Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, мешканка Дніпра Аліна Головко організувала волонтерів для виготовлення коктейлів Молотова, щоб захистити рідне місто. Згодом вона разом з іншими волонтерами заснувала гуманітарну організацію «Добра справа», яка евакуює цивільних із прифронтових населених пунктів.
У перші місяці війни водіями, які евакуювали мешканців Лисичанська, Рубіжного, Сіверська, а згодом — Бахмута, були переважно чоловіки. Однак українське військо потребувало все більше й більше живої сили, і багато з цих волонтерів були мобілізовані.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
З понад чотири роки війни досвідчених цивільних волонтерів стало значно менше. Згідно з аналізом CSIS від липня 2026 року, з моменту повномасштабного вторгнення втрати Росії склали приблизно 1,4 мільйона вбитими та пораненими, втрати України — від 525 000 до 625 000.
Російський дрон атакував маршрутку в Херсоні: двоє загиблих, є поранені
Організація Human Rights First зазначила у своєму звіті від квітня 2026 року, що ця тенденція стосується не лише «Доброї справи»: зафіксовано, що для проведення евакуацій волонтерські групи по всій східній Україні залучають жінок, оскільки досвідчені чоловіки-волонтери мобілізовані або загинули.
Емілі Ченнелл-Джастіс, директорка Програми «Сучасна Україна» імені Темерті при Гарвардському інституті українських досліджень, зазначила, що ця тенденція виникла ще до повномасштабного вторгнення Росії. Жінки почали створювати волонтерські мережі ще після першого вторгнення у 2014 році. Багато з них згодом перетворилися на повноцінні НУО, що дозволило їм швидко розширитися після повномасштабного вторгнення. «Люди побачили, що існує потреба, і що вони можуть її задовольнити, тож так і зробили», — сказала Ченнелл-Джастіс.
Ці мережі сформували досвідчених організаторів задовго до повномасштабного вторгнення, що дозволило їм швидко розширюватися у міру зростання потреб у воєнний час.
Головко — одна з них. Зараз «Добра Справа» має трьох жінок-водіїв евакуаційних машин, а ще одна жінка координує порятунок тварин і супроводжує евакуаційні місії.
«Вже більше року нам не вистачає чоловіків для евакуацій, — сказала Головко. – Під час евакуації надзвичайно важливо швидко завантажити речі людей і допомогти людям з обмеженою мобільністю сісти в транспорт. Таку фізичну роботу жінкам виконувати важко».
FPV-дрони зробили цю роботу ще небезпечнішою.
«Перша небезпека – просто дістатися місця призначення, — сказала Головко. – Вздовж узбіч ховаються російські «дрони-ждуни», чекаючи на проїзд транспортних засобів. Їхня основна ціль – військові машини, але вони атакують автомобілі волонтерів та цивільні машини не рідше».
Руслан Царенок, боєць 27-ї бригади Національної гвардії України, сказав, що деякі дрони росіяни навмисно націлюють на цивільних: «Є й негідники, які не шукають військових цілей. Вони просто б’ють по всьому без розбору».
За його словами, цими атаками росіяни хочуть зробити прифронтові міста непридатними для життя, змушуючи цивільних виїжджати з них.
«Машина, яка їде, має більше шансів уникнути дрона, ніж та, що стоїть на місці, поки в неї сідають люди, — сказала Головко. – Ці дрони ховаються не лише вздовж доріг, а й усередині сіл та містечок, де відбувається евакуація».
Нещодавно у Дружківці російський FPV-дрон влучив у цивільний евакуаційний мікроавтобус із чіткими позначеннями гуманітарної місії.
У травні під удари російських дронів потрапили транспортні засоби гуманітарної організації World Central Kitchen та Організації Об’єднаних Націй, які везли гуманітарну допомогу в Херсон. В результаті загинув місцевий мешканець і був пошкоджений броньований автомобіль із гуманітарним вантажем.
Місія ООН з моніторингу дотримання прав людини в Україні зазначає, що FPV-дрони перешкоджають евакуації, наданню гуманітарної допомоги та роботі екстрених служб у прифронтових районах, де багато цивільних опинилися в пастці без їжі та медичної допомоги.
Для Головко найнебезпечніший момент настав, коли FPV-дрон погнався за її евакуаційним автобусом, який вивозив цивільних з-під обстрілу. «Наш автобус був переповнений людьми, дітьми та всіма їхніми речами, через що розігнатися було неймовірно важко, — згадує вона. – У мене тремтіли руки. В усіх було відчуття, що це можуть бути наші останні хвилини».
Той дрон поцілив у інший автобус, який стояв усього за кілька метрів.
«Усвідомлення того, що от зараз влучили в людей прямо поруч із нами, викликало у мене почуття безпорадності, розпачу та ненависті до ворога», — сказала Головко.
Зараз у таких прифронтових містах, як Херсон, жінки займаються не лише евакуацією, а й іншими гуманітарними та комунальними справами. Вони одягають бронежилети і доставляють допомогу в небезпечні «червоні зони», відновлюють пошкоджене житло, забивають дошками зруйновані будівлі.
«Жінки дедалі частіше беруть на себе гуманітарні місії та необхідну роботу в Херсоні», — розповіла Заріна Забріскі, американська журналістка, яка мешкає в місті та знімає документальний фільм «Херсон: Людське сафарі».
У травні херсонська волонтерка Олена Тарасенко була важко поранена, коли російський снаряд влучив у її автомобіль, коли вона їхала містом. Тарасенко допомагала евакуювати цивільних під час російської окупації, а після визволення Херсона повернулася до гуманітарної роботи. На початку липня, після понад місяця у комі, вона померла.
Наталія Кузовова, професорка Херсонського державного університету, чий будинок був зруйнований під час російського обстрілу в 2023 році, зазначила, що з моменту визволення міста з нього виїхала приблизно половина мешканців, а ті, хто залишився, змушені покладатися на волонтерів і працівників комунальних служб, які надають життєво важливі послуги попри щоденні атаки дронів та артилерійські обстріли.
«Боротьба України за виживання — це справа всього її суспільства, — сказала Дебора Ферлем, партнерка-засновниця Green Flag Ventures. – Традиційні гендерні ролі значною мірою відійшли у минуле, оскільки жінки беруть на себе ключові функції, коли чоловіків більше немає поруч. Це просто практичність і реальність».
Зараз, на п’ятому році війни, коли все більше чоловіків вирушають на війну, жінки виконують «чоловічу роботу» — від керування евакуаційними автобусами та постачання гуманітарної допомоги до забезпечення функціонування прифронтових міст.
