
Старий світовий порядок уже неможливо зберегти. Не станеться жодного дива, яке його відновить. Росія і Китай це вже зрозуміли.
Перевагу отримують ті, хто усвідомив, що старий світовий порядок відходить у минуле, а не ті, хто й далі намагається його зберегти. Що довше триматися за порядок, який руйнується, то більше це грає на руку тим, хто вже готується до нового.
Україна засвоїла цей урок дорогою ціною. За таких умов вона стає ключовою складовою будь-якої майбутньої архітектури європейської безпеки.
