Це не про війну. Це про всі війни України, що відбувалися впродовж століть, і про одну людину, поета, який відійшов у вічність у неділю, 29 січня 2023 року, на 94-му році життя і якого поховали 1 лютого у його рідному селі Стопчатів на Івано-Франківщині.
Він був великим поетом, безперечно, одним із найвидатніших українських поетів сучасності. Кажуть, що Василь Стус – поет, дисидент і мученик – дивувався талантам цієї людини і часто звертався до нього за творчими порадами.
Цією людиною був Дмитро Павличко. Протягом останніх 32 років він був взірцем українського патріотизму, не лише консолідуючи українське політичне та культурне середовище, а й невтомно працюючи над тим, щоб представники усіх національностей в новій незалежній Українській державі були долучені до демократичного процесу та могли досягати особистої самореалізації, повною мірою зберігаючи при тому свою національну ідентичність.
Можливо, він був неоднозначною і навіть в чомусь суперечливою особистістю навіть у свої найкращі роки, адже був дуже палким, із лідерськими задатками. Кажуть, що це він переконав Леоніда Кравчука, голову Верховної Ради УРСР, а згодом першого президента незалежної України, у серпні 1991 року підписати декларацію про відновлення незалежності України. Кравчука, відомого своєю упередженістю, вдалося тоді переконати. Тому Павличка часто називали кардиналом Рішельє молодої української держави, хоч і без титулу.
Біографія Павличка буде ще написана і переписана багато разів і багатьма людьми, які знали його особисто чи просто знали про нього. Кажуть, по віршах досліджуйте життя поета. І це не може бути більш правдивим, ніж у його випадку.
Під час мерзенної радянської доби він за вказівками Комуністичної партії писав вірші, у яких зневажливо зображував, зокрема, націоналістичну українську діаспору. Але водночас він написав слова до пісні, яка символізувала боротьбу української нації за свободу. «Два кольори», чорний і червоний, символізують чорну землю України, политу червоною кров’ю її героїв. Ці слова стали майже національним гімном та джерелом натхнення для багатьох, вони спонукали нове покоління до спротиву, який часто закінчувався репресіями та ув’язненнями. Головним мотивом творчості Павличка було українське серце.
Так, він виконував накази ворога, але в той же час він зберіг свій патріотичний запал. У нього були глибокі переконання, але також і глибокі людські вади. Завзяття Павличка, мабуть, найкраще відображає те палке бажання, з яким він, молодий ще гуцул, свого часу намагався приєднатися до Української Повстанської Армії. Його не прийняли тоді через надто юний вік. Замість цього він продовжив вчитися і писати.
Він хотів жити і творити, але ворог – радянська Росія – стояла на його шляху, і він змушений був співпрацювати з ворогом. Оскільки він був дуже амбітним, він добре розумів, що для того, аби досягти чогось, а, тим більш, процвітати в цьому суспільстві, йому потрібно задовольняти забаганки влади, яка усім керує. В останню третину свого життя, коли він нарікав на минулі роки ідеологічного раболепства, він часто зізнавався в глибокому бажанні спокутувати провину. Він висловлював глибоке та щире каяття. Він багато разів вибачався за свій конформізм і стверджував, що ніколи не писав російською, що теж не зовсім так. Але він був людиною з характером, і це було найкращим виправданням, яке він мав.
Між мною та громадським активістом Дмитром Павличком у 21 столітті склалися плідні робочі стосунки та навіть дружба. Ми досягли з ним згоди з багатьох питань. І навіть коли ми не погоджувалися один з одним , ми знаходили компроміси. Якось я попросив його написати передмову до однієї з моїх книжок. Він переглянув текст і сказав мені, що не погоджується з деякими моїми тезами. Я відповів, що хочу від нього саме чесної думки, не ображатимусь, щоб він не написав, і взагалі час покаже, хто з нас правий. Ми ходили один до одного в гості, їли вареники та плов і палко й щиро обговорювали справи. Ми часто говорили і про його минуле.
Я не зараховую Павличка до лику святих, але він був, безперечно, одним із найвидатніших і найвпливовіших українців ХХ століття. Як поет, письменник, революціонер, державний діяч, політик і дипломат він був однією з найпродуктивніших постатей ранньої української державності. Він справляв враження на всіх, кого зустрічав. Якщо ви зустріли колись Павличка, ви його вже не забудете.
Дисиденти і політв'язні вважали його своїм, хоча він не був ні дисидентом, ні політв'язнем. Колишні умиротворювачі очікували від нього лідерства в новій своїй ролі. Він був визначною політичною силою відродження України. І любив, і палко ненавидів.
Україна – це країна мільйонів Павличків, нестримних, невтомних, запальних, готових до боротьби. Я не здивуюся, якщо його сім’я, яка проживає на розі головної вулиці Києва, припасла кілька пляшок із запальною сумішшю, зброю та боєприпаси на випадок, якщо росіяни справді дійшли б до серця столиці. Поет уособлює цей бойовий дух.
Якщо ви хочете пізнати Павличка, читайте його твори, зокрема вірші. Так, і хороші читайте, і погані! Навіть його вірші радянського періоду – це вишукані мистецькі витвори. Читаючи, ви будете іноді сміятися, іноді плакати, може іноді навіть назвете поета сучим сином або національною іконою, залежно від тексту. Але байдужим ви не залишитесь. І найголовніше – ви краще зрозумієте не лише трагедію України, а й витоки її незламності.
Вічна тобі пам'ять, Дмитре Павличко!
Коментарі (0)