ПОГЛЯД: Поет? Жінка? Біженка?

« Мы бежали вперед. Мы не беженцы были, а бешенцы… » , – такі рядки народилися у мене під час перетину кордону. Я відчувала себе частиною якогось божевілля, кошмарного сну, у якого, здавалося, немає ні кінця, ні краю. Та й зараз цей сон продовжує тривати і снитися багатьом. Я взяла рюкзак з документами, медикаментами і … себе. Спочатку моя нога поступила на польську землю, а потім на іспанську. У 39 років потрапити в Європу мене могла змусити тільки війна.

« Мы брошены войною за/рубеж.

Бывают ли приветливы чужбины?

По ним брести, порой, что полем минным… » , – так я писала і відчувала.

В Іспанію я летіла до людини, яку раніше ніколи не бачила – Юрія Михайличенка: композитора, режисера, поета, організатора Міжнародного фестивалю “Аркафест”. Саме завдяки йому я відчувала себе тут у безпеці.

Я не захотіла жити за програмою Червоного Хреста. Напевно тому, що мені сама назва не подобається. Вона говорить про те, що ти хворий, а я не вважала себе хворою. Ще, за логікою речей, Червоний Хрест повинен надавати допомогу. Її я потребувала, як yсі українські біженці, але вважала за краще існувати на свої гроші і ні від кого не залежати. Поет не повинен залежати від кого б то не було або чого б то не було. Це був мій вибір, і я вважаю його правильним до цього дня.

Море. Чайки. Пальми. Зелені папуги. Архітектура Гауді… Все було настільки красивим, що, здавалося, я у відпустці. Але «ефект відпустки» тривав недовго – поки мені не знадобилося купити хліба. Поки не знадобилася мова. І, звичайно, не мова жестів, а іспанська.

У минулому житті, яке було до війни, я була українським російськомовним поетом. Я була організаторкою музично-літературних фестивалів, членом журі Всеукраїнських та Міжнародних поетичних конкурсів, допомагала авторам-початківцям з редактурою і видавництвом книг, давала інтерв’ю на телебаченні, писала статті, публікувалася в престижних літературних журналах і багато іншого… Всі мої професії базувалися навколо творчості, навичок ораторського мистецтва, вміння комунікувати з людьми… Слово і мова були моїм джерелом доходу, сцена – моїм диханням, а поезія – серцебиттям.

Я готова була носити чужий одяг, стоптане взуття, чергувати макарони з рисом, спати на килимку в чиємусь передпокої, але я не готова була до того, що не зможу підтримати навіть найпримітивнішу бесіду про погоду! З житлом мені пощастило. Мене прихистила доброзичлива каталанка, яка живе з 5-річним сином. У мене була своя кімната і людина, яка поділяла зі мною і своїм чадом досить скромну трапезу.

Так я, жінка-поет, перетворювалася на просту українську жінку-біженку. Це лякало. Однак в мені простіше вбити особистість, ніж внутрішнього поета, бо я примудрялася писати під бомбами, в брудному евакуаційному потязі «Харків-Львів», в Польщі і, звичайно ж, тут, в Барселоні. Першим, що врятувало в цій країні, було волонтерство. Я ходила на нього, як на роботу, щодня відстоюючи на ногах по 8 годин.

Не можу сказати, що обличчя українців, виснажені війною і втратами, надихали мене на творчість, але я знайомилася практично з кожним. Мені хотілося допомогти своїм землякам і завести друзів. Нові знайомства допомогли не впасти в психологічну яму. Проблема мови стояла у всіх українців, які прибули після 24 лютого. А ще у людей виник культурний національний голод, не кажучи вже про мене.

Однак, я вірю в долю і вірю в Бога, який начe за руку познайомив мене з Вікторією Тіссо, якa опікується в Іспанії організацією творчих заходів українських талантів. Мене запросили виступити в Національному музеї мистецтва Каталонії разом з іншими поетами та музикантами. Дивно, але я навіть примудрилася безкоштовно дістати довгу сукню! Іспанці, приносячи часом одяг з бiрками в пункт допомоги українським біженцям, прекрасно вдягли наших жінок. І я тому яскравий приклад.

Вперше за місяць поневірянь, апатії, незважаючи на удавану посмішку (кому тут потрібні мої сльози?) я була…щасливoю. Зараз заборонено озвучувати, що ти щасливий, коли бомблять твою країну, твоє місто, але я пробула в цьому стані всі 2 години концерту. Пробачте мені моє щастя! Глядачі були абсолютно інтернаціональні – всі, хто був проти жахливої війни. Після завершення заходу, люди підходили до мене і дякували за вірші про рідний Харків, просили, щоб я їх запросила на сольний концерт.

Я, нарешті, зрозуміла: де б я не була, моя місія – писати вірші – залишається незмінною. Я повинна це робити не для себе, а для інших. Колисати чужі серця, як матері колисають немовлят на руках, пити чужий біль і лікувати людські душі словом. Завдяки вищезгаданому концерту, я потім виступала ще кілька разів як запрошена гостя.

Але час минав. Якщо у художників є арт-резиденції, які їм надаються відносно легко, то у мене – поета, автора 5 книг, члена Міжрегіональної Спілки письменників України та міжнародної спільноти письменницьких спілок, постало квартирне питання. Мені ніде було жити. Мила жінка, яка прихистила мене на місяць, повинна була здати кімнату іншій людині. Однак вона знайшла знайому, яка мене поселила у себе і теж безкоштовно. З людини осілої, якoю я була все свідоме життя, я перетворилася в перекотиполе. Я не маю дoмівки.

«…Я, отныне, публично бездомный поэт,

У меня ни кола, ни двора…

За душой — ничего: ни камней, ни конфет,

В хрупкой клетке зияет дыра…»

Розумію одне: Каталонія – мій духовний урок. Урок про милосердя, співчуття, чесність, свободу, зустріч і знайомство з самою собою, своїми страхами і, звичайно ж, про новий творчий виток… За час еміграції я написала стільки матеріалу про війну і біженство, що можна видавати нову книжку. Але зараз людям не до книг, хоча часом мені здається, що саме вчасно прочитана книга, дбайливо простягнута чиєюсь дружньою рукою, здатна зупинити будь-яку війну, що йде всередині нас.

Я полюбила Іспанію не тільки за її витончену красу. Ця країна дала головне: безпеку, мирне небо, відкритих і по-дитячому добрих людей. Дах і незнайому смагляву руку, дбайливо пропонуючи смажені каштани…