22 листопада виповнюється сторіччя з дня народження відомого українського кінорежисера Віктора Івченка. Він народився в 1912 році на Харківщині, в місті Богодухів. За збігом обставин цього року у Віктора Іларіоновича ще один ювілей, але сумний. Він передчасно помер 6 листопада 1972 року, коли йому ще не виповнилось і шістдесяти років.
В історію українського кіно Віктор Івченко посідає особливе місце, він починав як театральний режисер у театрі ім. М. Заньковецької. І поставлені ним вистави мали успіх, зокрема спектакль «Вій, вітерць» за п’єсою у віршах латиського класика Яніса Райніса.
1953-го року він переїжджає зі Львова до Києва, і відтоді його життя пов’язане з столицею України та з Київською кіностудією художніх фільмів. Хіба не сміливий вчинок – залишити театр, де здобув успіх і почати освоювати нову професію у віці 41 року? Вже перший фільм кінематографіста-дебютанта має успіх в прокаті. Це стрічка «Доля Марини», яку Івченко зняв у співпраці з іншим режисером – Ісаком Шмаруком. Протягом першого року прокату «Долю Марини» переглянули понад 37 мільйонів глядачів.
За дев’ятнадцять років роботи в кінематографі Віктор Івченко зняв тринадцять фільмів, і шість з них мали великий касовий успіх: вже згадана «Доля Марини» (1953), «Є такий хлопець» (1956) – 22,3 мільйони глядачів, двосерійна картина «ЧП (НП) Надзвичайна подія» (1958-1959), яка виходила окремими серіями – 47,4 млн., «Іванна» (1959) – 30, 2 млн., «Срібний тренер» (1963) – 24,8 млн. «Гадюка» (1965) – 34,0 млн.
Ці стрічки також увійшли до списку тисячі найбільш касових фільмів радянської доби. Варто додати, що йдеться лише про перший рік прокату, а всі ці картини Івченка демонструвалися в кінотеатрах, палацах культури та клубах і надалі, а потім впродовж багатьох десятиліть регулярно демонструвалися по телебаченню.
Тож Віктор Івченко, безперечно, був одним з найуспішніших режисерів кіностудії ім. О. Довженка за весь час її існування. Його стрічки здобували премії на всесоюзних фестивалях, він став лауреатом державної премії ім. Т.Г. Шевченка, отримав звання Народного артиста УРСР.
Минули роки, і тепер деякі з фільмів Івченка сприймаються інакше, як от «Іванна», відверто антирелігійна, пропагандистська картина, спрямована проти УГКЦ та митрополита Андрея Шептицького, якого у фільмі змальовано «убивцею» та «пособником фашистських окупантів».
Проте навіть в такому специфічному «жанрі» в низці епізодів відчутний талант режисера, який з усіх сил намагався вдихнути життя в доволі слабку драматургію. Схоже, Івченко був змушений взятися за цей матеріал, щоб потім не виникло перешкод з наступним проектом. Івченко хотів зняти фільм за «Лісовою піснею», славетним твором Лесі Українки. Свій задум він реалізував в 1961-му році, і його картина стала першою екранізацією творів Лесі.
До речі, з «Іванною» пов’язана одна кінематографічна легенда, або точніше – байка, яка і досі раз по раз виринає в різноманітних публікаціях. Буцімто над картиною тяжіє прокляття через те, що нібито після перегляду картини Папа Римський Іван ХІІІ наклав на стрічку анафему . Мовляв, саме з цим «прокляттям» і пов’язані різні трагічні події в житті учасників знімальної групи: молода актриса Інна Бурдученко, яка дебютувала в головній ролі, загинула на зйомках своєї наступної картини; від хвороби передчасно померла донька сценариста Володимира Бєляєва; ДТП обірвало життя сина художника картини Михайла Юферова; врешті-решт, передчасно пішов з життя і режисер фільму Віктор Івченко.
Насправді після «Іванни» Івченко прожив ще 12 років і зняв вісім картин, помер після четвертого інфаркту, а чимало інших членів знімальної групи пішли з життя у поважному віці. Додамо ще той факт, що «анафема» – це відлучення від церкви, а яке може бути відлучення в офіційно атеїстичній країні, до того ж процедура накладання «анафеми» переважно властива церквам східних обрядів, а прокляття – то взагалі засіб з арсеналу ворожок і чаклунів.
Головне – які б нині суперечливі і критичні думки чи враження не виникали під час перегляду картин Віктора Івченка, поза сумнівами, щонайменше одна картина з його доробку не просто є однією з кращих радянських стрічок 1960-х років, вона увійшла в золотий фонд українського кіно. Йдеться про фільм «Гадюка». Це не просто романтична драма на тлі революції, громадянської війни та перших років НЕПу, це водночас історія про крах романтичних революційних ідеалів, гіркоту втрати та зневіру, а ще це перша в радянському кіно стрічка про посттравматичний стресовий розлад, спричинений війною, в якій довелося брати участь молодій жінці.
Постать Віктора Івченка важлива для історії українського кіно не тільки як приклад успішного режисера, він був справжнім діячем культури в найширшому сенсі цього слова.
Крім безпосередньої роботи в кіно, він був засновником і викладачем факультету кіно, створеного на базі Київського театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого. Випускниками очолюваної Івченком акторсько-режисерської майстерні стали відомі актори та режисери – Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Борислав Брондуков, Валерій Бесараб та інші.
А ще за ініціативи Віктора Івченка та його колег-викладачів в 1970-му році вперше провели фестиваль студентських робіт кінофакультету з назвою «Молодість», який вже давно має статус поважного міжнародного кінофестивалю.
Серед студентів Віктора Івченка був і його син Борис, майбутній режисер, який дебютував цікавим короткометражним фільмом «Атракт», а згодом зняв свої перші повнометражні стрічки «Анничка» (1968) та «Олеся»(1971), які теж здобули успіх у глядачів. В 1972-му році Борис Івченко зняв «Пропалу грамоту», яка дванадцять років пролежала «на полиці» під забороною, але зараз є улюбленою багатьма і безперечно легендарною картиною українського кіно. На жаль, як і його батько, Борис Івченко передчасно пішов із життя. Це сталося в 1990-му, коли йому ще не виповнилося п’ятдесяти.
Його поховали поряд із батьком, неподалік від центральної алеї Байкового цвинтаря, де знайшли спочинок чимало інших відомих українських діячів. Вони навіки разом – батько і син, знакові постаті нашої культури, кінорежисери Віктор Іларіонович Івченко та Борис Вікторович Івченко.
Коментарі (0)