В Україні колись був Фондовий ринок. По-хорошому, він закінчився разом з репортажами з Нью-Йорка, коли співробітники Lehman Brothers виходили з офісу з коробками, наповненими особистими речами, сигналізуючи про початок великої фінансової кризи. Після цього були спроби реінкарнації, які ні до чого не призвели. І про фондовий ринок в Україні говорили вже тільки з іронією. А люди, які все ще тримають акції українських компаній, сприймаються не інакше як мазохісти.
Що ж, події цього тижня ще раз підтвердили правильність подібного уявлення. Минулого понеділка, 7 листопада, дехто з інвесторів, які все ще залишаються на українському фондовому ринку, відчули себе обкраденими. Власники акцій Мотор Січі та Укрнафти не знайшли їх на своїх рахунках. Справа в тому, що держава вирішила, що їй ці підприємства більш потрібні. Причому потрібні до останньої акції. І забрала їх у інвесторів відповідно до закону “Про воєнний час”, пообіцявши після війни щось заплатити. Причому поставили не крапку, а трикрапку, супроводивши (не)націоналізацію коментарем, що ці підприємства можуть бути не останніми. Тим самим змусили напружитися як власників багатьох бізнесів, так і кредиторів.
І ця новина стала ключовою новиною з України в західних медіа аж до звільнення Херсона.
Так, в діях держави є певна логіка. Кожне з цих підприємств зараз дуже потрібне для боротьби з російською агресією. Це фактично два заводи-банкрути, які не могли нормально працювати, а їх продукція ох як потрібна для боротьби з російською агресією. Мотор Січ колаборанта Богуслаєва є важливим елементом оборонної промисловості України. І, нарешті, Укрнафта і Укртатнафта, з допомогою яких можна створити вертикально інтегровану нафтову компанію і сподіватися, що нові російські ракети і дрони не долетять до Кременчука.
Є логіка. А далі – ліс рубають, тріски летять. І тепер ще менше довіри до інвестування в українські акції, ще більше побоювань іноземних інвесторів і кредиторів і ще більше невизначеності. І велике питання, чи спишеться це все на війну після її закінчення? Адже десь там припадають пилом амбіційні плани розвитку фондового ринку, запуску другого рівня пенсійної системи…
І багато питань, заснованих на недовірі. Наприклад, навіщо націоналізувати Державну компанію? Чи немає тут договорняку з олігархом. Хто і як буде оцінювати вартість акцій після війни? Чи можна розраховувати на те, що нафтопереробний завод запрацює під час війни і не отримає приліт ракет вже наступного дня? Чому Коломойський досі контролював Державну компанію, навіть після 9 місяців війни? Хто наступний? І чи не можна було б зробити все те ж саме більш елегантно…
Багато питань у власників акцій. Багато питань у іноземних інвесторів і журналістів.
При цьому українці, здається, зовсім не розуміють, чому цьому питанню так багато уваги приділяють у західних медіа. Financial times приклад того. В Україні весь фокус уваги на олігархах, і особливо на Коломойському. А на Заході як завжди найбільше фокусуються на принципах, верховенстві права і процедурах. На всіх цих нудних речах, які так заважають простим рішенням. Може тому українці і не можуть зрозуміти, чому російські активи тільки заморожені. Чому ми за ці гроші вже не будуємо дороги, мости або, в крайньому разі, стіну з Білоруссю.
І ось ця відмінність сприйняття багато в чому і пояснює різницю в показнику ВВП на душу населення в Україні та ЄС.
Ви скажете, що йде війна, і нам не до фондового ринку тепер. Але тут чомусь згадується фраза Черчилля про фінансування культури під час війни. Війна йде в тому числі і за право на європейське майбутнє, яке нерозривно пов’язане зі святістю права приватної власності.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково співпадають з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)