Нещодавня активізація мирних переговорів знову привернула увагу до дискусій про причини війни в Україні та про те, яких результатів сторони досягли на цей момент.
Kyiv Post поспілкувався з геополітичним аналітиком Манліо Граціано, який проживає в Парижі та раніше викладав геополітику в Sciences Po і Сорбонні.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Kyiv Post (КР): Російські офіційні особи часто заявляють, що Росія має геополітичне право домінувати в Україні на основі історичних та культурних зв’язків. Чи можна вважати це ідеологічним підґрунтям для вторгнень 2014 та 2022 років?
Манліо Граціано (МГ): Якщо говорити про ідеологічне підґрунтя, то так — якщо розуміти ідеологію як спотворення реальності. Я чув, як деякі українські історики стверджують, що саме Україна має історичні права на Росію, оскільки російська державність виникла у Києві і нібито Росія «викрала» її назву. Однак використання давньої історії для обґрунтування сучасних територіальних претензій є суто ідеологічним. За такою логікою Італія мала б підстави претендувати не лише на Лівію, а й на Румунію, Велику Британію та значну частину Європи тільки тому, що ці території колись входили до складу Римської імперії.
Місія МВФ почала роботу в Києві – червневий транш під загрозою через заблоковані законопроєкти
Історично та політично такі аргументи не мають реального підґрунтя. Насправді, росіяни не претендують на Україну — вони претендують на право відновити Російську імперію.
Коли Путін у 2005 році сказав, що розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою XX століття, він фактично окреслив свої наміри. Але ще раніше, коли Борис Єльцин разом із лідерами України та Білорусі оголосив про розпуск СРСР у грудні 1991 року, вони водночас створили Співдружність Незалежних Держав і прямо заявили, що це початок нового Союзу. Іншими словами, план відновлення Союзу почався в той момент, коли Радянський Союз розпався.
Насправді росіяни не претендують на Україну — вони претендують на право відновити Російську імперію
Путін збирався відродити цей план. Але будь-яка спроба — якою б нереальною вона не була — відновити Російську імперію повинна, з їхньої точки зору, починатися з її слов’янської основи. Після встановлення контролю над Білоруссю, наступною була Україна. І не лише 21 відсоток української території, про який зараз сперечаються — план полягав у тому, щоб захопити всю Україну. Якби Росія досягла успіху, вона претендувала б на легітимність повернення решти колишньої імперії. Можливо, не країни Балтії, але, безумовно, Кавказ і Центральну Азію.
Натомість Росія вистрілила собі в ногу. Ця війна коштувала їй впливу, який вона все ще мала на Кавказі, і відштовхнула країни Центральної Азії. Росія веде війну, в якій вона явно не здатна перемогти: битва за Сталінград тривала шість з половиною місяців; битва за Покровськ затягнулася на 18 місяців і досі не завершена. Той факт, що за весь 2025 рік Росія захопила лише на 1 відсоток більше території України, має покласти край дискусії: Росія не виграє цю війну.
КР: Проте деякі італійські коментатори наполягають на тому, що Росія перемогла, аргументуючи це тим, що Україна фінансово збанкрутіла і залежить від західної допомоги. За якими критеріями ми повинні судити про перемогу обох сторін?
МГ: Перемога залежить від досягнення поставлених цілей. Росія ніколи чітко не заявляла про свої цілі, і за будь-якими розумними мірками обидві сторони програли.
Україна протистояла агресії і утримує більшу частину своєї території, але у військовому плані війна, по суті, програна. З політичної точки зору її результат досі не визначений.
Росія, однак, втратила набагато більше. Програти війну в ролі агресора набагато шкідливіше, ніж програти її в ролі жертви. І Росія програє не лише на полі бою, але й на всіх фронтах. Сьогодні Росія значно слабша, ніж була 24 лютого 2022 року. Вона опинилася між поглибленням економічної кризи та зростаючим ризиком стати залежною і технологічно відсталою державою в орбіті Китаю, чий вплив у регіоні посилюється.
Який би політичний проект Росія не мала до лютого 2022 року, його вже немає —він згорів разом з її власними майбутніми перспективами. Її єдиний можливий порятунок — досягти економічного і стратегічного порозуміння зі Сполученими Штатами, яке б допомогло їй відновити позиції проти Китаю. Якби США були готові підтримати стратегічне відокремлення Росії від Китаю, все могло б змінитися — але в осяжному майбутньому Росія ніколи не зможе відновити те, що вона могла б мати до 2022 року.
КР: Адміністрація Трампа, схоже, прагне домовитися з Росією, щоб відокремити її від Китаю. Чи можливо це досягти?
МГ: Проблема полягає в тому, що не існує єдиної «американської волі». Усередині американської адміністрації діє багато конкуруючих центрів впливу, які нерідко мають різні позиції. З погляду стратегічної геополітики, сформованої за принципом «зверху вниз», американський національний інтерес полягає у відокремленні Росії від Китаю. Цей підхід бере початок від ідей Макіндера та доктрини стримування часів холодної війни: запобігання союзу індустріальних держав із Росією вважається важливим для збереження глобальної переваги США.
Але все це залишається радше теоретичним. Наразі Сполучені Штати й без зовнішнього втручання стикаються з внутрішніми розбіжностями, які ускладнюють формування цілісної зовнішньої політики. Усередині адміністрації частина політиків, зокрема Марко Рубіо, мислить у традиційній стратегічній логіці Державного департаменту і підтримує курс на розмежування Росії та Китаю. Інші, як Джей Ді Венс, наполягають на скороченні глобальної присутності США. Сам Трамп хоче швидкої зовнішньополітичної «перемоги» до 21 січня, а також Нобелівської премії, якщо це можливо, і вигідних угод з Росією.
В адміністрації США існує багато конкуруючих центрів влади, які часто суперечать один одному
Тому говорити про єдину «американську мету» безглуздо. Стратегічно, США повинні зробити своїм пріоритетом розрив російсько-китайського партнерства. Але я сумніваюся, що багато людей у Вашингтоні сьогодні мислять довгостроковими стратегічними категоріями.
Перед виборами 2024 року дехто у Державному департаменті припускав, що варто «розіграти карту Трампа» (в англійській trump card — «козир»), адже, попри його слабке розуміння геополітики, він демонструє прихильність до Владіміра Путіна і, можливо, зміг би знайти спосіб завершити війну. Ці очікування виявилися наївними. Трамп непередбачуваний і серйозно підірвав глобальну довіру до Сполучених Штатів своєю абсолютною некомпетентністю.
КР: У 2014 році європейські уряди відповіли переважно символічними санкціями. Цього разу вони взяли на себе військові, політичні та фінансові зобов’язання перед Україною — хоча й радше вимушено. Чи можна вважати це поворотним моментом у ролі Європи у зовнішній політиці?
МГ: Я так не думаю. Ключове слово тут — «вимушено». Після 2014 року Франція й Німеччина просували Мінські домовленості, шукаючи компроміс із Росією. Навіть у лютому 2022-го, за кілька днів до вторгнення, Макрон і Шольц їздили до Москви у відчайдушній спробі запобігти війні. Німеччина також мала серйозні економічні інтереси, пов’язані з «Північним потоком». Загалом європейські держави давно вважали корисним зберігати Росію як карту, яку можна розіграти за потреби.
Тому я був здивований, коли після 24 лютого Німеччина негайно призупинила проєкт трубопроводу, а Франція після вторгнення швидко узгодила позицію зі США. Фактично американці задали темп. Мені здається, Франція та Німеччина просто не хотіли знову опинитися в тій самій незручній ситуації, що й у 2003 році, коли їхня незгода з війною в Іраку фактично відокремила їх від решти Європи, яка тоді рішуче стала на бік США. Свідомо чи ні, але США скористалися цими розбіжностями — риторикою Рамсфелда про «стару» та «нову» Європу — і змогли послабити європейську єдність.
Путін ставився до Макрона і Шольца з відкритим презирством під час їхніх передвоєнних візитів — приниження, яке нелегко забути
У 2022 році ризик повністю втратити європейську єдність був ще більшим. Якби Франція й Німеччина знову виступили проти американського лідерства, вони відштовхнули б від себе не лише Вашингтон, а й майже всю Центральну та Східну Європу (ймовірно, за винятком Угорщини). До того ж Владімір Путін ставився до Макрона і Шольца з відкритим презирством під час їхніх передвоєнних візитів - приниження, яке нелегко забути.
У підсумку Європа підтримала Україну тому, що могла покладатися на Сполучені Штати. Але тепер, коли рішучість США більш ніж непевна, Європа опинилася вразливою. Формально вона зберігає свою позицію, але фактично не має важелів впливу.
КР: Як українське керівництво підготувалося після 2014 року, і які ризики ви бачите в нинішньому дипломатичному процесі?
МГ: Після 2014 року Україна посилила військову співпрацю із західними державами, особливо з Великою Британією. Саме ця модернізація дала змогу Україні вистояти під час початкового вторгнення й навіть відтіснити Росію. Росія й досі воює за зразком радянської доктрини 1950-х років, тоді як Україна швидко адаптувалася.
У політичному плані ситуація складніша. Володимир Зеленський прийшов до влади з обіцянками про мир із Росією та послаблення впливу олігархів. За кілька років він опинився у стані повномасштабної війни, тоді як олігархи залишилися впливовими. Корупційні скандали шкодять іміджу України за кордоном і підривають моральний стан у країні — особливо під час війни, коли люди бачать, як хтось збагачується, поки вони віддають життя.
Політична система України не надто відрізняється від російської — це ніби два ребра одного й того самого скелета
Були й структурні проблеми. Стати президентом — це не те саме, що грати президента на телебаченні. Політика потребує глибоких знань і досвіду, а не акторської майстерності чи управління нерухомістю. Зеленський, можливо, був щирим, коли обіцяв мир і реформи, але в результаті маємо, що маємо.
Глибша проблема — у самій системі: політична модель України не надто відрізняється від російської — це ніби два ребра одного скелета. Війна змінила цю динаміку, але якби Росія знову змогла встановити прямий чи опосередкований контроль над Україною, вона би зіткнулася з постійним опором. Так само й реінтеграція Донбасу була б украй складною для України, адже за роки окупації значну частину місцевого населення було замінено громадянами Росії, і ці території нині фактично перебувають у ворожому середовищі.
Ще один серйозний виклик — радикальні націоналістичні угруповання в Україні. Вони відіграли помітну роль у 2014 році — і на Майдані, і в Маріуполі — і досі залишаються озброєними та політично впливовими. Ситуація, у якій президент-єврей залежить від ультраправих сил, за визначенням нестабільна. Деякі з цих груп і досі звеличують Степана Бандеру та апелюють до історичної традиції, пов’язаної зі співпрацею з нацистською Німеччиною — що навряд чи сприяє іміджу країни, яка прагне стати респектабельною західною демократією.
Якщо цю проблему не вирішити, Україна ризикує перетворити зовнішню війну на внутрішню. Усе залежатиме від того, як буде організовано мирний процес. Якщо Україну примусити до капітуляції, майже напевно знайдуться ті, хто продовжить боротьбу.
