Нещодавно я повернулась з другої у своєму житті поїздки в промисловий Донбас. Минулого разу ми були в Краматорську, а цього разу побували у прифронтових містах і селах Донбасу. З міркувань безпеки не буду називати населений пункт і імена людей, з якими ми спілкувалися.
Ця історія сталася в середині жовтня. Разом зі своїм телеоператором я йшла дорогою в одному з напівзруйнованих російськими снарядами сіл, кожної хвилини здригаючись від вибухів. Ми намагалися знайти людей, які б розповіли, як їм тут живеться впродовж останніх восьми місяців і пояснили, чому вони не виїхали в безпечніше місце. Деякі будинки були без вікон, деякі без даху, а подекуди будинків не було взагалі – одні ями та розкидані уламки у дворах.
Це село було окуповане російськими військами лише один місяць – ще у 2014 році. І хоча зараз лінія фронту просунулася далі на користь України, як я вже казала, тут не вщухають обстріли. Раз на кілька днів в село влучають снаряди. І майже кожне влучання спричиняє смерть…
Попри таку жахливу ситуацію, в селі все ще живе невелика група людей, які чекають приходу путінського «русского мира». Вони навіть не приховують цього. Навпаки, вони погрожували нам, казали, що нам краще покинути село. Але оскільки таких людей там стає все менше, ми вирішили йти далі.
Так ми зустріли в кінці однієї з вулиць чоловіка, якому на вигляд було років 50. Він рубав дрова, адже незабаром зима. На Донбасі не буде опалення. Крім того, ніхто не знає, чи будуть постачати електроенергію. На диво, він зустрів нас дуже привітно – як старих друзів. І одразу ж запросив нас до свого дому, де його дружина готувала запашний борщ.
«Чому ви не виїжджаєте?» – запитала я, щойно ми зайшли в будинок.
«Ми не хочемо», – відповів хазяїн, – «Нам є куди їхати, у нас є гроші, але тут нам краще. Тут у нас ферма. Овочі. Корова. Собаки. І тут ми допомагаємо армії».
Я поцікавилась, як вони допомагають армії, особливо звідси – з села. Відповідали вони обережно, навіть з певним острахом.
Усе подружнє життя, а це понад 30 років, ця родина прожила на Донбасі. Допомагати українським військовим вони почали з самого початку російського вторгнення в Україну навесні 2014 року. Коли українська армія звільнила село, родина прийняла наших визволителів у своїй оселі. Потім вони обмінялися контактами, і надалі возили військовим їжу. Подружжя і досі це робить.
Господиня, зайнята приготуванням борщу, розповідала, що за вісім років збройної агресії половину харчів і прибутку, який вони отримали з господарства, вони відвезли на фронт.
«Це вже традиція. Це наш обов’язок. Вони роблять своє, а ми своє. Вони допомагають нам, а ми їм. За вісім років війни ми приймали вдома вже сотні солдатів. Вони всі для нас як рідні. І найгірше, мабуть, коли дізнаєшся, що когось із них уже немає», – поділилася переживаннями жінка.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії зусилля родини у допомозі ЗСУ стали більш активними. Спочатку військові почали звертатися до них за допомогою зі списками необхідних речей. А подружжя, у свою чергу, передавало ті списки синові у столицю, де він разом із волонтерами збирав необхідні речі. Згодом ця діяльність розширилася.
«Наш син має зв’язки в українських спецслужбах. Тому ми вирішили, що їх можна використати. У перші дні війни мені зателефонував одногрупник із Харківщини і сказав, що на один із їхніх об’єктів щойно прибула величезна колона російської техніки. Я передав цю інформацію своєму синові. А до вечора ми вже отримали подяку за понад 100 одиниць знищеної російської техніки», – із захватом розповідає господар.
Жінка каже, що не про все можна говорити, поки триває війна, але таких випадків було багато.
«Якось росіяни мінували певну територію тут, на Донбасі. І зі своїх джерел я дізналась, що туди будуть наступати українські військові. Господи, напевно, я всіх підняла на ноги, щоб тільки якось встигнути цю інформацію передати. І ти знаєш, я це зробила!»
Якби ви чули, з яким ентузіазмом про це розповідала жінка!
Зараз ми час від часу спілкуємось телефоном. Але ми ніколи не говоримо про такі речі. Тут люди повинні бути дуже обережними. До того ж, як я вже казала, село, де живе родина, розташоване дуже близько до лінії фронту. І ми не знаємо, як розвиватимуться воєнні дії далі.
Але знайомство з цими людьми довело, що насправді не має значення, де ти перебуваєш і чим займаєшся – якщо ти хочеш допомогти, ти це зробиш. Бо кожен має бути корисним саме у тому місці, де він опинився.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)