Єгор Фірсов — один із тих, хто за 37 років життя встиг побути активним громадським діячем, народним депутатом і обійняти посаду в Державній екологічній інспекції. У 2022 році він доєднався до Збройних сил України, пройшов шлях від солдата до заступника командира полку безпілотників і створив один із найефективніших підрозділів БПЛА.
Його Донецьк – окупований з 2014 року російськими загарбниками. Але він впевнений – він зможе туди повернутися.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
А ще він певен – незважаючи на тиск з боку Трампа, ні в якому разі Україна не повинна відмовлятися від Донбасу, бо це матиме в першу чергу для її армії важкі і незворотні наслідки.
Чому?
Про це все – в ексклюзивному інтерв’ю Kyiv Post з Єгором Фірсовим – офіцером ЗСУ, уродженцем Донбасу.
Kyiv Post (KP): Ти сам родом з Донецька, ти ще в 2014 році брав участь в політичному і громадському житті. Чому ти доєднався до ЗСУ? Яка твоя мотивація?
Україна пропонувала США назву Donnyland для частини Донбасу — ЗМІ
Єгор Фірсов (ЄФ): У 2014 році я не брав участі в бойових діях, коли вони почалися. Я був у парламенті, я пройшов у парламент, ставши наймолодшим народним депутатом. Тоді для мене це був і мотив у мій політичний фронт, і своєрідне виправдання, чому я не на фронті — мовляв, тому що я в парламенті.
І, власне, у 22-му році в мене вже не було такої внутрішньої «відмазки». Я чітко відчував, що від війни не втечеш. У 14-му році я вважав, що так чи інакше десь утік від війни. Тепер — ні.
І тому я прийняв рішення, що їду на фронт. Прийняв рішення, щоб не лякати себе невизначеністю. Я визначив, що їду в Авдіївку, знаходжу там бригаду, яка стоїть у місті, і мобілізуюся туди. На той час там були 109-та і 110-та бригади. І я вибрав собі 109-ту бригаду. От, власне, така була моя мотивація.
KP: Ти був відомим громадським діячем ще до 2014 року, проукраїнським. Ти очолював донецький офіс опозиційної партії «УДАР» в часи Януковича, прямо в серці «донецького клану». Розкажи, що таке Донбас для тебе? Чим він для тебе є?
ЄФ: Для мене Донбас — це територія, якої вже немає такою, якою я її пам’ятаю з юності. Ні ментально, ні навіть архітектурно того Донбасу вже немає. Випалена Авдіївка, повністю знищена дотла, немає того Покровська, немає навіть того Донецька.
Бо якщо подивитися раніше, Донецьк був передовим у всьому: найкращі готелі, найкращий стадіон, найкращі парки, найкращий громадський транспорт — усе найкраще. Зараз цього немає. Якщо подивитися, як нині виглядає Донецьк, це плюс-мінус якесь Придністров’я…
Але є й певні зміни. Наприклад, 20 років тому почути українську мову на Донбасі було чимось незвичним. Зараз кожен другий, третій чи четвертий розмовляє українською.
Другий момент. Я вважаю, що для Путіна і для Росії найнебезпечнішими були якраз проукраїнські мешканці Сходу. Бо в патріотичних мешканцях Львова ніхто, навіть Путін, не сумнівався. І навіть у патріотичних мешканцях Києва.
А от люди, які казали, що Донецьк — це Україна, які виходили на акції протесту, які були готові брати до рук зброю і казати, що Донецьк — це Україна, — це була для нього небезпека.
Тому з 2013 року постійно були спроби вбивств і вбивства українських активістів. Першим був убитий Дмитро Чернявський, представник «Свободи» — його вбили просто на площі Леніна в центрі міста. Це було майже 12 років тому, у березні 2014 року. Потім було жорстоко й зухвало, зі знущаннями, вбито Героя України Володимира Рибака за те, що він намагався в Горлівці захистити український прапор.
І загалом було чимало випадків, коли за просто проукраїнську позицію могли вбити людину. Але навіть загроза насильницької смерті не могла нас відмовити чи схилити в інший бік.
Усі виходили на ці акції протесту, де людей били, жорстоко знущалися з них, закидали бруківкою. Але, тим не менше, ми боролися. І, власне, я думаю, ця боротьба залишила свій слід.
Потім ми пішли до Збройних сил України. Дуже багато активістів — у минулому юристів, людей різних професій — долучилися до ЗСУ. Ті хлопці й дівчата, які були з Донецька.
KP: Давай про протилежний табір. Наскільки багато на Донбасі було конкретно проросійських людей?
ЄФ: Саме проросійських активістів — цих людей було справді дуже мало, якщо говорити про Донецьк. Вони завжди були в певному маргінесі. Робили різні провокації ще до 2014 року. Наприклад, у 2008-му, у 2010-му встановлювали намет, збирали підписи за референдум — до речі, вже тоді. Але це були три-чотири активісти.
Вони самі в приватних розмовах казали — і це не було секретом, — що все це, скажімо так, робилося за гроші. І якоїсь підтримки в них узагалі не було. Жодної підтримки серед населення.
Згадаємо Євро-2012: у Донецьку все було в жовто-синіх прапорах, постійно лунала українська мова, гімн України й усе інше.
Нещодавно я почув від одного колеги з Донбасу таке: росіяни фінансували всі сепаратистські рухи Сходу і Півдня України для фактичного просування сепаратизму. Але скрізь ці гроші були розкрадені, окрім Донецького регіону. У Донецькому регіоні гроші тоді майже повністю доходили туди, куди мали доходити.
KP: Тобто, що це було?
ЄФ: Це був підвіз людей, завезення безпосередньо з території Росії — нелегально через кордон. Це була організація їхніх, скажімо так, акцій, у яких вони брали участь. Це було фінансування їхніх штабів, бо там вони фактично «сиділи на справі», як то кажуть.
І ще у 14-му році, в березні, навіть у лютому, мені впала в око одна історія, коли я не впізнав свій Донецьк. Це був мітинг під обласною адміністрацією. Людей було, напевно, близько 500, але вони були дуже агресивно налаштовані.
Перше, що кинулося в око, — я не знав жодної людини з того мітингу. Тобто не було жодного сусіда, однокласника чи якогось знайомого активіста. Ми ж там усі один одного знали.
Другий момент — це був певний акцент: не наш, характерний для Донбасу, а російський.
Третій момент — ми помітили кількох людей із російськими паспортами. Вони щось організаційно обговорювали, якісь списки, якісь гроші і так далі.
KP: Про ЗСУ. Ти доєднався і поступово збройні сили змінювались і ти змінювався. Тому що доєднався ти до бригади, яка мала один вигляд, але з часом ти став спеціалістом в області БПЛА, причому одним з тих, хто першим почав це активно застосовувати. Розкажи, як це вийшло?
ЄФ: У мене це вийшло досить просто. Я був у ТРО, був у піхоті, і саме там потрапив під кілька потужних боїв — «замісів» — у Бахмуті. Тоді наш 104-й батальйон стояв у місті. Я посидів під мінометними обстрілами, побачив піхотні штурми, і, напевно, це наштовхнуло мене на думку: або мені треба кудись рухатися в бік креативності, скажімо так, або я рано чи пізно загину — причому, швидше за все, від мінометної міни.
І ми почали думати, що можна робити такого креативного. Так ми почали рухатися в бік безпілотних систем. Потім я побачив, як ССО одними з перших використовують FPV-дрони. Я взяв цей дрон і подумав: «Eureka!» Я чітко зрозумів, що за цим — майбутнє.
Тоді я ще не усвідомлював усіх труднощів, з якими нам доведеться зіткнутися. У 2023 році ми багато чого не знали: що на цей безпілотник вішати, яку вибухівку, як вона летітиме, як його прошивати, як зробити так, щоб він долітав на 10–20 кілометрів. Ми цього ще не знали, і треба було витратити дуже багато сил, щоб у всьому розібратися. Але розуміння, що треба робити щось креативне, в мене було на сто відсотків.
Із хлопців із Покровська сформувалася група безпілотних систем під назвою «Мурамаса», яку я мав честь очолювати і в якій досі є неформальним лідером. У 2024 році і частково у 2025-му «Мурамаса» була однією з найкращих груп у Збройних силах за знищенням техніки. За один виїзд ми могли знищувати близько 40 одиниць. Ми показували таку статистику, що деякі батальйони й полки не могли зрозуміти, як у нас виходить так масштабно працювати.
Ну і далі, як то кажуть, пішло-поїхало. Зараз нам запропонували перейти в Третю штурмову — і ми погодилися. «Мурамаса» перейшла в експериментальний напрям. Щоб літати ефективно і далеко, потрібно постійно експериментувати.
Я став офіцером і перейшов на посаду заступника командира полку. Зараз на мені відповідальність за два напрямки. Перший — шукати найкращі технології, щоб дрони були умовно «дістав із коробки — і полетів», водночас дешеві й максимально ефективні. Другий — знаходити під ці технології фінансування.
KP: Розкажи, що було вашою ціллю під час активної роботи по супротивнику.
ЄФ: Ми різали логістику і били все, що рухалося в радіусі 30–40 кілометрів від нас. Техніки там було спалено багато — величезна кількість «Уралів». У «Уралах» був або особовий склад, або боєкомплекти, або броньовики МТЛБ, які щось буксирували.
Це були трохи інші часи, зокрема технологічно. Раніше залетіти на 30 кілометрів — це було щось із розряду неймовірного. Зараз це робоча дистанція, і 30 кілометрами нікого не здивуєш. Тоді навіть не існувало такого поняття, як кілзона чи протяжність кілзони.
КР: Я намагаюся не торкатися політичних питань, але ти вихідець з Донбасу. Україну зараз вмовляють Донбас віддати. В обмін нібито на мир… Тобі є що сказати?
ЄФ: Є. І перше, що мене дивує, — коли доводиться пояснювати очевидні речі. Що це за дискурс про те, що ми маємо щось віддавати? Серйозно? Ти маєш віддавати своє — і в тебе виникає єдине внутрішнє запитання: чому ти маєш це робити? Просто чому ти маєш це віддавати? Хай хтось наведе хоча б один аргумент. Жодного аргументу немає.
Немає гарантій, що після віддачі Донбасу в нас не почнуть забирати території в іншій області. Я вже не кажу про те, що Донбас більш-менш підготовлений до оборони — з точки зору великої кількості форпостів, оборонних споруд, рельєфу, великих заводів і фабрик, де можна тримати оборону. А далі за Донбасом — степ, де тебе фактично виганяють у чисте поле, і оборонятися там набагато складніше.
Є й інші переваги. На Донбасі ще з радянських часів залишилися великі споруди — бетонні заводи, фабрики, які давно не працюють, але їх можна використовувати для оборони, логістики, складів, штабів, розміщення особового складу — і все це буде більш-менш захищено. Росіяни розуміють, що в них не вистачить ракет, «шахедів» і всього іншого, щоб знищити ту частину Донбасу, яка залишилася. Це великі промислові міста з фабриками, шахтами, заводами, де знайти бетонну будівлю для укриття не є проблемою.
Але я навіть не хочу говорити про ці аргументи. Я хочу поставити просте запитання: чому ми маємо віддавати Донбас? Чому ми маємо віддавати свою територію, яку доволі довго обороняємо? Ось і все.
КР: Чи ти віриш, що повернешся колись в рідний Донецьк?
ЄФ: Вірю! У Донбас не так уже й важко повернутися: кілька годин із Києва — і ти тут, або півтори-дві — з Харкова. А в Донецьк — вірю.
От не повіриш, я навіть нещодавно з кимось про це говорив — про Донецьк, про те, що ми можемо туди повернутися. Я в це вірю. Незважаючи на те, що зараз це здається трохи карколомним, я в це вірю.
